Тетяна ФРОЛОВА
Розкажу казку
ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ
Була пізня осінь. Дерева стояли безлисті і сумні. Лише ялинки пишалися своїми
зеленими шатами: от, мовляв, які ми ! Незабаром мала початися зима.
Тетянка дивилася на все це з вікна, бо мама не дозволяла їй іти гуляти – холодно.
То правда, що холодно. Але просто так сидіти нецікаво. Вона вже і малювала, і з ляльками
бавилася, і альбом з фотографіями гортала, а їй однак нудно. Хай би вже скорше та зима
прийшла, тоді можна й на санчата. А так … дивиться Тетянка у вікно та й вигадує всяку
всячину. Мама їй вже давно казала, що вона – фантазерка.
– З тебе, доню, мабуть, колись гарна казкарка вийде.
А що ? Може й вийде. Ось і зараз …
Перед застільним вікном Тетянчиної хати росте яблунька, невисока, але густа, з
пишною кроною. Вітер хитає безлисте гілля, а Тетянці здається, що на гіллі сидить не
один вітер і не два, а всі чотири вітри. Сидять собі і гойдаються на гілках, як діти на
гойдалці. Тетянка виразно бачить їх розкуйовджені чуби, їхні плащі розвіваються і від
них здіймається ще більший вітер.
– Гой-да ! Гой-да ! – вигукують вітри і поскрипує Тетянчина яблунька.
– Мені мама нізащо не дозволила б так гойдатися, – якось сумно сказала дівчинка. – Так
і впасти можна.
А вітрам що ? Гойдаються собі все дужче і дужче.
– Гой-да ! Гой-да !
– Ну-ну ! – свариться Тетянка пальчиком через вікно. – Попадаєте. А тоді що ?
Дівчинка припадає до шибки, щоб її почули.
– Глядіть же, гілляку не зламайте. Бо я вам тоді !
Тетянка ще раз накивує пальчиком. А вітрам що ? Гойдаються собі.
„От вони, мабуть, багато знають. Це ж всенький світ перед ними ! – думає собі
Тетянка. – А казок, певно, знають стільки, що й не переслухаєш. От якби розказали
хоч одну …”
І дівчинці дуже хочеться поговорити з вітрами. Вона знає, що мама за таке її сварила б.
Але мами нема. І бабусі теж нема. І Тетянка зважується. Вона відчинає вікно. Бо хіба ж
через шибку вітри її почують ? Вітер вривається до кімнати. Добре, що тільки один.
Він бавиться шторами, немилосердно шарпає їх. Ого ! Так і зірвати може ! Буде тоді !
Вітер куйовдить Тетянчине волосся. Дівчинка сміється і гукає до вітру:
– Ти краще розказав би мені казку.
– Угу-гу-у ! – гуде вітер. – Казку ? А чому ж тобі бабуся казок не розказує ? Угу-гу-у !
– Розказує, – голосно гукає дівчинка, але вітер забиває їй подих і вона кашляє.
– Розказує. Але бабуся ще ходить на роботу і їй ніколи.
– А мама ? – свистить вітер.
– А мама … вона також працює. А як приходить додому, то їсти варить, пере, шиє. Їй теж
ніколи.
– Тоді читай сама. Угу-гу-у ! – гуде вітер.
– Я ще не вмію добре читати, – зізнається Тетянка. – Літери я вже знаю, але складаю їх
дуже повільно. Слово якесь ще прочитати можу, а щоб цілу казку – то ні.
– Вчися, – засвистів вітер і повіяв так, що розчинилися двері до другої кімнати.
– Ой, – скрикнула Тетянка, – не треба так. А то мене мама сваритиме. І бабуся також.
– Га-га-га ! – сердито засміявся вітер і дівчинка зрозуміла, що тепер їх у кімнаті було два.
Тетянці стало дуже холодно. Вона хотіла зачинити вікно, але чомусь не могла поворух-
нутися.
„Я, здається, застудилася. Тепер мене неодмінно сваритиме мама. І бабуся також” – поду-
мала дівчинка. І тут вона почула суперечку двох вітрів.
– Ти чого залетів сюди, Північний вітре ? Хіба не бачиш, що дівчинка зовсім замерзла ?