6.
– Що ти робиш ? Це донька морського царя Прудивуса. Негайно відпусти її.
– Хто це там дзижчить мені у вусі ? Хіба ти не знаєш, що я – найсильніший у світі ? Що
мені за діло до якогось там морського царя ? Я сам собі цар. І я візьму цю красуню за
дружину.
Та на другому краю моря вже показався Південний вітер. Він дихав гаряче і пристрасно.
Під його теплим диханням все оживало. Альбатрос підлетів до нього.
– Рятуй її ! Вона незабаром помре.
– Хто помре ? Кого рятувати ?
– Хейлу. Красуню Хейлу. Її несе Північний вітер.
Розпустив свої крила Південний вітер і чимдуж кинувся навперейми своєму брату.
– Стій, – гукнув. – Віддай її мені.
– Не віддам. Вона моя.
– Тоді я розтоплю всі твої льодовики. Всі твої запаси льоду пущу водою.
– Тоді я кидаю красуню. Нехай вона розіб”ється. Як не мені, то нехай не дістанеться
нікому !
І випустив Хейлу зі своїх обіймів. Вона і справді могла б розбитися, та дужі крила Півден-
ного вітру підхопили морську дівчину, а його тепле дихання відігріло її. Хейла відкрила
очі.
– Де я ? Що зі мною ?
– Тепер все буде гаразд. Подякуй сміливому альбатросу.
– І йому, Південному вітру.
– Я дякую Вам обом. Але я мушу знайти Короля вітрів. Мені конче треба до нього.
– Навіщо він тобі ? Краще стань моєю дружиною і житимеш у радості.
– Ні, Південний вітре, не можу. Коли ти хочеш мені допомогти, то покажи дорогу до
вашого короля.
– Наш король живе серед моря на невидимому острові і не любить, коли його даремно
турбують.
– Я не даремно, Південний вітре. У мене до нього важлива справа.
– Тоді я за мить домчу тебе до нього. Лише тримайся за мої пишні кучері. Тримайся
міцніше і не бійся.
Вітер легко і весело полетів над морем, обережно несучи Хейлу. Через якусь мить
він поставив її на невидимому острові біля королівського палацу.

Король вітрів сидів на своєму троні і записував всі витівки своїх синів. Записував і
зітхав. Вони не дуже йому корилися і бешкетів по світу наробили чимало.
– Така сила витрачається намарно, – журився старий. – Якби її приборкати, то ого !
Скільки добра можна було б зробити. А так … некерована стихія. Ні, треба вже на трон
посадити когось молодого. Вже скільки тисячоліть я королюю над вітрами. Видихнувся
вже. Треба до них молодого та дужого. Тільки кого ?
Аж тут відчинилися двері – і увійшла Хейла. Король вітрів встав, вітаючи її. Наче й
не здивувався з її приходу.
– О, царівна Хейла ! Шаную батька твого – морського царя Прудивуса. Коли молодший
був, то не раз приходив до мене за порадою. Як він там мається ? Чи здоровий ?
– Та здоровий допоки і добре мається.
– З чим тебе до мене прислав ?
– Та не прислав. Сама тебе шукала і ледве знайшла.
– Чим можу прислужитися такій красуні ?
– Трапилася зі мною пригода. Вже й сама не знаю, чи добра, чи лиха. Одної літньої ночі
я закохалася в рибалку, в людського хлопця.
– Це дуже небезпечно. Дві різні стихії. Але любов – це теж стихія. Розумію. Забути його
не можеш ?
– Пробувала. Не можу.