Розкажу казку

5.
– Веслярики, голубчики ! Відвезіть мене на той берег ! Вік вашу ласку пам”ятатиму.
– Не можемо, красуне. Ми не підвладні собі. Якби це від нас залежало.
– А від кого це залежить ? Від принцеси ?
– Та ні, від неї також тут не багато залежить. Вона ледве ублагала короля, шоб дозволив
тебе привезти.
– Варта було благати ! Щоб убити мене молодою, зі світу звести !
– Принцеса дуже сумує. Не варта на неї сердитися.
– Сумує ! Принцеса, бачите, сумує ! Нібито їй стане легше і веселіше, коли ще й я поряд
з нею сумуватиму та плакатиму !
– Ти звикнеш. Як і ми позвикали.
– Не збираюся я звикати. Я додому хочу. Там у мене хлопець є, Микола, найкращий в
світі. Та й батьки мої побиваються. А я тут у якомусь нічному царстві чи королівстві !
Живу – як не живу ! Та я розтрясу все ваше королівство, а Чорного короля за бороду
волочитиму, аж доки він не відпустить мене додому.
– Тсс ! Ти накличеш на себе біду. Та й на нас.
– А мені однаково.
– Нічого ти, дівчино, не зробиш. Король сильніший, ніж ти думаєш. Скажу тобі більше.
Він не просто король, він – чародій. А ще він дуже не любить бунтарів. Тихо. Он він.
Хтось йому вже доніс.
І веслярі притьмом відскочили від дівчини.
– Страхопуди, – сказала Галина. І тільки вона те сказала, як на землю опустилася літаюча
колісниця, запряжена вогняними зміями, а з колісниці зіскочив Чорний король. Він був
розгніваний, і весь його гнів впав на Галину.
– А ти, дівчино з того берега, ще й досі не заспокоїлася ? Все ще бунтуєш ? Гляди мені !
Я того не люблю.
– А яке мені діло до того, що ти любиш ? Ти ж не цікавишся, що люблю я. Я люблю сонце,
а тут у тебе тільки ніч.
Король зло захихотів.
– Доведеться тобі з тим змиритися.
– Не змирюся ніколи !
– І розтрясеш моє королівство. Так мені сказали ?
– І розтрясу.
– І мене волочитимеш за бороду. Так мені сказали ?
– І волочитиму. Аж доки мене не відпустиш додому.
– І ти не боїшся мене ?
– Не боюся.
– Ну підійди до мене, моя крихітко.
Галина стала навпроти Чорного короля, не наближаючись до нього, однак не відводячи
свого погляду від його каламутних від злості очей.
– Смілива ! Подаруй мені свою обручку ! Ну подаруй !
– А навіщо тобі моя обручка ?
– Тоді я з тебе, моя голубонько, знаєш, що зроблю ? Ні, ти навіть не уявляєш, що я тоді
з тебе зроблю. Тінь, ніщо.
– Але обручка в мене.
– Так. На жаль.
Але тут зійшла рання зірниця. Незабаром мало зійти сонце. Король щез. Все королівство
потихеньку почало занурюватися в сон.
– А я не буду спати, – сказала сама собі Галина і відійшла трохи в бік від квіткових посте-
лів. Квіти п”янили своїм ароматом, очі самі заплющувалися, але Галина дала собі слово не
спати. Вона бачила, як Квітана вклалася на свою квіткову постіль. Принцеса махнула
Галину рукою: мовляв, іди, лягай. Але Галина до своєї постелі і не підійшла. Вона диви-
лася туди, звідкіля ось-ось мало з”явитися сонце. З”явиться сонце, і вона перебреде

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen − twelve =