Розкажу казку

17.
Та й кинувся збирати здоровенні хвилі, а сам осідлав найбільшу. І все те помчало до
невидимого острова Короля вітрів. Дорогу до того острова Прудивус добре знав, бо
не раз плавав сюди за порадою і за доброю наукою. На мить зупинився Прудивус, все
оте згадавши. Але тільки на мить. А потім, набравшись злості, продовжив шалений біг,
вигукуючи свій бовий клич. Здригнувся острів від потужного удару хвиль. Пересилюючи
шум штормового припливу, загукав Прудивус:
– Ану, виходь, старий гріховоднику ! Не ховайся у своєму замку – не допоможе ! Я однак
знайду тебе. Краще сам виходь ! Я покажу тобі, як збивати з доброго шляху порядних
дівчат.
Вийшов до нього старий і сивий Король вітрів, спокійний, врівноважений, аж соромно
стало Прудивусу за свою зухвалість.
„А може це й не він, – подумав морський цар, – а я так відразу й накинувся. Якось воно
недобре вийшло”.
Король вітрів вітально підняв руку і загукав:
– Привіт, синашу ! Довго я чекав, коли ти прийдеш подякувати за науку, і нарешті
дочекався. Ну спасибі, що не забув старого. Але для чого стільки галасу ?
Прудивус зупинив бурхливі хвилі і вийшов на сушу. Йому було трохи ніяково. Його гнів,
як на броню, наштовхнувся на непорушний спокій Короля вітрів та й принишк. І морсь-
кий цар вже спокійно спитав:
– Чи не ти, Королю, допоміг моїй доньці Хейлі стати людиною ?
– Людиною, кажеш ? А мені щойно розказали, що твоя Хейла, як шалена, катається собі
по морю на дельфіні.
– На дельфіні ? – Прудивус ошелешено роззявив рота, немов йому, як отій рибі, забракло
повітря.
– Ага, на дельфіні. Дивитися, таточку, треба за своїми доньками, а не воювати з старим
королем, котрий нічого поганого тобі не зробив.
– Ну я їй ! Ну я їй влаштую !
І повернувся, щоб іти геть, та Король вітрів зупинив його.
– Скажу тобі, друже мій, не тримай Хейлу, не чини їй перешкод до її щастя. Нехай
любить, якщо їй любиться.
– І віддати її рибалці ?
– То й що ? А коли вона з ним буде щаслива ?
– Вона може бути щаслива тільки в морі. Вона має стати морською царицею.
– І ти її присилуєш навіть тоді, коли вона не хоче ?
– Звичайно. От піймають її мої хлопці – і я власноруч прикую її до трону.
– І що доброго ти зробиш ? А може Хейла все життя проклинатиме тебе і ту осоружну
корону ?
– Нічого. Поклине і перестане, бо звикне.
– Ну що ж … бачу, що мої поради тобі не потрібні. Іди і чини, як знаєш.
Поплив Прудивус, осідлавши свою найбільшу хвилю. Затихло, вгамувалося море.
Спокій довкіл. Вітри повкладалися спати, забувши про свої обов”язки.

А тим часом Хейла придумала, як їй встигати за швидкоплинним кораблем. Вона
пересідала з одного дельфіна на другого і так мчала без перепочинку. Інколи Хейлі здава-
лося, що вона ось-ось засне і впаде у хвилі. Звичайно, вони не причинили б їй зла. Могли
б хіба що віднести її до батьківського дому, не думаючи про те (бо хіба ж хвилі можуть
думати ?), що для Хейли це було б чи не найбільше зло.
Раптом Хейла наче вигулькнула з забуття. Довкола неї море неначе кипіло. Вирува-
ли високі хвилі. Всі чотири вітри, наче зійшлися у шаленому герці. Вони сходилися
грудьми і вили, як дикі звірі. Хейла на своєму віку ще такого не бачила і не чула. На якусь
мить їй стало страшно. Але тільки на якусь мить. Бо наступна її думка була про корабель,
про моряків і про Андрія.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 2 =