3.
Бабуся вибігла з хати, подумавши, що це їй під старість щось ввижається. А горе
ну розбороняти дві біди, що вже добряче одна другу почубили.
– Цу-цу, дурні, – стало їх горе заспокоювати. – Краще давайте думати, що нам далі
робити. Дві біди і одне горе на стару бабу – то забагато і несправедливо. За що ми
маємо так мучитися ? Баба вранці зварить дві картоплини, поснідає, ще й тарілку за
собою помиє – й вилизувати нічого. Хіба що в обід трохи якого крупнику похлепчеш.
Хіба то життя ?
– Не життя, – погодилися обидві біди.
– То давайте думати, куди нам звідси краще податися.
– Давайте підемо до пана, – сказала одна біда.
– О, давайте, – підтримала друга. – У пана і ситно, і тепло, і пуховики. Не те, що тут.
– Та де ж ви таке чули чи бачили, щоб у пана біда була ? – заперечило горе.
– То й що, що не чули ?
– То й що, що не бачили ?
– Ми підемо – то й у пана біда буде.
– Ти, горе, як собі хочеш, а ми пішли до пана.
– Добре. Коли ви йдете, то й я з вами, – сказало горе. Та й пішли утрьох до пана.
З того часу зажила бабуся без біди та без горя. Все якось само собою налагоджува-
лося. Сусід хату підправив, онук дров привіз, на городі картопля вродила, кури
нестися стали. Живе бабуся – аж помолодшала.
А Федір що ? І у нього справи на лад пішли. Грошей заробив – корову купив,
тепер має своє молоко. А далі й на конячину розстарався. Недавно циган у гості
заїжджав, так не впізнав Федора. Привітав Федір цигана, як найдорожчого гостя.
– От спасибі тобі, чоловіче добрий, що мене від біди вирятував. Я вже думав, що
ніколи її не позбудуся. Цікаво, як там поживає бабуся, що купила мою хустку.
– Я й до неї якось заїжджав, – сказав циган, – бігає, як молода. Про біду й не згадує.
– А куди ж біда завіялася ? Ти не чув часом ?
– Та чув. Кажуть, що у пана біда. А ще кажуть, що одна біда йде та за руку друду біду
веде. То виходить, що у пана тепер дві біди ?
– Виходить, що так. Та ще й коли б горе до тих бід не долучилося.
– Ой, так, так. То хіба ходімо та подивимося, що там у пана. Бо і його таки шкода.
– То ходімо.
Та й пішли.
Прийшли до панського будинку, а їх не пускають. Коли б Федір сам був, то може б
і пустили, а тут ще й циган. Ніяк не пускають.
– Там у пана біда, – кажуть, – не до вас.
– Скажіть пану, – каже циган, – що я знаю, як його біді допомогти.
Сказали пану циганові слова, а пан аж розсердився:
– Біді допомогти ! Мені треба допомогти, а не біді. Добре вже, пустіть обох. Почуємо,
що вони брехатимуть.
Зайшли, привіталися, циган і питає:
– Чув я, пане, що у вас біда ?
– Ой, і не одна, – зітхає пан. – Одна біда, що в мене корова здохла, а друга біда, що
мого найкращого коня злодії вкрали. Та ще й горе маю велике: моя донька захворіла.
От вже нікому не побажав би того, що маю сам.
– То добре, що не побажав би. Значить, ти добра людина, – каже циган. – Послухай,
пане, а що ти мені дасиш, коли я навчу тебе, як біди та горя позбутися ?
– Одуриш, цигане. Я ваше плем”я знаю.
– Звісно, що одурю. Що б я був за циган, якби нікого не надурив ? Але це, пане, буде
іншим разом. А зараз я правду кажу. Он Федір свідок, не дасть збрехати. Я його від
біди вирятував. То що дасиш мені, коли я твоєму горю зараджу ?
– Півмішка золота, – вигукнув пан.

4.
– Е, пане, півмішка ніяк не можна. Нас же двоє. Мушу ж я з Федором поділитися, що
свідчив за мене перед тобою. Ти мені інакше й не повірив би. Мішок золота, пане.
А як ні – то ми пішли собі далі.
– Ні-ні, не йдіть. Я дам вам мішок золота, бо відчуваю, що без вашої поради можу
втратити більше.
– Давай своїх довірених осіб, пане. Бо ти, хоч і нециган, а теж дурити мастак.
Пан засміявся. Покликали кого там треба, склали угоду, підписали. Аякже ! Без того
не можна.
– А зараз, пане, вели принести сюди найміцнішу валізу і колодку до неї.
Принесли, що циган загадав, а він і каже:
– Чи знаєте ви, товариство, як живуть люди за границею ?
Пан на нього вирячився, як баран на нові ворота. А Федір тільки посміхається.
Второпав. А циган обом моргає з усіх сил. Федір і питає:
– А як же ж там живуть за тієїю границею ?
– О, там живуть ! – каже циган. – Бублики з неба падають. Відкриєш рот – то й у рот
впаде. На вербі грушки ростуть. Плоти кругом з ковбас заплетені. За день їх
поз”їдають, а на другий день нові виростають. Чи ви б не хотіли, пане, хоч трохи
пожити за тією границею ? Бо я саме збираюся туди на якийсь час поїхати. Завтра й
корабель відпливає.
А сам моргає з усіх сил. Федір второпав і каже:
– Та я не від того, щоб трохи поласувати тими ковбасами.
Нарешті й до пана дійшло.
– Та й я поїду, – каже пан.
– То й добре, – зрадів циган. – Часу обмаль. То я допоможу пану валізу скласти.
Поставив валізу на канапу, відчинив. Тепер він був певен, що обидві біди та горе
відразу повсідаються у валізу. Вичекавши трохи, циган зачинив валізу і замкнув на
колодку.
– А тепер, пане, передайте ту валізу на корабель і нехай моряки кинуть її у море. Тіль-
ки нехай її не відчиняють, бо буде біда.
Спершу пан не повірив циганові. Але побачив, що у нього пішло все на лад. Кінь
знайшовся, донька одужала. Довелося віддати цигану мішок золота. Шкода було, але
пан боявся, щоб циган часом якось біду назад не повернув. Щоправда, це не був дуже
великий мішок золота, але цигану з Федором вистачило. Кажуть, що вони ще й тій
старенькій бабусі нову хату поставили, бо стара вже зовсім валилася. Цигану так
Федір сподобася, що він і жінку, і дітей перевіз в те село і біля Федора хату поставив.
Тепер вони сусіди і живуть душа в душу.
Либонь, моряки таки кинули ту валізу в море. Бо в тому селі про біду і про горе
ніхто з того часу й не чув. Але, якщо до вашого берега приб”ється валіза, то не спішіть
її відчиняти, бо хто його знає, що в ній.

От і казочці кінець,
А хто слухав – молодець.
А хто казав –
Наче мед лизав.
Така смакота !
Не треба й кота:
Сам пальці лизнеш –
Й нову казку почнеш.

Жив-був … ні, не так. Жили-були … ні, ще не так. А як ? .. Читайте наступну казку,
то й будете знати.