4.
Й його голос несподівано набрав якоїсь м”якості .
– Скажи, дівчино з протилежного берега … Тебе, здається, Галиною зовуть ? Скажи,
Галино, чи не хотілося б тобі зробити принцесі щось приємне ?
– Хотілося б. Але що я для неї можу зробити ? Я – проста дівчина, а вона – принцеса.
– А ти подаруй їй свою обручку. У принцеси, звісно, багато всяких коштовностей. Але їй
буде приємно мати від тебе саме цю обручку.
– Коли принцеса має так багато коштовностей, то навіщо їй моя скромна обручка ? У
мене ж більше нічого нема.
– А … а … знаєш що ? Ви могли б обмінятися обручками. Вона тобі дала б свою, а ти їй …
– У нас обручками обмінюються тільки наречені – хлопець і дівчина. Та й не проміняю
я свою обручку ні на яку іншу, навіть на найкоштовнішу. Бо мені її мій коханий подару-
вав. Восени він мене посватає – і я стану його дружиною.
– Дурниці ! Все це дурниці ! Тут нема ніяких коханих. І ніхто тебе не посватає, бо ти ніко-
ли не повернешся на свій берег.
Тут Галі стало по-справжньому страшно. І вона попросила:
– Відпустіть мене, Ваша Величносте ! Там за мною плачуть мати і батько, мій хлопець
побивається.
– Поплачуть і перестануть. А ти розважатимеш Квітану. У нас також буває весело. Можеш
собі побавитися з веслярами. Та й зі мною. А що ? Не такий я вже й старий. Ти заспокойся
і забудь за свій берег.
– Ніколи.
– Мені пора. Незабаром вже зійде рання зірниця.
– О, а потім зійде сонце і розвіє всі примари. І я прокинуся, і побачу знову свою рідну
річну Жовтянку.
– Дурна дівчино ! Сходу сонця ти вже більше не побачиш ніколи, як і його заходу. Коли
сходить зірниця, ми всі засинаємо і спимо, аж доки на небі не зійде місяць.
Галя заплакала. Вона з докором дивилася на Квітану.
– Навіщо ти покликала мене сюди ? Навіщо ? Виходить так, що ти наче вбила мене.
Квітана мовчала. Вона не мала що сказати. І не могла. Може й сама вже шкодувала, що
таке зробила. Поступово весь зачарований берег огорнув сон. Десь взялися розкішні
постелі з квіток. Аромат квітів посилився, він п”янив, дурманив, навіював сон. Берег
вкрився м”якою завісою з туману, і ту завісу не міг пронизати жодний, бодай найменший,
сонячний промінь. Настала тиша. Все заснуло. І Галина також. А що їй снилося ? Можна
було б і не питати: хата, мама, батько і Микола. А ще їхня маленька річечка Жовтянка.
Сонце пронизувало її до дна, і на дні було видно кожен камінчик. Це був гарний сон. Але
ж тільки сон ! ..
Прокинулося все тоді, коли на небі висвітився місяць. Галина зіскочила
на рівні ноги. Її обурення не мало меж.
– Та що ж це таке ? Ви тут так і живете ? Без сонця ? Без денного світла ? Тільки вночі ?
До неї підійшов молодший весляр.
– Отак і живемо, дівчино. Заспокойся, бо ще хто почує – тоді лихо.
– Чи може бути ще гірше лихо ?
– Може, красуне, може. За непослух король обертає всіх непокірних на тіні, а їхні голоси
звучать, як відлуння. Та ти їх вже чула.
– Чому ж ви привезли мене сюди, не попередивши ? Як вам не соромно ! Як розбійники з
великої дороги.
– Принцеса звеліла. І зовсім ми не розбійники. Ти сама увійшла в човен, ніхто тебе
силоміць не брав.
– Бо я не знала. А ви … принцеса звеліла ! А ваші ж голови де були ?
– Які там голови ! Та ти не побивайся так. Якщо хочеш, то я можу бути твоїм хлопцем. Ти
мені подобаєшся. Бо другий весляр в принцесу закоханий. Тільки на неї й дивиться.
Підійшов і другий весляр. Галя до обох благально протягнула руки, промовляючи: