12.
– І де ж він ?
– Пішов з рибалками в море.
– Надіюсь, ти з ним не розмовляла ?
– Чом би й ні ? Розмовляла.
– Боже мій ! Надіюсь, у тебе вистачило глузду нічого йому не казати, хто ти ?
– Він сам запитав за русалку. От я йому й сказала.
– Господи ! Я ж тебе просила нікому нічого не говорити. Ну тепер буде !
– Нічого не буде. Андрій сказав, що нікому не розкаже.
– Ага, вір йому ! Не розкаже ! І де тільки ти взялася на мою голову ? Тільки обжилися –
і на тобі ! Сиди тепер вдома і нікуди не витикайся.
Радість Хейли пригасла.
„І що це за істоти ті люди ? Я, певно, їх ніколи не зрозумію”.
І їй стало зовсім сумно.
– Ганно, – озвалася Хейла, – любов – це ж радість. А чому мені сумно ?
– Любов – це не тільки радість. Любов – це ще й біль. Дав би Бог, щоб ти того не знала.
– Ні, Ганно. Я бачила, як паруються чайки, риби, навіть кити. Це завжди радість.
– У людей це не так.
– Скажи, Ганно, от ти мене свариш, що я говорила зі своїм рибалкою. Але ж чому б я мала
з ним не говорити ? Я ж задля нього стала людиною. Тільки задля того, щоб нам
бути разом, щоб паруватися, як чайки, як риби, як ваші голуби. Чому не можна ?
– Я думаю, що ти ще довго не станеш людиною, бо ти ніяк не можеш збагнути, що у
людей все не так, як у морі.
– Ну чому ? Чому не так ?
– Не знаю, чому. Але не так.
– Я знаю. Це тому, що ви живете у гніздах, які називаються хатами.
– Люди інакше вже не зможуть жити. Вони в теплі і затишку народжують своїх дитинчат.
– Добре. Я згідна жити в такому гнізді. Але я також хочу народжувати дитинчат. В теплі і
затишку. Як люди. Але ж для того я мушу бути зі своїм рибалкою.
– Ой, Хейло, морока мені з тобою. Краще б я добиралася до своєї внучки.
– Ти хочеш мене залишити, Ганно ? Не лишай мене. Я сама пропаду. Я ще в вашій
стихії нічого не знаю. У вас все так складно, що й не збагнути відразу бідній русалці.
Не кидай мене, Ганно ! Мені страшно. У морі мені ніколи не було страшно.
– Не покину, Хейло, не бійся. Хоч з тобою дуже тяжко. Ти така некерована. Ти мене
не слухаєш. От і тепер, либонь, накоїла біди. Подивимось, як ми з неї вийдемо.

Андрій довго вагався, чи йому розказувати про Хейлу. Вона просила не розкривати
її таємницю. Але ж так кортіло похвалитися. Не кожному так таланить. Не вона його
заманула своїм співом, а вона сама прийшла на берег і заради нього стала людиною.
– Я нікому, я тільки дідові розкажу. Хіба їй від того погіршає ? Та ж ні.
І Андрій не витримав, підійшов до найстаршого рибалки, котрого всі називали позаочі
дідом, а в очі капітаном.
– Капітане, як там у нас з легендами ?
– Що, юначе ? Зеленоока русалка сниться ?
– Якби ж то ! Не просто сниться. Вона вже вийшла на берег і стала людиною.
– А ти, хлопче, часом з глузду не з”їхав ? Таке, кажуть, буває.
– Ні, капітане. Я щойно перед виходом в море бачив її, говорив з нею.
– Говорив, кажеш ? Значить, улову не буде. Сітки будуть порожні.
– Ні, капітане. Хіба ж ви забули, скільки риби ми наловили, коли я її вперше побачив ?
– Ні, хлопче, справа навіть не в рибі. Але ця краля наробить нам біди.
– Не наробить. Вона стала людиною.
– Ой, юначе, краще б вона йшла собі в море.