Вже кілька ночей поспіль Галині снився сон … Один і той самий сон …
Сниться їй, ніби стоїть вона на березі річки. Але це не та річка, що протікає в їхньому селі.
Ні, це не їхня весела Жовтянка, в якій хлюпочуться діти, а вранці, коли діти ще сплять, в
неї, як у дзеркало, видивляється сонце. Їхню Жовтянку влітку і перебрести можна. Ні, це
була не їхня Жовтянка, а широка і, вочевидь, глибока річка. Вода в ній була важка і темна,
а хвиля била могутня і дужа. Світив місяць, але чомусь не заглядав у цю річку, його світло
не відбивалося у її воді. Коли Галина довго дивилася у глибину, то у неї паморочилася
голова, і дівчина боялася, що ось-ось впаде. Тоді вона згадувала, що все це їй сниться, і
досить їй прокинутися, як усе це зникне. А найцікавіше було те, що на протилежному
березі стояла чорнокоса дівчина у довгій темній сукні і, здається, боса. Вона розчісувала
довгу чорну косу золотим гребінцем. Гребінець блищав під місячним світлом і коса відсві-
чувала чорним полиском. Дівчина, мабуть, була дуже вродлива. Та про це можна було
лише здогадуватися, бо так здалеку, та ще при блідому світлі місяця її годі було роздиви-
тися. Чорнокоса дівчина кликала Галину до себе, на свій берег. Не голосом кликала, а
порухом руки: ходи, мовляв. Галина знизувала плечима і показувала на широку і глибоку
річку: мовляв, як мені до тебе, коли тут ні мосту, ні броду ? Так вони жестами перемовля-
лися вже декілька ночей.
То був якийсь чудний сон. Галя розказала про нього своїй матері. Мати ж
була заклопотана своїми буденними справами і не дуже й дослухалася до тих доньчиних
снів.
– Ет ! Спиться – то й сниться, – сказала. – Не дуже на те зважай. Ріка – то, либонь, дорога.
Може образумишся та й все-таки поїдеш кудись поступати. Бо що той заміж ? Встигнеш
2.
ще. Твій Микола нікуди від тебе не дінеться. А місяць … що ж, місяць – це, либонь, хло-
пець. Сон в руку. Он ще трохи почекай – і твій місяць зійде, Микола з”явиться. От тобі
і твої сни. Що ще дівчині може наснитися ? Клопотів ніяких, хлопці та соловейки. От
коли діти обсядуть, тоді інша річ. Не встигнеш і до подушки доторкнутися, а вже й
заснеш, без всяких снів. Не встигнеш заснути – а вже й вставай, бо дитина плаче. Ох-ох-
ох ! Спи, дочко, поки дівка. І нехай тобі ясний місяць сниться, щоб на добре.
Цієї ночі Галя заснула рано і якось відразу. Як її мама казала: не встигла й
до подушки доторкнутися. Тільки склепила повіки, як перед нею знову показалася та сама
річка, місяць і чорнокоса дівчина, що чесала золотим гребінцем свою довгу косу. Все
повторювалося. Знову та дівчина кликала Галину і знову Галина скрушно хитала головою
і показувала на річку. Аж раптом чорнокоса зробила якийсь рух руками, певно, плеснула в
долоні. І тут де не взялися два хлопці. Вони миттю кинулися до води. Ще мить – і по воді
поплив легкий човен. Він плив напереріз течії прямісінько до того берега, де стояла
Галина. Човен уткнувся носом в прибережний пісок, Галина ще почула легкий шурхіт.
Два молодих веслярі – тепер Галина добре могла їх роздивитися – мовчки чекали і все
дивилися на дівчину. Один з веслярів був все-таки трошки старший, але обидва були
молоді та гожі. Галя нерішуче переступала з ноги на ногу і ніяк не могла зважитися
довіритись тим двох молодим веслярам і легкому човну. Чорнокоса дівчина з протилеж-
ного берега енергійно показувала, аби Галина сідала в човен. І Галя нарешті зважилася.
Як тільки дівчина сіла в човен, він відплив і попрямував до другого берега. Галі було і
страшно, і цікаво. Нарешті вона зможе зблизька роздивитися ту чорнокосу красуню і
поговорити з нею. Все це було дуже схоже на цікаву казку, а казки Галина ще й досі
любила, хоч була вже цілком доросла.
Ось і берег. Галя вистрибнула з човна і підбігла до чорнокосої дівчини.
– Привіт, – сказала.
– Привіт тобі, дівчино з протилежного берега, – прозвучало довкіл. Галя спершу не мог-
ла нічого збагнути. Хто ж з не ю говорить ? Чорнокоса дівчина і рота не відкрила, і
губи її були міцно стулені, навіть не ворухнулися. Вона все чесала та й чесала свою
довгу косу.
– Мене звати Галина, Галя.
І їй відповів ніби цілий хор жіночих голосів. Голоси лунали звідусіль, відлунювались,
повторювались.
– Я рада тобі, Галю. Тепер ти будеш найкращою моєю подругою.
– Але я не можу тут довго затримуватися. До ранку я вже мушу повернутися додому.
Мої батьки будуть переживати, особливо мама. Та й хлопець мій Микола.
– Тепер для тебе більше нема ні батька, ні матері, ні твого хлопця. З нашого берега на
протилежний ніхто ніколи не повертається.
Галі стало страшно.
„Який жахітний сон” – подумала. А в голос сказала:
– Але ж це сон, сон ! Я знаю. Мені треба тільки прокинутися.
– Досі це було так. А як тільки ти перепливла на наш берег, тепер ти наша !
– Наша, наша, – як відлуння обізвалося довкілля. Галя ледве не плакала.
– Я не ваша, не ваша ! Я просто так припливла, не назовсім.
Нарешті губи чорнокосої дівчини ворухнулися, і вона сказала:
– Бідна дівчина ! Мені жаль тебе. Просто я тут дуже самотня. Мені так хотілося мати
приятельку. І я обрала тебе.
– Скажи, хто ти.
– Я принцеса Квітана. Роздивитися довкола. Ти бачиш, скільки тут квітів ? І всі вони так
принадно пахнуть. Придивися – і може тобі й не захочеться повертатися на протилежний
берег.
– Ні-ні ! Ніяка сила не змусить мене залишитися тут.