Розкажу казку

8.
Тільки вечір настане, тільки місяць зійде, бере Демид легкого човника – та й мерщій до
милої на той берег. А там сховає човника у шелюгах, а сам до зірниці ранкової з дівчиною
стоїть. Довідався про те король, підстеріг закоханих та й заточив Демида в темницю.
Ледве ублагала Квітана, щоб на звіра не обернув. А треба Вам знати, що той Чорний
король ще й на чарах знався – от і чаклував собі в межах свого королівства. За межі
щоправда не виходив. Якось підкупила Квітана сторожу та й вихопила з темниці свого
Демида. Один із сторожів з Демидом на наш берег втік, боявся, щоб король його не
покарав. А другий і не тікав, бо теж був закоханий в принцесу. Він нічого їй про те не
казав, бо знав, як кохає вона Демида. Він тільки незмигно дивився на дівчину, і ніщо
не могло його змусити відірвати свій погляд від її вродливого личка. А вона під тим
поглядом паленіла, та не переставала сумувати за своїм Демидом.
Король впевнився, що ніяк не заставить доньку забути свого коханого,
подумав, погадав – а поблизу нема жодного принца, жодного жениха, гідного його
доньки. Думав він, думав та й зачарував протилежний берег нашої Жовтянки. Він
покрив його завісою з туману і, скільки б хто не шукав, то не знайде ні королівського
палацу, ні Чорного короля, ні принцеси Квітани. Кажуть, що Демид ходив шукати –
даремна справа. Так він і зістарівся, не одружуючись, і живе тепер безрідний та
самотній. Жовтянка обміліла. Вже давно човни по ній не плавають, риба не водиться,
хіба що жаби. На другий берег і дитина легко може перейти. Дехто із старших, пам”я-
таючи розповідь про Чорного короля, застерігає дітей, аби не ходили на той берег,
а декотрі вважають, що це казка, та й байдуже їм. А воно бачите, як обернулося …
Я й сама не знаю, як Вам зарадити. Хіба так зробимо: ти, парубче, поговори все-таки
з дідом Демидом. Може він що нарадить. Хоч і древній він дуже, та все ж. А я пораджуся
зі старшими від себе.
– А є такі ? – запитав Микола, дивуючись, бо баба Осипиха виглядала дуже старою.
– Та ж певно, що є, – посміхнулася стара. – В лісах наших та між болотами живуть
бабусі ще древніші за нашого діда Демида. Тільки мало хто знає про те. Та й нащо людям
те знати ? Будуть докучати всякими клопотами, а в такому віці вже не до них. Аби
лишень зі своїми впоратися. Та у Вас випадок не зовсім звичайний, особливий. То я вже
потурбую кого слід. То добре, Ви вже собі йдіть, бо у мене ще багато всякої мороки.
А за три дні приходьте. Будемо щось робити.
– А скорше, бабусю, не можна ? – засмутився Микола, що доведеться ще чекати цілих
три дні.
– Ні, хлопче, не можна. Справа ця дуже серйозна. Доведеться потерпіти.
Подякували старій та й пішли, вірячи й не вірячи всьому, що почули. Миколу сердило,
що треба ще чекати. Він ладен був вже сьогодні щось робити: кудись кидатися, з кимось
битися, аби визволити свою Галю. А тут треба було ще чекати. Цілих три дні ! Та нічого
не вдієш. Чекати – то й чекати.

Прийшов Микола до діда Демида, розказав йому про свою біду та й
попросив поради.
– Гай-гай, – зітхнув дід Демид. – Так давно це було, що й літ не злічити. А весна все одна
і та ж – Квітана. Чи принцеса, чи ні, а люблю я її й досі, хоч серце вже, здається, мохом
поросло, а згадаю – і помолодію, і серце про літа забуде. Літ багато, а весна одна. Та,
коли побачив я свою дівчину, тоді та весна й почалася. А тобі, хлопче, от що скажу:
не дістати тобі твоєї дівчини. Шукай собі другу.
– А Ви ж не шукали.
– Я – то інше діло. Такої любові тепер нема.
– Є, діду, є. І тепер любити вміють. Не всі, звісно. І тепер подекуди любов трапляється
така, що на все життя. А повернути я свою Галу мушу, аби там що.
– Ой, парубче, і я молодим був запальний, як ото ти. І куди тільки не кидався: і до
знахарок, і до ворожок всяких – ніхто не поміг. Всі боялися робити щось супроти Чорного
короля. Чародій він сильний. І що я тільки не робив: і благав, і ставав на коліна, і душу
готовий був віддати – а ніхто не допоміг. Лише раз приснилася мені моя ясочка. Стоїть на
тамтому березі, свою довгу чорну косу золотим гребінцем чеше. Місяць світить. А між
нами широка ріка, як тоді була. Либонь, і вона мене побачила. Руки до мене простягнула,
плаче. Ледве я тоді в ту ріку не кинувся. Та прокинувся – і видиво зникло. Більше не з”яв-
лялася. Не знаю, хлопче, чим тобі зарадити. Старий я вже, а повіриш, віддав би решту
свого життя – не знаю, скільки там його ще лишилося, – аби побачити її. Побачити – і
вмерти. А вона більше й не сниться.
Сумний вийшов Микола від діда Демида. Нічого той йому не нарадив. Хіба
що впевнився, що Чорний король і принцеса Квітана – не казка, не вигадка, а вони є
насправді. Тільки як до них дістатися ? Того не знав ні дід Демид, ні Микола. Треба було
ще почекати, що скаже баба Осипиха. І він чекав.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − 17 =