Розкажу казку

21.
Гуляючи з прнцесою в саду наступного дня, Андрій знічев”я запитав:
– Скажи, принцесо, а чому до мене не пускають нікого з моєї команди ? Хіба я полоня-
ник ?
Принцеса знітилася.
– Ну чому полоняник ? Ти – мій наречений. Навіщо тобі спілкуватися з тими …
гультіпаками ?
– Ну чому з гультіпаками ? Це мої друзі. А для королівської родини це почесна делегація
поважної держави. А якщо вони для тебе гультіпаки, то я – один з них.
– Я думаю, що ти не можеш скаржитися на брак уваги і пошани. І твоя команда також.
– А чому твій батько і досі тримає їх, як заручників, нехай навіть почесних, та все ж
заручників, і не відпускає їх додому ?
– Бо, чомусь я впевнена, що ти поїхав би з ними, а я того не хочу. Мені хотілося б, що всі
твої друзі гуляли на нашому весіллі.
– На нашому весіллі ? Але я ж ще не просив твоєї руки, принцесо.
– Але ж до того йдеться. Ми обоє це розуміємо. Це справа часу. Я знаю, що тільки твоя
несміливість заваджає тобі просити моєї руки. От я, власне, хотіла тебе підбадьорити:
сміливіше, юначе. Принцеса чекає на твоє освідчення. Мій батько вже дав свою згоду
на наш шлюб. Я також. Один тільки ти мовчиш. Пора, хлопче, і тобі сказати своє слово.
Всі його чекають. Особливо я.
І принцеса крадькома зітхнула.
– Скажи, принцесо … а якби треба було зробити вибір: чи корона, чи я … Що б ти вибра–
ла ?
– Смішне питання. Смішне чи дивне. Тут же очевидно. І задумуватись не треба. Наречених
може бути багато: не один, то другий. А корона тільки одна, на все життя. То як можна
порівнювати ? Звичайно, я вибрала б корону.
– Зрозумів.
– А хіба могло бути інакше ?
– Могло б, принцесо. Я знав одну дівчину, котра заради хлопця відмовилася від корони. Та
чого там … заради мене відмовилася від корони.
– Ну й дурна. Тепер, мабуть, шкодує.
– Не знаю. Може й шкодує. Я не бачив її цілу вічність.
– Не бачив і не сумуєш ?
– Не знаю. Іноді здається, що не сумую, а часом так запече, так затисне коло серця, що так,
либонь, і злинув би птахом, щоб побачити море і її.
– О, це ненависне море ! Недаремно я так не люблю його. Я б наказала його випустити.
Але куди, коли в ньому стільки води ? Я й ту дівчину не люблю, котра із-за тебе відмови-
лася від корони. Якби та дівчина раптом з”явилася тут, я б наказала її убити. Але
признайся, ти все це вигадав ?
– Що вигадав ? Море я не вигадав. Ти можеш побачити його сама.
– Та не говори мені про те огидне море. Про дівчину розкажи. І про її корону. Вона що,
також принцеса ? Як і я ?
– Ні, вона царівна.
Що морська царівна, Андрій не сказав: боявся що Марієтта підніме його на сміх.
– Краща за мене ?
– Ну … не знаю. Ви обидві красуні.
– Ах, ти, негіднику ! Як ти смів рівняти мене з якуюсь … з якуюсь вертихвісткою !
– Ну, принцесо, навіщо так ? Ти ж її зовсім не знаєш.
– Знаю, знаю. Вона така ж огидна, як твоє море. І ти огидний. Іди геть ! Я накажу своєму
батькові стратити тебе.
– За що, принцесо ?
– За те, що ти мене не любиш.
– Хіба за таке можна стратити ?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + 18 =