7.
– Дурне кажете, куме. Яка вона відьма ? На травах знається, дівчатам ворожить – то
правда. А скільком вона допомогла ? Кому з коровою щось станеться, кому дитина
заслабне, – всі біжать до Осипихи. Відьма ! Вона просто стара і мудра жінка. Багато
чого знає, та не все розказує. І треба до неї йти. І більше нам ніхто нічого не порадить.
Так і вирішили. Тітка Марія пішла з Миколою.
– Він хлопець молодий, може забуде щось розпитати чи чогось не запам”ятає. То я вже
краще з ним піду.

На краю села маленька хатина. Кругом неї такого зілля, таких кущів та
дерев, що, якби не знав, то й не помітив би. От стали Микола з тіткою Марією на поро-
зі, аж їм назустріч баба Осипиха, та така лагідна, така усміхнена, як саме літо.
– Заходьте, заходьте. З чим прийшли, люди добрі ? З добром чи з бідою ? Хоча могла б
і не питати. До мене завжди з бідою ходять. Бо коли добре, то забувають про бабу
Осипиху. А коли біда, то згадують. Та нехай би й навіки забули, аби лише всім добре
було. Одначе я розговорилася. Вибачайте вже мені старій. Живу самотою – то й рада,
коли нагода випаде, щоб з кимось поговорити. Розповідайте, з чим прийшли.
Тітка Марія підбирала слова.
– Та от … хрещениця моя пропала.
– Пропала ? То хіба ж з тим до мене ? На міліцію треба йти.
– Та, бабо, вона не зовсім звичайно пропала. Зманула її, видно, чорнокоса дівчина, що
все кликала та й кликала її з протилежного берега.
Та й розказала все бабі Осиписі: і про Галин сон, що повторювався кілька ночей поспіль.
– Так-так … – задумливо сказала баба Осипиха.
– То, либонь, таки правду розказують люди про Чорного короля та його дочку Квітану.
А я, бач, думала, що все це казки.
– Квітана, – здивувався Микола. – Я й імені такого не чув.
– Колись то було. Дуже давно. Про те може розказати хіба дід Демид, а йому вже давно
сто літ минуло. Зараз, либонь, сто десять … Тоді наша річка Жовтянка ще рікою була.
На протилежному її березі жив Чорний король. Звідки він до нас прибився, того ніхто
не знав. Одні казали, що його королівство було десь дуже далеко, а другі – що в нього
взагалі королівства ніякого не було. Але всі величали його королем. І палац у нього
королівський був, як годиться, там же ж таки, на другому березі нашої Жовтянки.
Кажу ж, Жовтянка наша широкою рікою тоді була. Пружна хвиля груди її піднімала,
човни по ній плавали, риба у її водах водилася. Словом, ріка. Не те, що зараз. А ще я
вам нічого не сказала про його дочку, про принцесу Квітану. Про королеву ніхто нічого
не знав. Чи була вона, чи й не було її зовсім. А про принцесу … найстарші люди й досі її
згадують. Гарна була, що й не сказати. А особливо її довга чорна коса. Згадувати – зга-
дують, а надто той дід Демид. Ну, звісно, не дідом він тоді був, а парубком років десь
так двадцяти. Закохався парубок Демид у ту принцесу, та так, що спасу нема. Щовечора
до дівчини вчащає. Та й вона не від того, щоб з парубком любенько постояти. Вже й про
весілля стали думати. А тут батько похопився:
– Ти диви ! Я й не помітив, як ти вже й виросла … та пам”ятай, за простого парубка я
тебе не віддам. І не мрій.
– Тату, але ж я його люблю. І він мене любить.
– Дурниці ! Дівочі вигадки ! І думати не смій. І парубкові своєму скажи, щоб і не думав.
Бо пропаде хлопець. Зі світу зведу, в ріці утоплю, у звіра оберну.
– Тату !
– Я король ! Всі шанувати мене мають, коритися мені. І ти, дочко, також.
Як не плакала Квітана, як не просила батька, – не помогло. Заборонив він дочці зустрі-
чати з Демидом.
– І дивитися в той бік не смій, – сказала Чорний король. Та хіба любов визнає заборони ?