Розкажу казку

2.
човні пливли молоді рибалки. Тільки один з них був старий і сивовусий.
– А що, капітане, – звернувся до старого наймолодший з хлопців Андрій. – Чи не сирена
часом ото співає ? Бо так вже гарно, що так би й плив на той голос.
– Добре кажеш, юначе. І я поплив би, якби був молодий. Але це не сирена. Це русалка
Хейла – дочка морського царя, так що вважай, що сирена. Вона не менш небезпечна.
– А звідки ви знаєте ? – допитувався цікавий хлопець.
– Е, хлопче, доживеш до моїх літ, то й ти багато чого знатимеш.
– А звідки ? Ну звідки можна знати про таємниці морських глибин ?
– Та … дещо хвилі нашепчуть, дещо легенди розкажуть.
– А хіба легендам можна вірити ?
– А чому ж ні ? Можна. Тільки з розумом.
– А як це – з розумом ?
– А так. От чуєш прекрасний спів. А може то й зовсім не русалка, а проста дівчина співає.
– А де б вона взялася отут в морі ?
– А й справді, ніде їй тут взятися. Тоді доведеться повірити в легенду.
– А легенда – це, як казка ?
– Ну … не зовсім, але дещо спільного у них є.
– І ви серйозно вірите в казки ?
– А чого ж … в гарну казку інколи можна й повірити. А який сумний був би світ без
казок. Але ти краще слухай. Такий спів не кожному таланить почути. Вважай, що тобі
пощастило.
А Хейла співала.

Пливіть, рибалки,
На голос мій.
Вам подарую
Серпанок мрій
Найкращих в світі.
І повні сіті.

– Пливімо туди, – не витримав Андрій.
– Не можна, юначе. Отак і пропадали люди, котрі пливли на спів сирен. Ми пропливемо
близько від тієї скелі, де вона сидить. Але дивіться, хлопці, щоб ніхто з вас не втратив
дорешти розуму. Бо дехто, бувало, і в воду стрибав, а хто й корабель свій наражав на
вірну смерть, пливучи на милий голос.

Пливіть, рибалки.
Щасливий будь,
Той, в кого серце
Не знає пут.
Нехай зіллється
З морською хвилею.
Йому я стану
Навіки милою.

– Я бачу її, – вигукнув Андрій. – У неї такі незвичайні зелені очі. Пливімо до неї.
– Андрію, не дурій. Притримайте його, хлопці. Він ще зовсім молодий.
Побачила і Хейла молодого рибалку, що так рвався до неї. О, вона і сама кинулася б у
той човен, збудила б те юне серце – і вони злилися б в одно. Але їй не можна, вона це
знає. Хейла і цей хлопець – дві різні стихії. Природою не дано їм бути разом. Але їй
подобається той юнак. В холодних морських глибинах народилася Хейла, та природа
навіщось наділила її таким палким серцем. Хейла відчула, що все її єство бунтує проти

3.
укладу їхнього життя, проти встановлених назавжди меж і заборон. Хейла ладна збунту-
ватися навіть проти законів природи, що не дозволяють їй бути з тим гарним юнаком.
Але човен вже проплив повз неї. Вона бачила, як на її спів хлопець готовий був кину-
тися у хвилі, щоб пливти до неї або може й загинути в бурхливому морі. Хейла знала,
що люди не плавають так добре, як русалки. Але декотрі з них досить вільно почувають
себе у воді. Вона не раз спостерігала за ними і ніколи не робила їм зла, як це любили її
сестри. Вони потім хвалилися своїми витівками, а Хейла сердилася за те на них і дорі-
кала їм надмірною жорстокістю.
– Хейла у нас майже людина, – скаржилися вони батькові.
– Нехай, – поблажливо посміхався Прудивус. – Це не так вже й погано.
А зараз Хейла це добре відчула. Так, вона майже людина. Більше того, вона хоче
стати людиною і вона стане нею, аби нерозлучно бути з тим хлопцем.
– Не треба, юначе, – тихо шепнула Хейла. – Я не хочу твоєї смерті. Живи. Тільки люби
мене. А я вже щось придумаю, аби бути з тобою.

Рибалки ще ніколи не мали такого багатого вилову, як цього разу.
– То, Андрію, певно, твоя зеленоока красуня так начаклувала, – піджартовували хлопці.
– А ви даремно смієтеся, – серйозно сказав старий рибалка. – Так воно і є. Це вони можуть.
– Хто „вони” ? – не зрозумів Андрій.
– Та русалки всякі, морські царівни. Їх там в морських глибинах багато живе.
– А я думав: море – собі море. Солона вода, риба всяка, медузи там, краби. Ну ще акули,
кити. А воно, виявляється, не так все просто, – не переставав дивуватися Андрій.
– В житті, а тим паче в природі, нічого просто не буває. Запам”ятай це, хлопче. Якби ми
більше знали про тих, хто населяє морські глибини, то може б і нам легше жилося. Ми б
їм менше зла робили, а вони нам. А так, не знаючи, сміємося – казки, мовляв. А воно,
бачиш, виходить, що не зовсім то казки. Але ти, Андрію, не бери того собі до голови.
Ну показалася тобі морська красуня – то й добре. Забудь. Або згадуй, як гарну казку
чи дивний сон.
– Але ж ви самі казали, що це не казка.
– Казав ! Мало чого наплете тобі старий дід. Хіба можна всьому тому йняти віри ?
– Але ж очі ! Які в неї очі ! Як їх можна забути ?
– Тоді шукай на землі дівчину з зеленими очима.
– Такої нема.
– Ну, може не зовсім така, подібна до тієї. Тільки, чуєш, не пробуй шукати цю зеленооку
Хейлу. Бо пропадеш. Заманять тебе в морські глибини – і пропадеш. Так що вважай.
Андрій нічого не сказав, тільки подумав:
„Нехай пропаду, але шукати її буду. Ще хоч раз побачити її зблизька. А там вже що буде,
те й буде”.
Та й замріяно задивився у морську далечінь, а в хвилях йому ввижалися зелені очі
морської красуні і вчувався її мелодійний голос.

Хейла повернулася на глибину десь перед сходом сонця. Всі відразу накинулися
на неї.
– Де ти була ?
– Куди ти щезла ? За тобою сам Нептун питався.
– Нептун занадто старий, щоб за мною питатися. А для чого я здалася Нептунові ?
Тут втрутився батько.
– Хейло, даремно ти смієшся. Справа дуже серйозна. Великий Нептун хотів взяти тебе
з собою. Там у нього син. І досі нежонатий.
– А до чого тут я ?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 3 =