11.
– Та я … не забув. Але ж стільки років пройшло.
– То й що ? Це для нас тут роки пройшли. А вона, щоб ти знав, не змінилася. Там, на її
зачарованому березі, час наче зупинився на тому вечорі, коли ти востаннє до своєї любки
на човні приплив. Пам”ятаєш ?
– Ой, пам”ятаю. І довіку того не забуду.
– Добре. Готуйтеся. Не забудь про обручку. Післязавтра, як місяць висвітиться вповні,
і попливемо.
І Тетериха зникла, наче її й не було. Микола і дід Демид ошелешено довкола розгляда-
лися, а в Миколи від такої прояви аж волосся на голові заворушилося.
– Оце так, – тільки й спромігся він сказати.

Настала очікувана ніч. Місяць висвітився вповні. Микола підняв свого
човна, щоб нести на берег Жовтянки. Човен був важкий, довелося спинитися. Задумався
Микола: як же його дотягнути ? Аж тут дід Демид підійшов.
– Що, хлопче, тяжко ?
– Та тяжкий, хай йому грець.
– Давай я підсоблю.
– Ви, діду ? Та що Ви !
– А ти не сумнівався, – якось загадково засміявся дід Демид. – Я б і сам здивувався, якби
не почув у своєму тілі якось молодої сили.
І незабаром хлопець у тому переконався.
Прийшли до річки. Ніч. Тихо, аж моторошно. Десь кричали сови. Щось
наче шелестіло в кущах. Страх ніби стояв у кожного за плечима і, здавалося, ось-ось
вхопить своїми холодними мацаками.
– А що, коли баба Тетериха вирішила посміятися над нами ? А що, коли вона не прийде
і ранок застане нас з човном на березі нашої Жовтянки ? Ото сміху буде, на все село.
Микола, видно, все-таки не дуже довіряв бабській магії. Дід Демид розважливо сказав:
– Ні, Терериха не втому віці, щоб з нас глумитися. Це жінка статечна. Їй можна довіри-
тися.
Почулися легкі кроки. Що вже Микола, дід Демид, бувалий в бувальцях,
і той зіщулився. Аж тут до них вийшла … Ні-ні, вони б нізащо її не впізнали, до них вийш-
ла молода прегарна дівчина, вбрана по-колишньому, та й засміялася мелодійним сміхом,
притишуючи його дзвінкість.
– Тетериха, – перший здогадався дід Демид.
– Еге ж, Тетериха, – сказала дівчина та й знову засміялася.
– От бісова личина ! – не втримався дід Демид.
– Тихо, не згадуй при такім ділі того, кого не треба. Діло ми добре робимо, так що в
добрий час ! Де ваші перевесла ?
– Та ось, у човні.
– Опережіться перевеслами. І мене опережіть. А коли прибудемо, негайно опережіть своїх
наречених. Це захистить нас від чарів Чорного короля. А тепер, Демиде, випий-но для
відваги. Хлопцеві не треба, бо він ще молодий, а ти випий.
– І мені не треба. Хіба мені відваги позичати ?
– Пий, коли тобі кажуть, – гарикнула Тетериха і протягнула йому пляшечку з якимсь
зіллям.
– Оце все ?
– Все, все. Нащо стільки років собі назбирав ?
Дід став пити. І з кожним ковтком він змінювався. Ось з голови щезла сивина, а волосся
стало густим і пишним чубом, ось постава стала стрункою, парубочою, а в плечах і руках
з”явилася молода сила.
– Випив, – сказав Демид.