5.
– На землю ? Але ж, моя люба, на суші русалки не живуть.
– Я знаю. Але я хочу … стати людиною.
– Людиною ? Ти навіть не уявляєш собі, про що просиш. В нашому роду ще такого не
було. Та й взагалі чи було колись. Людиною ! Це жахливо ! Люди живуть постійно у
клопотах про житло, одяг і про їжу. Вони мусять тяжко працювати. Люди підступні і злі.
Ти нічого про них не знаєш. Та тобі й не треба те знати. Ти – морська цариця.
– Не відмовляй мене, тату. Я хочу стати людиною.
– Хейло ! Я накажу прикувати тебе ланцюгами до трону.
– То й матимеш не царицю, а полонянку.
– Бачиш, як шкідливо випливати на поверхню. Я про те завжди казав. Випливла – от і
маєш !

Стати людиною. Така мрія займала тепер думки Хейли. Вийти заміж, стати
царицею, одягнути золоту корону з перлами та діамантами – такі блискучі перспективи
анітрохи Хейлу не цікавили. Стати людиною – це було зараз для неї головне. А як це
зробити ? Це було запитання з запитань. Ну навіщо їй цей риб”ячий хвіст ? Ну, звісно,
хто її таку полюбить ? Марно й сподіватися.
І вирішила Хейла податися до Короля вітрів. Здавна вона чула, що він дуже розум-
ний і багато знає такого, чого не знають інші. Тільки не знала Хейла, де живе Король
вітрів. Та тут, їй так здавалося, можна було легко зарадити. Випливла вона на поверхню
моря та й зустріла там Східний вітер.
– Послухай, Східний вітре, де живе ваш король ?
– А навіщо він тобі, красуне ? Краще стань мені за дружину.
Завіяв, огорнув її стан прохолодою – та й повіяв собі далі.
Іншого разу зустрівся їй Західний вітер.
– Скажи, брате-вітре, де живе ваш король ?
– Щось я такої сестрички не пригадую. А гарна ! Послухай, красуне, навіщо тобі наш
король ? Він вже старий і негарний. Не дівочим очам на нього дивитися. Краще будь
мені за дружину.
Та й полив Хейлу рясним дощем.
„Що робити ? – журилася Хейла. – Як же мені його знайти ?”
Розуміла, що вітри їй нічим не допоможуть, та все ж не хотіла облишити свого задуму,
бо іншого, правду кажучи, й не було.
Наближення Північного вітру Хейла відчула по його холодному диханню. Здава-
лося, що море скрижаніло, хоча літо було у розпалі. В таких випадках Хейла ховалася
під воду. Але сьогодні вона прогнала ту спокусу. Їй конче треба було зустрітися з тим
вітром. Може він нарешті скаже їй, де живе їхній король.
За своїм холодним свистом вітер не розчув запитання Хейли.
– Що ти кажеш ? Чекай, я підлечу ближче. А-а ! Ти питаєш про Короля вітрів ? Та який
він в біса король ? Його давно вже ніхто не слухається. А надто я, гордий Північний
вітер. Вію собі, куди захочу, все живе мене боїться. От і тебе, красуне, підхоплю і замчу
аж у Північне море. Там ти станеш моєю дружиною і народиш мені багато холодних
Північних вітрів. Тоді ніхто з нами не зможе змагатися. Тоді ми врешті-решт остудимо
землю і знищимо на ній життя. Летімо !
І він підхопив Хейлу і підняв її високо-високо, ледве що не до самих хмар. Вона пруча-
лася, кричала, а потім зів”яла, майже замерзла в його крижаних обіймах під його
льодяним подихом.
„Все. Я вмираю, – ще встигла подумати Хейла. – Прощай, мій рибалонько”.
І її свідомість згасла. Аж тут, долаючи холодну течію вітру, до нього наблизився
альбатрос. Страшно було птаху. Він знав, що може загинути, але йому жаль красуню
Хейлу. Вона не раз годувала його з рук. Альбатрос підлетів до самого вуха Північного
вітру і гукнув: