26.
шум і гам, що котився селом. Спостережливе око Андрія помітило, що старого нема. Хоч
і багато весільних клопотів у молодого, та все ж вибрав хвилинку та й городами, городами
подався до діда. Ще здалеку побачив його, сивого, сумного та самотнього. Гукнув йому:
– Гей, капітане, не гоже так – змушувати молодого за вами бігати, залишивши весільну
громаду. Все село зійшлося, тільки вас нема. Чи гордуєте нами, простими рибалками ?
– Та ні, не гордую. Що ти ! Але якось воно тоді так вийшло …
– Все. Забудьте, як і ми забули. Я вже біжу назад, бо мені довго не можна. А ви повагом,
повагом, як годиться капітану, – і до нас на весілля.
Просльозився старий та й пішов збиратися.
Гуляли з тиждень, доки хтось зі старих не припам”ятав, що пора вже до роботи
братися та в море нарешті виходити. Такого весілля село не пам”ятало. Певно, й не було
ще такого. Довго потім згадували та дітям і внукам своїм розказували.

Минуло так років сім чи вісім. У Хейли та Андрія підростав синок та й донька вже
на ніжки спиналася. Стара Ганна допомагала Хейлі клопотатися біля дітей. Хейла вже
давно перебрала науку Ганни і зовсім забула, що була колись русалкою. Вечорами, коли
вся щоденна робота була зроблена, Хейла розповідала синові казки. Вона їх знала силу-
силенну. Сама дивувалася, звідки вона їх стільки знає. І все цікаві, і все такі, що їх не ви-
читаєш в жодній книжці. Часом і Андрій заслухається.
– І звідки ти їх береш ? – питає.
– Не знаю, – розводить руками Хейла, – самі приходять.
А якось син спитав:
– Мамо, а русалки насправді бувають ?
– Бувають.
– А ти про них часом казик не знаєш ?
– Знаю, – тихо сказала Хейла і глянула на Андрія.
– Знаю, сину, і казки, і легенди, і правду.
Та й почала розказувати синові історію свого життя. Маленький він ще, але нехай
наслухається. Колись виросте – то зрозуміє.