Розкажу казку

18.
„Як же ж вони там ? – майнула думка, – вони ж не жителі моря. Як же їм врятуватися
серед такої стихії ?”
– Вперед, – гукнула Хейла дельфіну.
– Не можу, красуне. Нас неминуче розіб”є об корабель. Ми загинемо.
– Тоді я сама.
– Не роби того, Хейло. Ти не зможеш змагатися з високими валами. Зараз хвилі тебе
не послухаються. Ти їх не зупиниш.
– Але ж цей корабель не може загинути. Там мій хлопець.
– Він загине, Хейло. Ми його не врятуємо. Ні корабель, ні твого хлопця.
– Ні, – крикнула Хейла і шубовстьнула у хвилі. Вони підхопили її, потім закрутили, а ще
за мить її накрив високий морський вал.
„Треба пірнути, – подумала Хейла, – там під водою спокійніше”.
І Хейла опустилася на глибину. Тут і справді було затишніше. Тепер треба було
визначити, де зараз перебуває корабель. Раптом Хейла спершу відчула, а вже потім
побачила чотирьох своїх братів-велетів. Вони були дуже веселі. Найстраший сказав:
– Тримаймося разом, аби хвилі нас не роз”єднали.
А наймолодший докинув:
– Зараз ми його на цурпалки рознесемо.
Старший трохи завагався:
– Шкода із-за одного рибалки нищити цілий корабель.
Тут всі разом загукали:
– Шкода ! Чого тобі шкода ? А сестру тобі не шкода ?
І тут Хейла, збагнувши, про що йдеться, у розпачі загукала:
– Братики, голубчики ! Не губіть ! Пожалійте мене !
– Хейла ! Сестра !
– Звідки ти взялася ?
– Ми вже думали, що тебе й на світі нема.
– Я є, хлопці, є. Прошу вас, не губіть корабель.
– Не можемо, Хейло, – суворо сказав старший брат, – такий наказ батька. А ти знаєш, ми
звикли виконувати його наказ.
– Знаю. Але послухайте. Разом з кораблем ви погубите й мене.
– Все, хлопці, пішли. Пора.
І вони стали підніматися на поверхню, де кипіла стихія. Хейла піднялася разом з ними
і опинилася біля самого корабля. Хвиля підхопила Хейлу і в нестримній дикій люті гото-
ва була розбити її разом з приреченим кораблем. Тут Хейла загукала до хвиль, згадавши,
що вона – донька морського царя і що колись хвилі слухалися навіть помаху її руки.
– Стійте, хвилі ! Зупиніться ! Перестаньте шаленіти. Я – Хейла, ваша повелителька. При-
пиніть негайно ту веремію !
Хвилі стихли, але дужі вітри були їй непідвладні. Вона не могла їх зупинити. Брати-ве-
летні вхопили корабель за кіль і він затремтів у їхніх руках, як перелякана жива істота.
Ось зараз ! Ще мить – і корабля не стане. І тоді Хейла доторкнулася до кожного з братів
плавником акули – і вони, наче сонні риби, опустилися на морське дно.
– Нехай відпочинуть – то може подобрішають, – сказала Хейла і подула у мушлю. І
тут-таки до неї з”явився Король вітрів.
– Вгамуй своїх вітрів, – крикнула Хейла.
– Не можу, Хейло. Твій батько і так на мене сердиться.
– Нехай сердиться. Що тобі до того ? Скорше вгамуй їх, бо корабель більше не витримає.
І раптом на морі настав штиль. Море вгамувалося, вітри полетіли собі кудись.
Моряки на кораблі полегшено зітхнули, і капітан повів своє потріпане судно до
найближчого порту. Ніхто на кораблі й не підозрював, кому вони мають бути вдячні за
свій порятунок. Хейла безсило опустилася на морське дно. Їй потрібен був відпочинок.
Вона його вартувала.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty + eighteen =