Розкажу казку

15.
– Я знову зробила щось не так ?
– Та ні, все так. Ти щира і безпосередня.
– Ви, люди, самі придумуєте собі всякі заборони і тим обмежуєте свою свободу. Жили б
просто, як все в природі.
Андрій пригорнув Хейлу, а потім поцілував.
– Солодко як, – прошепотіла Хейла. – Мені в морі ніколи не було так солодко. Скажи,
Андрію, а в мене буде дитина ? Я бачила людських дітей. Вони такі маленькі і гарні. А в
мене буде ?
– Буде, Хейло. Тільки ще треба почекати.
– А навіщо чекати ?
– Щоб я впевнився, що я тебе люблю.
– А ти ще не знаєш ?
– Не знаю.
Хейла посмутніла.
– А я знаю, що люблю тільки тебе, тебе одного.
– Коли я дивлюся в твої очі, тоді мені здається, що люблю. Тоді я просто божеволію, шале-
нію. Тоді здається, що полинув би за тобою на край світу, навіть у твоє глибоке море. А
коли тебе поруч немає, тоді я не знаю.
– А коли ж ти знатимеш ?
– Почей трохи. Нехай я звикну, що ти не русалка.
– А якби я була русалка, то що ?
– Не знаю.
– Ну чому ти нічого не знаєш ? Ти такий міцний, такий дужий – і не знаєш. Шкода, що все
це не залежить від мене. Тоді все було б добре. І чекати не треба було б.

Надійшла вказівка: відправити корабель до чужої далекої країни. Це була велика
подія. Тільки про те й говорили. Збирали найкращих і найдосвідченіших моряків. Рибалки
вирішили від себе послати Андрія. А чого ж ? Молодий, сильний, розумний. Поза його
плечима змовлялися між собою.
– Нехай трохи поплаває, світа побачить, то може й забуде за свою русалку. Бо хоч і стала
вона людиною, та все-таки …
Засумував Андрій. Не тішила його ні далека подорож, ні довіра громади. Жаль було йому
лишати зеленооку Хейлу. Щойно тільки знайшов її, а вже треба кидати. Відчував, що його
навмисне посилають у довге плавання, щоб він забув її. І вже нікого, окрім Андрія, не
цікавило, що буде з Хейлою без нього. Чи не скривдить її хтось ? Ганна стара, а Хейла ще
зовсім не знає людського світу. Наївна, як дитина. Ублагав Ганну, щоб не лишала Хейлу,
аж доки він не повернеться. Погодилася. Хоч вже давно збиралася податися на пошук
своєї дорогої внучки. Але пошук знову відкладався, бо Ганна вже до Хейли дуже прив”я-
залася і не може залишити її саму.
Сумна ходила Хейла. Розлука з коханим – це було страшне лихо для дівчини.
Краще б її побили тими здоровенними палицями, краще б її зовсім убили, ніж мала
терпіти таку муку.
– Ганно, скажи, чи у людей також сльози солоні ?
– Так, Хейло.
– А я думала, що це тільки в мене. Солоні-солоні, як морська вода.
– Ти багато плачеш, Хейло. Не можна так.
– Не можна … воно само плачеться, Ганно. Він поїде. Надовго. Він забуде мене. Знайде
собі іншу і забуде.
– Він казав, щоб ти його чекала, обіцяв повернутися.
– Ти ж сама казала, що хлопцеві вірити не можна.
– Не знаю, Хейло, що тобі порадити. Всяко може бути.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twelve − 6 =