9.
На шиї у неї були перли – залишила собі на згадку. Хейла хвилювалася і зітхала, і сама
з себе дивувалася.
– Чи гарно мені так ? – питала.
– Та ж така ти гарна, моя пташечко, що кращої за тебе і на світі нема, – аж захлиналася
тітка Ганна. – Як моя дорога внучечка. А може й краща. Ні, таки, либонь, краща за мою
внучечку, бо в неї ноженята як для дівчини трохи завеликі, а в тебе, моя квіточко, малень-
кі та зграбненькі, ніби тільки для того й створені, аби ти ними танцювала у золотих чере-
вичках.
– Гарна. І справді гарна, – сказав захоплено Король вітрів. – Жаль тільки, що я вже такий
старий. А то я нізащо не відпустив би тебе і залишив би твого рибалку без нареченої.
Ну-ну, не лякайся. Я так пожартував. Тепер, Ганно, моя річ до тебе. Відпущу я тебе
на твою землю, за котрою ти так сумуєш.
Ганна так і кинулася королю до ніг.
– Не треба, – спинив її Король вітрів. – Ти краще слухай і запам”ятовуй. Поїдеш з
панночкою. Будеш їй у всьому слугувати. Але не тільки слугуватимеш, а й вчитимеш її
всьому, що знаєш сама: звичаям людей, як готувати страви, як вітатися, як себе вести,
аби вона не потрапила в халепу. Зрозуміла ? Будеш їй за матір.
– Добре. Ви не турбуйтеся. Я не дам і волосині впасти з її голівки. Можете не сумніватися.
– Сказав би й тобі, щоб ти не шукала зв”язку з рідними, так ти ж однак не послухаєшся.
– Це ви правду кажете, – не послухаюсь.
– То хоч зроби так, щоб нічого не знали твої рідні про нас, про наше морське життя. А як
розкажеш щось про панночку, то начувайся, я тебе й на землі дістану.
– Та що Ви ! Та нехай мене грім поб”є ! Нехай мене акула з”їсть !
– Правда, тобі однак ніхто не повірить. Скажуть, збожеволіла стара від пережитого. Ще й,
чого доброго, запроторять тебе в лікарню. Я вже людські норови трохи знаю. Ти жінка
розумна, так що дивись, міркуй сама. А тепер до тебе, Хейло. Скарбів тобі не даю, бо й
сам не маю. Не надбав, хоч міг надбати. Але ось тобі намисто моєї доньки. Одягни його
і ніколи не знімай. В ньому сила незвичайна. Доки буде воно у тебе на шиї,
неушкодженою будеш. А ось цю намистинку повернеш тоді, коли знову захочеш стати
русалкою.
– Не захочу.
– Не зарікайся. В житті воно свяко буває. І ще: ось тобі плавник акули. Не використовуй
його даремно. Але, якщо буде у тому потреба, то це зброя проти ворога. До кого
доторкнешся ним, то він вже тобі не страшний – безсиліє вкрай, а може й загинути. А ще
ось тобі мушля. Бачиш у ній отвір. Подуєш – і мушля загуде. І я почую її і прийду тобі
на допомогу. Або сам прийду, або синів своїх пришлю. А зараз мій човен в змиг ока
домчить вас до берега, куди скажете. Бувайте здорові і не забувайте старого Короля вітрів.

Вони вийшли на землю поблизу невеликого селища, де, вочевидь, жили рибалки
зі своїми родинами. Місяць висвічував доріжку, а пісок біля ніг Хейли блищав золотом.
Аж Ганна нахилилася, взяла жменю піску і пильно його роздивлялася.
– Золотий чи що …
– То пусте. Ти скажи, Ганно, тут живуть рибалки ?
– Напевно. Он бачиш, човни гойдаються і сітки сохнуть. А дехто з них, мабуть, в море
пішов.
– А скажи, Ганно, рибалка на ім”я Андрій може тут жити ?
– Може. І навіть не один.
– Як це ?
– У людей імена повторюються.
– Це зле. От я – Хейла. І більше нікого нема з таким іменем. А як я знайду свого рибалку,