Розкажу казку

8.
– Це має бути щось коштовне ?
– Ну … бажано.
– Тоді ось.
І Хейла вийняла з кіc прекрасний черепаховий гребінець, оздоблений перлами і
діамантами. – Це годиться ?
– Так. Побіжи і кинь його в море, сказавши:

„На радість чи на горе,
Відпусти мене, море”.

І ти побачиш: якщо в цей час море не розгнівається, не заштормить, значить, воно тебе
відпустило.
Хейла все зробила, як їй було наказано, а потім ще довго стояла на березі, вдивляю-
чись у пінисту хвилю. Але море було спокійне, лагідне, наче посміхалося до дівчини.
Над морем літали і здивовано кричали чайки.
– Відпустило ! Мене море відпустило ! – радісно вигукнула Хейла, ставши знову перед
Королем вітрів.
– От і добре, – тихо сказав старий. – Але, щоб ти знала, люди в такому вигляді
не ходять. Вони прикривають своє тіло. Це найперше, до чого ти мусиш звикнути. Отже,
ти мусиш мати якийсь одяг.
– Я знаю, знаю, я бачила людей. Вони всі одягнені. Тільки я бачила хлопців. А як там
дівчата ходять, я не знаю.
– От я й міркую: де ж взяти для тебе хоч якийсь одяг. Почекай. Здається, придумав. У
мене є одна старенька жінка. Я її колись від смерті врятував. Зараз вона живе у мене.
Може вона чимось нам допоможе.
Покликали стару Ганну. Побачивши Хейлу, вона сплеснула руками.
– Яка ж ти гарнюня ! І – голісінька ! Це нікуди не годиться. Соромно. На землі жодна
дівчина не дозволить собі такого.
– От і допоможи нам, Ганно. Може в тебе хоч щось знайдеться для цієї бідолахи.
– Знайдеться ! Чому ж не знайдеться ? Вона, певно, теж з затонулого корабля ?
– Чу, не зовсім. Майже.
– Як все це зі мною сталося … Ну, коли корабель наш затонув … тоді разом зі мною
врятували і мою валізу. А я ж до внучки їхала. Везла їй дещо у подарунок. От тепер і
пригодиться панночці.
– Допоможи вже, Ганно, будь така ласкава. А я вже тобі якось віддячуся, – просив
Король вітрів.
– Та що там ! Я з радістю доможу панночці. Бо навіщо все це тепер мені ?
Та й зітхнула.
– Ти, Ганно, все ще на землю хочеш ?
– Ще й питаєте ! Звісно, хочу. Та вже не смію просити.
– І що ти їй скажеш ! Я ж казав, що ти для них всіх на землі вже померла. Вже й добро
твоє, мабуть, встигли між собою поділити. А ти – на землю.
– Ой, паночку, якби ж мені тільки на землю ! Хоч ногою ступити. Служницею буду,
жебрачкою, аби лише мої ноги пройшлися по землі, аби лише мої очі спочили на
зелених травах, на квітучих садках. Так вже мені остогидло те море.
І сама собі затулила рота долонею, бо зрозуміла, що сказала щось не те.
– Ну-ну, Ганно ! Не нарікай. Тоді з усіх пасажирів, що були на кораблі, ти одна
врятувалася.
– Я не нарікаю. Я не хотіла. Я … не гнівайтеся, пане, але я щиро сказала, як думала.
– Добре, Ганно, добре. Неси одяг. А тоді будемо говорити далі.
По короткім часі Хейла стояла, прибрана по-дівочому. Її густа коса була заплетена.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + 10 =