Розкажу казку

16.
– Я, Ганно, в море піду.
– Ти знову хочеш стати русалкою ?
– Мушу, Ганно. Бо як інакше я за ним попливу ?
– А нащо тобі пливти за ним ? Дорога, кажуть, дуже далека. Андрій буде на кораблі. А
ти … ти майже стала людиною. Ти вже відвикла від моря. Та й вся моя наука, вважай,
пропаде.
– Від моря відвикнути неможливо. А наука твоя … що ж … дещо, звичайно, вимиють
морські хвилі з русалчиної голови. Потім будеш вчити заново. Якщо я повернуся.
– Не лишай мене, Хейло. Я вже стара. Та й звикла до тебе. Як я без тебе буду ? Та й
Королю вітрів я слово дала, що буду слугувати тобі і тебе оберігати від лиха. Що я йому
скажу ?
– Скажеш, що Хейла була неслухняна.

Відплив корабель. Непомітно щезла і Хейла. Вона повернула намистину – і ніби й
ніколи не була людиною. Попливла собі. Хвилі обіймали її, ніби раділи, що вона знову до
них повернулася. А серце в Хейли так і зайшлося цілком людською тугою за землею, за
їхньою затишною оселею, до якої потрохи вона вже стала звикати, за Ганною і за
Андрієм.
– Я вже зовсім людина, – з радістю і болем сказала собі Хейла. – Мене вже тягне до
людської оселі. Я вже не та безтурботна русалка, що була колись.
Дуже швидко Хейла зрозуміла, що за швидкохідним кораблем вона ніяк не встигне.
Смішно було й думати про таке. Це ж не вітрильник. Зустріла знайомого дельфіна.
– Десь ти пропала, Хейло. Давно тебе не бачив. Питав у твоїх сестер – не кажуть. Де ти
була ?
– Багато розповідати. Ти краще от що: давай з тобою помандруємо у далеку подорож.
– Куди ?
– А я й сама не знаю. Мені треба он за тим кораблем. Куди він попливе, туди й мені треба.
– Я не знаю, для чого це тобі, але, якщо ти так хочеш … скорше сідай мені на спину та й
попливемо. Тримайся тільки.
Та й попливли. Це була дуже небезпечна подорож. Найбільше Хейла боялася акул. Вони
всюди пантрували за здобиччю і нападали несподівано. Ще й від людей треба було хова-
тися, аби їх не помітили з корабля. Але найгірше було те, що не могли вони з дельфіном
пливти без перепочинку. Кораблю що ? Він пливе собі. Живим істотам було важко змага-
тися з машиною. Хейла зрозуміла, що не зможе довго пливти за кораблем навіть у дельфі-
на на спині. Треба було щось думати.

Коли хвилі принесли просто в руки Прудивусу черепаховий гребінець Хейли,
морський цар подумав, що з його донькою щось трапилося. Гукнув він, що було сили,
аби всі риби негайно розвідали, де його Хейла і що з нею. За довгі віки ніхто не бачив в
морі стільки риби. Однак про Хейлу ніхто нічого сказати не міг. Ні живої, ні мертвої
Хейли в морі не було. Прудивус розхвилювався не на жарт. Лише потім, трохи
помізкувавши, він здогадався, що вона, очевидно, якось здійснила свою мрію – стати
людиною, щоб бути з тим ненависним рибалкою. Звичайно, його можна було знайти
і втопити. Але ж Хейлу в море вже не повернеш. Хто ж їй міг допомогти здійснити її
задум ? Сама Хейла не змогла б. Це він знав.
„Хто ж ? Хто ж їй допоміг ?”
І раптом здогад обпік Прудивуса, аж в його холодних грудях жарина запекла.
– Це він ! Тільки він ! Король вітрів ! Більше нікому. Це він зважився виконати дівочі
примхи Хейли. Ах, ти ж, старий трутню ! Я ж тобі покажу, як жартувати з Прудивусом !
Я затоплю, я рознесу твій поганий острів до останньої піщинки ! Ой, знатимеш ! Ой,
поплачеш у мене !

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × three =