ПОЛОНЯНКА СТОЛІТЬ

Радіоп’єса
Містерія чи казка

Дійові особи:

Дівчина, Маруся;
Бабуся, ворожка;
Голос кобзаря;
Потаємний шепіт;
Жіночий голос;
Дід, мольфар Михайло;
Левко.

Автор: Дівчина сидить під яблунею і вишиває. Вона схилилася над вишиттям і не бачить, що з-за дерева за нею спостерігає старенька бабуся.

Дівчина (співає):
Зелененький барвіночку,
Стелися ще нижче,
А ти, милий чорнобривий,
Присунься ще ближче.
Ще, ще, ще, ще, ще ближче…

Автор: З-за дерева виходить бабуся.
Бабуся: Добрий день тобі, дівчино.
Дівчина: Ой! Доброго здоров’я і Вам, бабусю. Як Ви мене налякали.
Бабуся: Чого ж ти, дитино, злякалася?
Дівчина: Не знаю. Від несподіванки мабуть.
Бабуся (дивиться на вишиття): Рушник… Весільний, мабуть?
Дівчина: Так. У нас кажуть, що кожна молода має сама собі весільний рушник вишити.
Бабуся: Так, так… І я колись вишивала. Гай-гай… Давно це було… Рушник можна вишити, а долю не вишиєш… Ти – Маруся. Правда?
Дівчина: Так, Маруся. А звідки Ви знаєте?
Бабуся: О, дитино, я багато чого знаю. Я – ворожка.
Дівчина: Ой!
Ворожка: Ти хочеш знати свою долю?
Маруся: Ой, дуже хочу.
Ворожка: Тоді приходь сьогодні опівночі до річки – і знатимеш. Тільки нікому нічого не кажи, бо ворожіння пропаде.
Маруся: Але ж опівночі – це страшно.
Ворожка: А чого тобі боятися? Татари тепер не нападають, та й розбійники у вашому краю, либонь, не водяться.
Маруся: Та не водяться, однак страшно. А чому Ви, бабусю, про татар згадали?
Ворожка: Та було колись… То ти прийдеш?
Маруся: Прийду.
Ворожка: Тільки, щоб нікому.
Маруся: Та добре вже. Нікому.

(Притишено чути пісню кобзаря)

Кобзар (співає):
В Царіграді на базарі,
В Царіграді на базарі,
Де збирається торговина.
Там брат сестру запродає,
Там брат сестру запродає.
Та не знає, що взять має.
Вона сама собі ціну знає.
Бере гроші, не лічачи,
Срібло-злото, не важачи.
Срібло-злото, не важачи,
Китаєчку, не мірячи.

Автор: Маруся дослухається до пісні. Ворожка непомітно зникає.
Автор: Ніч. Світить місяць. Берег річки. Обережно, скрадаючись, виходить Маруся.
Маруся: Ой, як страшно. І місцина якась непевна. Я ж тут ніби все знаю. Та вдень – то одне, а зараз… Бабусю, Ви тут?
Ворожка: Тут я, тут.
Маруся: А чому ж я Вас не бачу?
Ворожка: А навіщо тобі мене бачити? Досить того, що ти мене чуєш.

(Кричить нічна птаха)

Маруся: Ой!
Ворожка: Чого ти? Нехай собі кричить. Загадай бажання.
Маруся: Загадала. І що?
Ворожка: Тепер лови зірку.
Маруся: Ловити зірку? А як?
Ворожка: Розкрий обійми і… Лови!
Маруся: Ой! Гаряча яка! Пече!
Ворожка: Кидай скоріш в річку.
Маруся: Ой!
Ворожка: Тепер твоє бажання збудеться.
Маруся: Збудеться! Як гарно! А я загадала, що тієї осені вийду заміж.
Ворожка: Вийдеш заміж. Тієї осені.
Маруся: Як же гарно! Я щаслива! Найщасливіша на світі!
Ворожка: Вийдеш заміж. Але не за того, кого ти собі надумала.
Маруся: Як не за того? Не за Левка?
Ворожка: Ні, не за Левка.
Маруся: Я не розумію. А навіщо ж мені виходити заміж за іншого, коли я люблю Левка? Гей, зорі, ви чуєте мене? Я люблю Левка!
Автор: Зашумів вітер, зашелестів очерет, зашепотіли верби.
Потаємний шепіт: Ш-ш-ш-ш! Вийдешш заміжшш!
Маруся: За Левка?
Потаємний шепіт: Вийдешш заміжшш!
Маруся: Ви мене лякаєте. Навіщо ви мене лякаєте? І місяць зайшов за хмари, і зіроньки згасли. А де ж моя зірка, яку я зловила? Попливла кудись. Понесла її річка аж до моря. Не треба було її відпускати, то може б я у неї щось розпитала. А я відпустила, кинула її у річку. І тепер нічого не знаю про Левка. Так і не розпитала. Бабусю, де Ви? І бабуся зникла.

(Кричить нічна птаха)

Маруся: Якось стало так страшно… І темно, і холодно. Краще я вже піду додому. Тільки де мій дім? Не знаю. І Рогатина не видно. І річка немов не та. Де це я?.. Ой! І одежа на мені… Якась не моя… І я наче зовсім інша. І коси… Довгі коси… У мене ніколи не було довгих кіс. Не було!

(Неподалік почувся глумливий жіночий сміх).

Жіночий голос: Насте, ти либонь злякалася не на жарт. Не треба так лякатися. Це твоє минуле.
Маруся: Минуле? Але я не Настя, я – Марія.
Жіночий голос: Може й Марія. Будеш колись… А зараз ти Настя. Настя Лісовська. Чула про таку?
Маруся: Чула. Роксолана…
Жіночий голос: Так, Роксолана. Хурем. Це ти.
Маруся: Боже! Змилуйся наді мною!

(Здалека чути спів кобзаря)

Кобзар (співає):
Де й узявся злий татарин,
Де й узявся презлий панич.
Дає гроші, не лічачи,
Срібло-злото, не важачи.
Срібло-злото, не важачи,
Китаєчку, не мірячи.

Маруся: Кобзар. Про кого він співає?
Жіночий голос: Ні, це не про тебе. Про тебе теж будуть співати кобзарі. Колись. А цей… Не слухай його. Не гоже найкращій квітці з султанського саду слухати якогось сліпого кобзаря. Не розумію, хто його сюди пустив.
Маруся: Благаю Вас! Нехай співає.
Кобзар (співає гучніше):

Став брат сестру з рук здавати,
Татарина научати.
– Татарине, презлий пане,
Не дай дівці заплакати.
Не дай дівці заплакати,
Свою землю поглянути.
Свою землю поглянути,
Отця-неньку спом’янути.
Дівка-бранка не втерпіла
Свою землю поглянула.
Свою земля поглянула,
Отця-неньку спом’янула.

Жіночий голос: Ні, хто все-таки його пустив? Ах, так. Цей кобзар не з нашого століття. Понаплутували щось наші чаклуни, а ти ламай собі голову.
Маруся: Я теж не з вашого століття. Благаю Вас, відпустіть мене додому.

(Плаче)

Жіночий голос: А ти гадаєш, Настя Лісовська не плакала і не просилася додому? Ще й як просилася. Та хто слухає дівчину? Особливо, коли та дівчина гарна.
Маруся: Але ж я не Настя Лісовська.
Жіночий голос: Ти з Рогатина?
Маруся: З Рогатина.
Жіночий голос: То чому ти не могла бути колись Настею Лісовською?
Маруся: Бо це було давно. Мене ще тоді не було на світі.
Жіночий голос: Е, мила моя, хто те може знати, як воно буває насправді? Ну, перестань побиватися та й пішли. Треба готуватися до зустрічі з султаном. Сьогодні він буде на тебе чекати. Повір мені, це дуже відповідально.
Маруся: Не піду. Ви не маєте права.
Жіночий голос: Ну, люба моя, поки що ти ще тут не маєш ніякого права. Будеш мати, але ще поки не маєш.
Маруся: Не піду. І можете тут мене хоч убити.
Жіночий голос: Насте, не дурій. Ти вже знаєш історію. Ти знаєш наперед, яка слава тебе чекає. Слава Роксолани.
Маруся: Не треба мені слави. У мене хлопець є, Левко. Я люблю його. Я вийду за нього заміж.
Жіночий голос: Забудь. Твій Левко від тебе за кілька століть попереду. Тебе чекає слава султанші. Твій султан заради тебе забуде про свій гарем. Ти будеш творити закони. Ти піднесеш жінку на небачений досі рівень. Ти врешті-решт зупиниш напади на Україну. Чи вартує твоя впертість, щоб всім тим знехтувати? Історію змінити не можна. Так було.
Кобзар (співає):
Де взялась на морі хвиля,
Всі кораблики побила.
Всі кораблики побила,
Татарина й утопила.
Татарина й утопила,
Неволюницю зоставила.
Невольницю зоставила,
В свою землю викинула.
Отця-неньку спом’янула –
В свою землю жить попала.

(Не встигла відлунати кобзарська пісня, як зазвучала трембіта).

Автор: Гори, ліс. Невеличка галявина. Дзюрчить потічок. На камені біля потічка сидить старезний дід і грає на трембіті. То мольфар Михайло. З лісу виходить Левко.

Левко: Слава Ісу.
Дід: Доброго дня й тобі. Ти, хлопче, когось шукаєш?
Левко: Так, я шукаю мольфара Михайла.
Дід: То буду я. А навіщо я тобі знадобився?
Левко: Бо мені більше нема до кого йти. На Вас моя остання надія.
Дід: А як ти про мене довідався?
Левко: Чув. Люди про Вас розказують.
Дід: Добре чи зле розказують?
Левко: Та… Всяке.
Дід: Кажеш, всяке? То добре, що не брешеш. Так що тебе до мене привело?
Левко: Біда у мене. Дівчина моя зникла.
Дід: А чому ж ти до міліції не йдеш?
Левко: Ходив. І Марусина мати ходила. Весь Рогатин на ноги підняли. Нема. Марусина сусідка казала, що бачила біля Марусі якусь старезну бабу. Баба та була якась незвичайна. Та сусідка довго не могла мені розтлумачити, що ж так вразило її в постаті тієї старої, що привернуло її увагу. Як з’ясувалося, одяг. Була вдягана якось не по-нашому. Насилу я второпав, що то була татарка.
Дід: Татарка, кажеш? А звідки б вона взялася?
Левко: Не знаю. Тому й прийшов до Вас. Подумав, що тут щось непевне.
Дід: Правильно подумав. А не боявся йти до мене? Я ж мольфар.
Левко: Та… Було трохи, що боявся, та йти треба було. Люблю я Марусю. Над усе люблю. Восени ми мали побратися. А тут таке…
Дід: Добре. Допоможу я тобі. Добре, що до мене прийшов. Більше ніхто б тобі не допоміг. Справа тут така… Не звичайна. А боятися мене не треба. Я вже майже не мольфар.
Левко: Як це?