19.
– Сильна істота Хейла, – тихо сказав Король вітрів. – Вона гідна бути людиною. У неї
людське серце, і вона вже ніколи не зможе стати справжньою русалкою.
І Король вітрів повернувся на свій острів.
Незабаром корабель увійшов у води, котрими володів інший морський цар, і тут
Прудивус зі своїми синами був людям не страшний. А ще по недовгім часі мандрівники
потрапили в ту країну, куди, власне, вони й пливли. Це було невеличке королівство,
котрим правив розумний король Левіс. Була тут, звісно, і принцеса. Бо що за казка без
принцеси ? Та й короліство без принцеси нікуди не годиться. І принцеса та, ясна річ, була
красуня. Бо як же інакше ? Хіба ви коли-небудь бачили негарну принцесу ? А якщо і ба-
чили, то наприкінці казки вона неодмінно ставала красунею. Отож, принцеса Марієтта
була гарна і розумна. Була ще зовсім юна, але батько змолоду привчав її до трону коро-
леви, тому вона бувала на всіх прийомах і долучалася до вирішення всіх проблем, що ви-
никали в королівстві. Оскільки Марієтта була юна і прекрасна, то не важко здогадатися,
що вона, так би мовити, з першого погляду закохалася в Андрія – наймолодшого на
кораблі. Він був зовсім не схожий на всіх тих принців, що її оточували. Були сльози,
була істерика – без того юні принцеси ніяк не можуть, а закінчилося все тим, що король
залишив Андрія жити в своєму палаці і приділяв йому дуже багато уваги. Це було дуже
дивно, якщо зважити на те, що хлопець був зовсім простого роду і в цілій делегації був
собі лише моряком. Образливо було для більш поважних членів команди. Але що вони
могли ? Та й король нічого не міг вдіяти. Чого не зробиш задля рідної дочки ?
Корабель стояв у порту. Людей розташували дорого і почесно. Прощальної
аудієнції у короля ніяк не можна було добитися, а без того відпливти – король образився
б, а Андрій розкошував собі у королівському палаці, ніби принц якийсь. Дехто пробував
натякнути королю (може він того не знав чи забув, може його просто введено в оману),
що хлопець цей простого роду і поважною персоною не є. Король знизував плечима і
нічого на те не казав. А що скажеш, коли принцеса закохалася в нього так, що готова була
негайно вийти за нього заміж. Король був сам не свій від такого принцесиного вибрику.
Але що мав робити ? Не те, щоб він був проти такого зовсім простого зятя. Ні, проти він
не був. Левіс був мудрий король. Але ж що скажуть сусідні королі ? На руку його дочки
є багато претендентів – високих принців. А вона … і годі було її якось урезонити чи
відмовити.
Поки що в палаці кипіло, клекотіло. Бали, полювання і ще всякі розваги. І все це
заради Андрія. Поступово таке ледаче життя сподобалося хлопцеві, і він вже подумував,
чи не лишитися йому і справді у тому королівстві. А чому б і ні ? Одружитися на принце-
сі ! Таке йому і приснитися не могло. А Хейла ? Ні, він її не забув. Часом серед пінистих
морських хвиль йому ввижалися її зелені очі, але вона відійшла кудись у спогади. Ті
спогади були гарні, лоскітливі. Ніби взимку раптом згадувалося літо. Але розваг було
стільки, що занурюватися у спогади Андрієві було просто ніколи. Та й принцеса Марієтта
була поруч. А вона була молода і гарна. Андрій дивився на неї – і тоді зовсім забував
про Хейлу. А потім, коли залишався на самоті, його починало мучити сумління.
– Вона ж так любила мене. А я ? А я так і не визначився зі своєю любов”ю. Добре, що я
Хейлі так нічого й не пообіцяв.
Йшлося до весілля Андрія з принцесою Марієттою. Ще залишалося узгодити якісь
дрібниці. Всі вже про це говорили. Але найголовніше те, що Андрій і досі не просив її
руки. Певно, ніяк не насмілювався. Бо що інакше ? Ніхто тому великого значення не
надавав. Попросить. Куди дінеться ? Хто ж відмовиться від свого щастя ?
Якось до Андрія, подолавши чимало перепон, пробрався хтось з його команди.
Це було зробити нелегко. Принцеса боялася, що друзі можуть відмовити Андрія від його
намірів, хоч вона про ті наміри ще нічого не знала. Принцеса веліла пильнувати, аби до
нього ніхто не заходив. Отже, не впильнували.