– Звичайно. Я ж тобі казав. І кухлик з казки. Топ сказав, що
придумав мене для того, аби тобі цікавіше було.
– Ой, це і справді цікаво. Але почекай, вчора тебе в кухлику не
було, я заглядала.
Песик засміявся.
– Ти мене не бачила, бо я був невидимий.
– Невидимий? Ти і таке можеш? Ану спробуй.
– Тоді посади мене в кухлик.
Дівчинка посадила песика в кухлик – і він зник з-перед її очей.
Наталочка ледве не заплакала. Їй дуже не хотілося, щоб песик зник на
зовсім. Вона вже встигла до нього звикнути.
– Де ти? – загукала дівчинка.
– Та я тут. Чого ти плачеш? Ти ж сама попросила.
– А я подумала, що ти вже до мене не повернешся.
– А я нікуди не зникав. Я просто став невидимий – от і все.
– Чекай. Але ж я вчора перевертала кухлик догори дном.
– Ой, я дуже злякався, що впаду. Як тільки ти взяла в руки
кухлик, я так і подумав, що зараз щось буде. Тоді я стукнув лапкою по
дну кухлика, дно відчинилося і Топ мене забрав.
– Все так просто?
– Так просто. Потім Топ мені сказав, що я повинен тобі
показатися, щоб ти не думала, що кухлик порожній. От я і показався.
– А як твоя казка називається?
– А так і називається: казка про кухлик, про песика і чарівника
Топа.
– Ні, мама такої казки мені не читала. Ми з матусею багато казок
читаємо. Інколи я розмальовую. І тебе розмалювала б, якби ти був у
книжці. Але такої казки ми не читали.
– А ви не могли її читати, бо вона ще не надрукована в жодній
книжці.
– Шкода. Нехай би діти читали. Це ж так цікаво.
– Будуть читати. От візьме казкарка та й запише ту казку.
– А яка казкарка?
– Не знаю, якась візьме. Може бабуся Тетяна. Вона любить дітям
казки розповідати. А часом і в книжку їх записує.
– Ой, як цікаво. І тоді я тебе розмалюю. Послухай, а про мене у
вашій казці нічого нема?
– Ну… Не знаю. Це знає тільки чарівник Топ.
– Ти подякуй від мене чарівникові Топу за такий цікавий
подарунок. Тільки не забудь. Коли його побачиш, відразу й подякуй.
– Ти незабаром сама йому подякуєш.
– Як це? Я його не знаю.
– Познайомишся. Топ казав, що хоче запросити тебе в нашу казку.
– Мене? Ой, мене мама нізащо не пустить. Мені самій не можна
далеко ходити.
– А це зовсім не далеко. Це зовсім близенько.
– Ні, мама однак мене не пустить.
– Овва! Не пустить! Та вона й знати не буде. Доки твоя мама
прокинеться, ти й повернешся. Вона й не помітить, що тебе не було.
– Е, песику, так не можна. Мама має все знати. Без її дозволу
нічого не можна робити. Тим паче йти в казку. В казках є всякі змії,
дракони, Чахлик Невмирущий, Баба Яга, ще всякі страховиська. Ні, я й
сама боюся. Я ж не богатир, а маленька дівчинка.
– Ти просто смішна. В нашій казці нічого страшного немає.
Правда, є у нас Баба Яга, але вона тільки те й робить, що пригощає дітей
морозивом. Вже з нею аж сваряться, бо хоч і в казці ми живемо, а в дітей
однак горличка можуть заболіти. Правда, у нас є і лікарі, і чарівники, та
все-таки не хочеться, щоб діти хворіли. Та добре. Ми з Топом все це ще
обміркуємо.
Наталочка засміялася.
– І ти вмієш міркувати?
– Аякже. Я ж тобі сказав, що я не звичайний песик, а казковий.
– Послухай, песику, а як тебе звати?
– У-у, не знаю.
– Як це ти не знаєш? У кожного песика має бути ім’я, і кожен
песик має його пам’ятати.
– Це я знаю. Але я твій песик, і ти маєш мені ім’я придумати.
– А-а, то я придумаю. Трошки почекай – і я обов’язково
придумаю. Скажи, песику, це ти вчора з’їв цукерки, котрі я в кухлик
кинула?
– Я з’їв. Я думав, ти для мене їх кинула.
– Ну як я могла для тебе їх кинути? Я ж не знала, що ти живеш у
кухлику.
– Ти потім перестала кидати цукерки, а я дуже їх люблю.
– Ти з’їв цукерки з обгорткою?
– Так. А що?
– Не можна їсти цукерки з обгорткою. Животик буде боліти.
– А я не знав.
– Який ти ще дурненький.
– Бо я ще зовсім маленький. А ти мене ображаєш.
– Не буду, песику, пробач. Зате я знаю, яке ім’я ти будеш мати.
– Яке, яке ім’я у мене буде?
– Ласунчик. Ось яке.
– Ласунчик. Гарне ім’я. І смачне. І ти мені даватимеш цукерки?
– Ласунчику, багато цукерок їсти не можна.
– Чому не можна?
– Зуби будуть боліти.
– А що треба їсти, щоб зуби не боліли?
– Ну… Борщ, кашу, картоплю.
– А це смачно?
– Так, це дуже смачно, – сказала Наталочка і відвела очі, бо
згадала, що вона й сама не дуже любить їсти кашу.
– Добре, я буду їсти все, що треба, але потім ти мені даватимеш
цукерки.
– Звичайно. Але тоді, коли вони в мене будуть.
– А хіба цукерки в тебе не завжди бувають?
– Ні, не завжди. Бо вони продаються в магазині і треба мати
гроші, щоб їх купувати. Часом цукерки мені купує мама, а часом хто-
небудь мені приносить. От вчора в мене був День народження, то мені
багато цукерок принесли.