Кому казку, а кому бубликів в’язку

– Що він знову придумав? Куди він зник? – занепокоївся Топ.
– Не знаю, – розгубилася дівчинка і вже й сама стала його
шукати. Та Ласунчика ніде не було. Вони з Топом кликали його,
просили, щоб він до них відізвався, – даремна справа.
– Ну куди він подівся? – ледве не плакала Наталочка.
– Допоможи мені, Топе, бо я сама його не знайду.
– У, у! Я тут, – почули нарешті голос песика, та ніяк не могли
визначити, звідки долинав той голос.
– Ану… Негайно вилазь, – грізно гарикнув Топ.
– Я… Не можу.
– Що не можеш?
– Вилізти не можу.
– А де ти?
– У, у… Я не знаю, як воно називається. Тут була шпаринка, я
заліз, а тепер… Не знаю, як вилізти. А ще тут такий нестерпний запах.
Апчхи! Ой, не можу. Витягніть мене скорше звідси.
– А де ж ти?
– У, у! Не знаю.
Дівчинка метушилася по кімнаті і ніяк не могла придумати, куди
заховався її нечемний Ласунчик. А все було дуже просто. В кімнаті за
дверима стояла стара бабусина скриня. Там лежали всякі колишні речі,
які вже ніхто не носив, але й викинути їх було шкода. Старі люди
дорожать своїм колишнім одягом. Щоб не заводилася міль, все було
щедро пересипано нафталіном. Тепер вже ним не користуються. Але
бабуся вірила, що це найкращий засіб проти молі. Наталочка кинулася
до тієї скрині, підняла віко і витягнула переляканого Ласунчика. Він все
ще тер свій носик і раз за разом чхав.
– Скажи мені, як ти туди заліз? – дивувалася дівчинка.
– Кажу ж тобі: там була шпаринка. Я заліз, а кришка й
зачинилася. І вже шпаринки не було. Я думав, що я зможу підняти
кришку, але вона дуже важка. Дуже-дуже. Я так злякався. Я думав, що
мені вже доведеться жити у тій… Хатинці. Добре, що ти мене знайшла.
Бо цей нестерпний запах…
– Це нафталін, Ласунчику. Щоб міль не заводилася.
– І щоб я не заводився. Я вже більше там ніколи не заведуся.
Топ і Наталочка голосно сміялися над Ласунчиком. А потім Топ
серйозно сказав:
– Що ж, песик пізнає світ.
– Тільки, Топе, ти не забирай мене з цього світу, аж доки я його не
пізнаю.
– А коли пізнаєш, той сам не захочеш з нього йти. Бо цей світ
прекрасний.
– А найкраще в цьому світі це цукерки.
– Ти знову про цукерки? – обурилася Наталя. – Давно животик
болів?
– Животик більше не болить, а від цукерки я не відмовився б.
– Топ знову дає песикові щигля.
– У, у! Наталочко, ну скажи йому що-небудь. Нехай він не б’ється.
– Як ти будеш нечемний, то Наталя викине тебе на смітник.
– Не викине, не викине. Вона мене любить. От її мама не викидає
Наталю на смітник навіть тоді, коли вона нечемна.
І тут до хати увійшла Наталина мама. Песик і Топ миттю стали
невидимими.
– Наталю, ти чому й досі не прибрала свої подарунки? Що це за
гармидер? Якби так хтось зайшов, то було б соромно. Тобі вже шість
років, ти вже велика.
– Я, мамо, приберу, зараз приберу. Я тут забавилася і…
Дівчинка хотіла похвалитися мамі своїм песиком, але ні
Ласунчика, ні Топа ніде не було. Наталочка слухала маму, а сама все
водила та й водила очима по кімнаті.
– Ти щось шукаєш, доню?
– Ні… Тобто так. Одну іграшку.
– Ну добре. Я йду вже готувати обід, а ти все гарненько поскладай.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.