24.
– Зелені сльози ? Ні, вони у мене звичайні.
– Іди, Хейло, іди, люба. Незабаром ранок.
І поцілував її, ніжну і трепетну, а разом з тим дужу і сильну, котру він любив і не
проміняв би її на жодну принцесу.

Король Левіс з нетерпінням чекав ранку. І жаль було йому того цікавого хлопця,
але репутація його доньки була понад все. Ще тільки бракувало, щоб пішов поговір, що
якийсь там рибалка не захотів взяти за дружину принцесу Марієтту. Ганьба ! Левіс мусив
вчинити так, як вчинив. Він готував себе до сумної звістки, яку він збирався почути.
Ця звістка мала його вразити, приголомшити. Треба було все продумати: що сказати, як
просльозитися, як ту сумну звістку повідомити принцесі. Все мало значення. А потім
покарати … напевно, садівника, що недбало стежить за королівським садом. Звідки тут
могла взятися змія ? Таке неприпустимо. І все це має виглядати щиро і непідкупно. Що
поробиш ? Король – це не тільки розумний дипломат, а ще й добрий артист.
Тут увійшов слуга і доповів:
– До вас проситься Андрій. Ну, той, з корабля.
– Андрій ?
Це короля і справді приголомшило, і вдавати не треба було.
– Нехай заходить.
Увійшов Андрій, тримаючи в руках змію. Неживу змію. Король зблід.
– Я радий бачити вас, юначе. Але звідки ця жахітна бридота ?
– Це, ваша величносте, символ королівської дружби. Я повезу ту змію на свою
батьківщину і всім буду розповідати, як зі мною обійшлися у вашому „гостинному”
королівстві.
– Це образа ! Це наклеп ! Я накажу скарати садівника за недогляд.
– Як же ви здогадалися, що ця зміюка з вашого саду ? Чому ж ви мовчите ?
– Я чомусь так подумав.
– Ви правильно подумали, ваша величносте. Тільки скарати треба ваших двох слуг, що
пустили її у вікно до моєї кімнати. Або ще кого-небудь, хто дав слугам такий наказ. Та
це вже не моя турбота. Я прийшов попрощатися, бо я вже поспішаю на свій корабель.
Сьогодні ми відпливаємо, не чекаючи на королівську прощальну аудієнцію.
– Чекайте, юначе, тут щось не так. Я ж оголосив прощальний бал.
– Будете бенкетувати і кружляти у веселих танках все самі, без нас.
– Скажіть ще одно, юначе … А звідки вам стало відомо про двох слуг, що, як ви кажете …
– А-а ! У мене, ваша величносте, також є своя недремна сторожа. Не тільки у вас. Про цей
епізод знають уже на нашому кораблі, так що я не радив би щось ще проти мене затівати.
– Ну що ви ! Як ви могли таке подумати ! Я лише міркую, як загладити це страшне
непорозуміння, що так прикро виникло між нами. Я запевняю вас, що це прикре непорозу-
міння. Ні я, ні принцеса до того непричетні. І як вона, бідна, це переживе ?
– Нічого, переживе. Принцеси живучі. Знаю лише одно, що я її не скривдив. Я не прися-
гався їй у вірності, я не просив навіть її руки, так що принцесі ображатися на мене нема за
що. Бувайте здорові, ваша величносте ! І нехай вас ніколи не кусають змії. Накажіть мене
звідси випустити.
– Чекайте. А Марієтта ? Хоч попрощайтеся з нею. Між вами була така приязнь. Тільки
викиньте ту гидоту, бо вкрай перелякаєте бідну дівчину.
– Ще рано. Нехай принцеса додивляється свої солодкі сни. А я піду вже.
Король ще щось хотів сказати, але тут почувся сильний грюкіт біля воріт королівського
палацу. Вбіг перелякайни слуга. Він сказав, що біля воріт велика група моряків. Вони
вимагають відпустити їхнього Андрія.
– Нехай іде. Його ніхто тут більше не затримує. Прикро, юначе, що ми так прощаємося. Я
думав, що ми поріднимося.