20.
– Ти що, Андрію, з глузду з”їхав ? Навіщо тобі та принцеса ? Хіба для тебе дівчат мало ?
– А ти б відмовився ? Тільки чесно.
– Дівчина вона гарна. Але ж принцеса ! А це ж морока, хай йому біс ! Бути королем ! Сам
подумай: ну який з тебе король ? Ти – рибалка – от хто ти. Краще вже Хейла. Чи ти зовсім
за неї забув ? Вона також гарна.
– Але ж не принцеса.
– А ти конче хочеш принцесу. Дурень ти. А Хейла, як ходять чутки, морська царівна.
– Скажи чесно … а може ти й не знаєш. Мене ж навмисне спровадили сюди, аби я забув
про Хейлу ?
– А ти забув ?
– Ну, не те, щоб зовсім забув, але …
– Кажуть, наші бачили Хейлу.
– Де ? Тут ?
– Уяви собі. Ходила, кажуть, за тобою питала. А потім, кажуть, плакала над морем. Сам я
не бачив – хлопці розповідали.
– Не може бути. Це якась брехня. Як би вона аж сюди дісталася ?
– Бачиш, дісталася. Любить тебе – от і дісталася. А за що любить – й сама, мабуть, не знає.
Бо хіба ж варта такого любити ?
– Ну знаєш …
– А за що тебе, зрадника, любити ? Та це справа твоя. Але, Андрію, хлопці сердяться. А
капітан – так той просто-таки лютує. Ти собі, якщо хочеш, залишайся, але нехай твій
король нас відпустить з миром. Ми ж не полоняники. Ми – посланці поважної держави.
– Це ти від себе говориш чи від команди ?
– Від команди, звісно. До тебе ж нікого не пускають. Навіть наш напітан пробував
пробитися, та в нього нічого не вийшло. Тебе тримають, як полоняника чи в”язня, тільки
що в золотій клітці.
– А я про таке й не знав. Ще й думав собі: чому це хлопці не заходять ?
– Ото я й кажу тобі: вибирайся, хлопче, з тієї пастки, доки ще останні дверцята не
зачинилися. Тікай звідси, доки не пізно. Бо, якщо король нас з почестями не відпустить, то
ми і без його почестей попливемо собі. Ні, ми не скаржимося. Нас розташовано у дорогих
готелях, добре годують, але ж нас вдома чекають: у когось жінка, діти, у когось
дівчина. Так що ти думай. І обов”язково поговори з королем. А я пішов. Мені не можна
довше, щоб моєму товаришеві з охорони не влетіло.
Тієї ночі Андрію приснилася Хейла. Вона стояла на березі моря. Її зелені очі
були сумні-сумні. Вони з любов”ю і німим докором дивилися на нього. А потім Хейла
заплакала. З її зелених очей витікали зелені сльози і падали в море. І від них піниста хвиля
теж ставала зеленою. Андрій дивився на ту зелену хвилю, він відчував запах моря, його
терпкий солоний запах. І раптом йому так захотілося вийти в море. Ні, не на швидкохід-
ному кораблі, а на рибальському човні. Пливти з хлопцями-риболовцями, а потім відчути
вагу вилову і довго милуватися рибою у срібній лусці і дихати, дихати морем, навіть тоді,
коли ти вже на березі, коли ти вже вдома, у своїй оселі, що наскрізь пропахла рибою. І ти
сам пропах рибою. І від того тобі смішно і весело. І ти живеш, живеш ! Вільний, як море.
Андрій прокинувся. Крізь відчинене вікно проникав аромат якихось екзотичних
квітів. Запаху моря тут і близько не було, хоч воно плюскотіло ось тут, недалечко, але від
нього відгородилися парканами, деревами, кущами і дурманним запахом тих екзотичних
квітів. Казали, що принцеса Марієтта не любить моря.
„Не любить моря ! Хіба ж його можна не любити, коли воно живе в тобі чи ти живеш у
ньому ? Не любить моря ! А Хейла ? О, Хейла до нестями любить море. І все ж … вона
покинула море заради мене. Не захотіла стати морською царицею, відмовилася від
корони. І все заради мене. А Марієтта ? Вона зреклася б корони ? Не знаю. Треба буде
якось у неї спитати”.