25.
– Може й я так думав, але на щастя …
Тут вбігла заплакана принцеса. Волосся її маяло розпущене, одяг висів на ній будь-як.
Для принцеси це було неприпустимо. Вона вже все знала. Її горе було таке велике, що
жаль було на неї дивитися. Показуючи на змію, вона, плачучи, сказала:
– Це ти, тату, зробив, я знаю.
– Марієтто, опам”ятайся.
– Не треба мене припам”ятовувати. Я не перший рік живу у королівському палаці.
Це ти, тату, зруйнував моє щастя.
– Але ж він не хотів тебе, Марієтто. Простий рибалка не захотів принцесу ! Яка ганьба !
– Тепер ганьба ще більша. А може б я умовила його, ублагала.
– І не сором тобі, принцесо, таке казати ?
– Ні, не сором. Пам”ятаєш, хлопче, ти питав мене, чи могла б я заради тебе зректися
корони. Тоді я ще нічого не розуміла, а зараз порозумнішала. Я ладна зректися корони,
королівства і свого батька. Тільки візьми мене на свій корабель.
– Не можу, принцесо. На кораблі вже є та, котра врятувала мені життя.
І показав очима на змію.
– Якби не Хейла, то я б вже з вами не розмовляв. Мене б не було. А ви б оплакували мене
гіркими слізьми і готувалися б до пишного похорону.
– Що ти таке говориш ?
– Говорю все, як є. До речі, принцесо, ви готові до прощального балу, що мав відбутися
сьогодні ?
– Який бал ? Я про нього нічого не знаю. Я була дуже здивована, що мені було пригото-
вано жалобний убір. Я й не думала його одягати. Власне, прийшла до батька спитати,
що трапилося, чи не помер часом хтось з королівської родини. А воно ось що.
– А померти, принцесо, мав я. Прощайте, королівська родино. Я вже пішов. Нехай нікого
з вас не кусають змії.
Біля воріт знову почувся грюкіт. Хлопець пішов, залишивши розгубленого короля і
ридаючу принцесу. Розгорався гарний, погожий ранок, що обіцяв ясний, сонячний день.
Плив по морю корабель до рідних берегів. Моряки з радістю виконували розпоряд-
ження капітана. Додому ! Море було спокійне і голубливе. Веселі чайки, наче раділи, що
корабель нарешті повертається. Сам Король вітрів оберігав їх у дорозі, аби з ними нічого
не трапилося. Старий Король вітрів милувався Хейлою та Андрієм, що любо розмовляли
собі, стоячи на палубі корабля. Гарна пара ! І так думав не лише Король вітрів. Так думали
всі, хто їх бачив. Дорога додому завжди коротша, ніж здому. Та ще при гарній погоді та
тихій хвилі. Вдома вже їх зачекалися, тому зустрічали всі, знайомі і близькі, і навіть
незнайомі прийшли зустріти корабель, що так довго десь блукав світами. Вийшла на берег
і стара Ганна, що за сльозами світа не бачила. Вона все журилася, що скаже Андрієві про
Хейлу. Скаже, що не вберегла, не догледіла, відпустила. А хіба ж її можна було
втримати ? Може й загинула десь у своєму підступному морі. А може й жива. Знати б
тільки, що жива …
Як глянула Ганна на корабель, як побачила усміхнену Хейлу, що стояла поруч з
Андрієм, то й сама ледве в те море не скочила, аби скорще обняти їх.
Прибувши додому, довго й не тягнули – обвінчалися. Весілля мало бути тихе і
скромне. Та хіба ж ті люди дадуть тихо і скромно що-небудь відсвяткувати ? На весілля
йшли всі, прошені і непрошені, з подарунками, з своїми напитками та наїдками. Все село
прийшло. Один тільки дід не прийшов, котрого рибалки капітаном називали. Це він
колись збурив проти Хейли всю сільську громаду. Соромно тепер старому було молодим
в очі дивитися. От і не пішов на весілля. Самотньо сидів тепер біля своєї хати, ловлячи