22.
– Можна ! Можна ! Мені все можна, бо я – принцеса ! Бо я – майбутня королева !
– Корова має бути розумною.
– А по-твоєму, я дурна ?
– Не можна ж стратити людину тільки за те, що вона тобі про себе все чесно розказала.
– Мені все можна ! Або ні, я тебе не страчу. Я накажу посадити тебе у в”язницю, а сама
буду кожного дня приходити і дивитися на тебе, бо ти дуже гарний.
– Е, принцесо, коли ти мене посадиш у в”язницю, то від моєї вроди дуже швидко і сліду
не залишиться. Неволя і краса несумісні, вони між собою не дружать. Однак ти, принцесо,
жорстока. Така гарна і водночас така жорстока. І любов твоя теж жорстока.
– А ти … а ти … та як ти смієш ?
Її гарне личко спотворила лютість. Воно на якусь мить втратило свою красу. Перед
хлопцем стояла зла і небезпечна дівчина, готова на помсту, готова на найгіршу муку
приректи того, кого ще так недавно, здається, любила, за кого ще зовсім недавно збирала-
ся заміж.
– Ну ? Чого стоїш ? Я ж тобі наказала іти геть.
Андрій повернувся і пішов у відведені йому покої. Він був стривожений поведінкою
принцеси.
„Ото вляпався, – подумав хлопець. – Треба ж таке ! А якщо вона дізнається, що Хейла
тут ? Ні, треба щось робити. І то негайно. Найперше треба зустрітися з королем”.
Цього дня мало відбутися полювання без дам. Полювання на особливо хижих
звірів. Король неодмінно мав там бути. Він би нізащо не відмовився від такого
задоволення. Андрій полювання не любив. Його вражала звіряча кров, лють і врешті-решт
смерть. А особливо його вражали очі звіра перед смертю. Вони приречено дивилися на
людину, ніби питали: за що ти мене убив ? Андрій був рибалкою. Це було його ремесло,
його професія.
Коли вже всі зібралися, коли вже всі були верхи на добрих конях, з рушницями,
а обіч гарцювала охорона, Андрій під”їхав до короля – мав для себе такий привілей.
– Ваша величносте, я просив би приділити мені кілька хвилин уваги. Нам треба
поговорити.
Король засвітився усмішкою. Він був певний, що хлопець нарешті відважився і таки
буде просити руки його доньки.
– Це дуже нагально ? – спитав, все ще посміхаючись.
– Так. Бажано якнайскорше.
– Добре. Я до твоїх послуг, юначе. Десь на пікніку після полювання виберемо якусь
часинку.
Часинку король вибрав. Не даремно ж його всі мали за мудрого короля. Він не сумнівався,
що розгадав наміри Андрія. Не дуже він радів з такого зятя, але проти доньки так рішуче
піти не міг. Та хлопець заговорив зовсім про інше.
– Ваша величносте, я вам дуже вдячний за виявлену до мене увагу. Я й не знаю, за що
мені така честь.
„А хлопець не ликом шитий, – подумав король. – Вдає з себе простого, а насправді не
дурень”.
– Але, як у нас кажуть, гості мають і честь знати. Мої хлопці додому просяться. Їх там
вдома родини чекають.
Становище було більш, ніж делікатне. Хлопець руки його доньки не просив.
„Невже мені, королю, самому пропонувати свою доньку за дружину тому нахабному,
зухвалому рибалці ? Тільки такої ганьби мені ще бракувало !”
І він сказав:
– Принцеса Марієтта і я … ми будемо дуже засмучені вашим від”їздом. Для нас час збіг
зовсім непомітно. Ми й не думали, що в нашому королівстві хтось може нудьгувати. У
нас королівство, хоч і невеличке, зате мирне та веселе.
– Прошу не мати за образу, ясний королю. Нам тут все дуже сподобалося. Особливо мені.