6.
маленьку річечку Жовтянку – і опиниться на своєму березі. Адже це зовсім близько. Їй
би тільки вирватися звідси, з того зачарованого берега. Легка завіса з туману поступово
ховала річку, берег і сонце, що ось-ось мало зійти.
– А що, коли я спробую розгорнути ту завісу, пройти крізь неї ?
І спробувала. Туман був густий, аж липкий. Руки стрягли у ньому аж по лікті. Дівчина
спробувала зануритися в нього, пройти крізь нього. Їй би тільки глянути краєм ока на
сонце, на маленьку їхню річечку Жовтянку, на той берег. Туман обгорнув її всю, не давав
дихати, налягав на груди. Обезсилівши, Галина вийшла з тієї туманової завіси і тут-таки
впала, чи сонна, чи непритомна.

А вдома у Галини переполох: зникла донька.
– І куди вона могла піти ? – плакала мама.
– Чекайте, не плачте, – втішали сусіди. – Може до товаришки якої пішла та й забарилася.
Не маленька ж, не заблудилася.
– Та до якої товаришки ! Всі її товаришки живуть тутечки, близенько. Ой, Боже ж мій ! Та
де ж вона могла подітися ?
Всі міркували, прикидали, але годі було щось придумати.
– Якби річка була більша, то можна було б подумати щось страшне. А так … жабі по
коліна.
Батько слухав ті бабські плачі та теревені, а потім сказав:
– Ви собі як хочете, а я йду заявити в міліцію. Нехай шукають.
– Ага, вони знайдуть ! Аякже ! Я пам”ятаю, як позаторік …
І почалися спогади та нарікання і на міліцію, і на голову сільської ради, і на погоду.
Микола стояв понуро і теж слухав той жіночий щебет. Він радий би був, аби всі вони
розійшлися, щоб можна було серйозно поговорити з батьками, порадитися, що робити.
Нарешті сусіди стали потрохи розходитися. Кожна згадувала раптом про якісь нагальні
справи. Врешті-решт зосталися тільки батьки, Микола і Галина хресна.
– Отепер нарешті можна й говорити, – сказав батько, – а то скрекочуть, як сороки. І все
без пуття.
– Ти не те кажеш, старий, – заступилася за сусідок мами. – Люди співчувають, журяться
разом з нами.
– Толку з того.
Тут втрутився Микола. Він говорив рішуче, був налаштований на якусь дію.
– Ми не маємо часу на суперечки. Треба думати.
– А що ти тут придумаєш ? Я йду на міліцію, – підвівся батько. Але Микола щось не дуже
вірив, що міліція тут чимось допоможе.
– Міліція нехай шукає, але й нам нема чого сидіти, склавши руки, – сказав хлопець. – Гали-
на мені сон якийсь розказувала. Нібито її якась дівчина кликала з другого берега річки.
Може тут криється якась розгадка ?
– Може й криється, – загадково сказала Галина хресна, тітка Марія.
– Так, так, – згадала мати, – і мені щось таке Галя казала про сон. Та я собі тільки посмія-
лася з того. Хто в наш час серйозно вірить у сни ? Пам”ятаю: річка широка, місяць і дів-
чина на протилежному березі. Довгу чорну косу чесала. І все ніби кликала нашу Галину.
– Ото вона її й зманула, – сказала тітка Марія.
– Хто „вона”, тітко ? – похопився Микола.
– Не знаю. Але щось тут криється. Кажете, цей сон їй снився не раз ?
– Так. Кілька ночей.
– От що я вам скажу, – голос тітки Марії звучав впевнено і рішуче. – Міліція тут ні до
чого. Нема чого й турбувати. Треба йти до баби Осипихи.
– До тієї відьми ? – спаленів батько. – Тьху ! Набридли мені ваші бабські теревені.
За бабу Осипиху заступилися всі. А тітка Марія аж встала та й у боки взялася.