Розкажу казку

ЯК ЦИГАН З БІДОЮ ВПОРАВСЯ

Було це дуже давно. Коли ще чарівники по світу ходили. Одні допомагали людям,
другі шкодили. Але, якщо чесно, то від тих чарівників толку мало було. Іноді бувало
й так, що простий циган міг зарадити ліпше від будь-якого чарівника.
Жив тоді в одному селі дуже бідний чоловік. Такий вже убогий, що біднішого від
нього і в селі не було. І хоч би яке ледащо, так ні: працьовитий був і ремесел всяких
знав, а от не велося чоловікові – та й все.
– Біда тому Федорові, – жаліли його односельці. – І жінка йому померла, і дітей Бог
не дав, і в господарстві йому нічого не ведеться. Корову купить – здохне, овеча якесь
надбає – вовк заїсть, коня заведе – злодії вкрадуть. От що хочеш, те й роби. Біда та й
годі.
Одної сльотивої ночі попросився до Федора циган переночувати.
– Пусти, – каже, – чоловіче, переночувати, бо я пропаду разом зі своїм конем. А шкода
буде. Якщо не мене, то коня. Добрий кінь. Повіриш, все село об”їздив – ніхто й на
поріг цигана не пускає. Ви, кажуть, цигани красти великі мастаки. Може й є поміж нас
такі, що крадуть, але ж не всі. Я, скажімо, циган чесний, коваль, тим собі і на прожи-
ток заробляю. Та от негода мене в дорозі застала – хоч пропадай. То як, чоловіче
добрий, пустиш мене з конем моїм переночувати ? Красти у тебе, бачу, нічого, то й
боятися тобі не треба.
– То заводь коня до хліва та заходь скорше в хату, бо, бачу, ти весь промок. Тільки біда
в мене, чоловіче. Не маю чим нагодувати ні тебе, ні твого коня.
– То нічого, – каже циган, – з бідою і я знався колись, бодай не згадувати проти ночі.
Знався, аж доки її не продав. Тепер живу без біди. Та про те потім. А зараз розпалюй,
бо я й справді до нитки промок, та й будемо вечеряти.
– Так я ж тобі казав, що в мене нічого нема, – забідкався Федір.
– В тебе нема, зате в мене є. Я ж циган !
Дав найперше їсти коневі, а потім сіли з Федором і самі. Циган дістав хлібину, кусень
сала і добрий шмак ковбаси.
– Звідки ж ти такого добра настарався ? – не міг надивуватися Федір.
– А ти, чоловіче, їж, не питай. Я ж тобі сказав, що я циган.
Федір вже давно так ситно не їв. А повечерявши та обігрівшись, розговорилися.
– То скажи, цигане, як же ти біду продавав ? – спитав Федір.
– А от побачиш. Завтра ми і твою біду на базар понесемо. Розумієш, я б сам її в тебе
купив, та маю дітей дрібних і коней добрих, то боюся, аби вона часом мені не
нашкодила.
– Чекай, чоловіче, – роздумував Федір, – це ж виходить, що я свою біду на когось
перекину. Та після такого я й спати спокіно не зможу – совість заїсть.
– Е, Федоре, це ж не просто так собі: скинув свою біду на чиюсь голову – та й усе.
Треба знати, кому свою біду продавати. Треба так продати, щоб вона там не
прижилася.
Встали вранці, поснідали, що ще там у цигана було. Та й почали на базар
збиратися.
– Ти, Федоре, пошукай добре. Може в тебе хоч якась річ заваляща знайдеться,
щоб можна було її продати.
– Та де там ! Нема анічогісінько !
– Та невже ж таки зовсім нічого не знайдеться ? Ти лиш пам”ятай, що на всякий товар
є свій купець.
Федір почував потилицю, а потім раптом ляснув у долоні, аж циган злякався.
– А знаєш, може й знайдеться. Жінка моя померла, то може щось з її манаття підійде.
Знайшли. Тепла хустка була ще цілком пристойна.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + 14 =