Орися встала раненько. Дзвони саме до церкви кликали.
– Треба йти, – сказала собі Орися. – А дівка спить. Нічого її не обходить.
Орися була ще нестара та гарна нівроку. Що там казати, вона любила причепуритися. Одяг мала, а решта – все при ній. Ще інколи й чоловіки на неї задивляються.
Орися підійшла до дзеркала, щоб на себе подивитися. Глянула – та й так і обімліла. З дзеркала на Орисю дивилася… Та сама баба. Дивилася і сварилася на неї пальцем.
– Як таке може бути?
Заглянула у друге дзеркало – та сама стара!
– Олено, Олено! – стала будити доньку. Та де там її добудишся. Їй, напевно, якраз найсолодші сни сняться.
– Та встань, Олено, прочумайся.
– Ну що таке? І в неділю віддихнути не дадуть.
Але встала.
– Що там таке?
– Ану глянь у дзеркало.
– Чого я там не бачила?
Олена думала, що мати на її обличчі щось недобре помітила. Може сліди від Василевих поцілунків. Підійшла, глянула у дзеркало та й побачила себе, молоду і розпашілу, заспану і ще не вмиту.
– Що ти там бачиш, Олено?
– А що ж я там бачу? Себе заспану. А ще що? І це треба було мене для того будити?
Та й далі лягла досипляти і додивлятися свій молодий сон.
– Олено, Олено, та не спи, почекай, зараз спатимеш. Скажи, а баби там у дзеркалі ти не бачила?
– Якої баби?
– Та такої старої.
Донька таки продерла очі і стурбовано глянула на матір.
– Мамо, що з вами? Чи не захворіли часом? Ну чого раптом якась стара баба має виглядати з нашого дзеркала? Та й Ви ще не такі старі, щоб на ту бабау видаватися.
– Розумієш, Олено… Тільки не смійся і не думай, що твоя мати з розуму сходить. До нас занадилася приходити покійниця, моя бабуся.
– О, мамо, то вже недобре.
Олена встала.
– Ви б, мамо, прилягли. Не треба Вам сьогодні нікуди йти. Лягайте, а я сама все попораю. А завтра підемо до лікаря. Може навіть в район треба буде поїхати. Тут таких лікарів, мабуть, немає.
– Ти що, донько? Таки думаєш, що я здуріла? Я тобі Христом-Богом клянусь, що до нас приходила моя покійна бабуся Глікерія. Я розмовляла з нею так, як от з тобою розмовляю.
– Я розумію. Отак і розкажете лікареві. Він щось Вам випише – і все буде добре.
Орися сплюнула зпересердя та й пішла геть. Ну як ти поясниш тій навіженій дівці, що це Орисі не ввижається, а є насправді?
Важко було, вештаючись по хаті, не наткнутися оком на дзеркало. Дзеркало на дверях шафи, в серванті, просто на стіні. І скрізь – вона, баба Глікерія, ще й на неї пальцем накивує: ну-ну! І як Олена того не бачить?
Не пішла Орися цієї неділі до церкви. Зате після відправи, пристойно одягнувшись, вирішила піти до їхнього священика додому, щоб спокійно з ним поговорити. Їхній пан отець був дуже освітченою людиною. І проповідь гарну міг сказати, і поговорити знав як і з освітченою людиною, і з простою. Одна біда: був дуже молодий. Молодість сама по собі – то не гріх. Та й минає вона дуже швидко – і не зоглядишся. Але як ти з таким молодим священиком будеш про такі не зовсім звичайні речі говорити? Не зрозуміє, ніяк не зрозуміє, як-от її Олена не зроззуміла. Але йти треба було конче. Бо до кого ж тоді? Не йти ж їй і справді до лікаря, як донька радить. Не хвора ж вона і справді.
Довго і щиро розказувала Орися священику про свою біду: і як покійниця до неї приходила, не у сні, а на яву, як вона говорила з нею, і як тепер та стара їй у дзеркалі показується. Стенув священик плечима. Виглядало так, що він не знав, що їй на те сказати. Сучасна молода людина, навіть, якщо то священик, ніколи того не зрозуміє. Так Орися і думала.
– То може Ви перед покійницею у чомусь завинили – от Вас і мучить сумління.
– Не пам’ятаю я її, отче. Мені було два чи ти роки, як авона померла.
– Ну… Тоді це, певно, щось з галузі медицини.
І він тієї ж! От лихо! До кого ж їй ще? Ну хоча б порадитися. З сусідкою Варкою вона посварилася. За дурне посварилася. Та що тепер зробиш? Сусід Трохи після нічної веремії на рисю сизим оком косить.
– Хіба до куми Явдошки зайду. Може та щось порадить.
Але й кума не зала, що на те сказати.
– Якби посто приходила, то на те рада дуже проста. Свяченого маку насипати. А в дзеркалі… Такого ще-м не чула. Хіба зайду до тебе: чи мені покажеться.
– Ні. Олена дивилася. Не бачила. Це тільки мені.
– То позавішуй до лихої матері ті дзеркала. Чи вже конче треба в них видивлятися?
– Але ж як в хаті без дзеркала? Тай дівка таки ж є. А ще, знаєш, звглянула я в криницю – а баба на дні сидить, шкіриться до мене і пальцем накивує. Справжнісінька мені біда зі старою.
– Нема чого по криницях заглядати. Воно, знаєш, не дуже безбечно з такими родичами. І що, священик тобі так нічого і не сказав? Та… Він дуже розумний, дуже грамотний, але молодий. А в молодих, знаєш… Сказав, щоб до лікарів йшла.
Явдошка задумалася, зітхнула.
– Слухай, а може тобі і справді до лікарів вдатися? Це дуже схоже на…
– Знаю, на що це схоже. І ти туди ж! Та не хвора я, ене хвора!
– Чекай, Орисю. Ти не ображайся. Таку хворобу сам хворий не розуміє. Тобі здається, що ти цю стару бачиш, а вона тобі просто видається.
Ти подумай.
– Вже подумала. Подумала, що ти мені щось порадиш. Щось путнє. А ти – як всі.
– Чекай, Орисю. Не сердься. Давай обидві думати. А може б тобі на яку прощу піти чи що… Чого ж та баба від тебе хоче?
– Яка там проща! Знаю я, чого та баба від мене хоче. Вона хоче, щоб я Олену за Олексія не віддавала.
– Овва! То не віддавай. Не мусиш і справді.
– І що, за Василя віддати?
– А хоч би й за Василя, то й що? Хлопець він працьовитий, спокійний, не п’є, дівок не баламутить. А що бідний… Бо чесний, не краде, живе з того, що заробить. Чекай-но, а ми з тобою хіба ж багаті були? Працювали, розжилися – та й живемо не гірше від других: є на що сісти, є що з’їсти. Та ще й випити знайдеться, як буде з ким. Так що не сумуй, Орисько. Викинь дурне з голови.
– Добре тобі, Явдошко, казати. Чужу біду руками розведу, а своїй ради не дам. Нехай тебе всяка біда обминає. Але ти таки свою дочку за бізнесмена видала.
– Клянусь тобі, так вийшло. Я його не шукала. І моя Маруся також. А твоїй Олені Василь до вподоби – то нехай іде за Василя. Тобі хочеться, щоб вона все життя на тебе нарікала? І стара перестане до тебе приходити.
– Ну… Піду я вже. Заговорилася тут з тобою.
Та й пішла, ні до чиєї поради не дослухаючись.

За якийсь час по селі чутка пішла, що в Орисі щось з головою сталося, розум збаламутивсь: покійна бабуся їй ввижається.
– Ви чули?..
– А ви чули?..
– Ой, людоньки, таке з кожним може статися.
– Не з кожним, не з кожним. З вами і зі мною такого не станеться. Ориська дуже високо себе несе. І дівка в неї найкраща, і корова у неї найбільше молока дає. От якби ще кури по дві яйці в день несли.
– Ай, Варко, не можна так. В такій біді молодицю пожаліти треба, а не злословити.
– Я не злословлю, а що правда – то правда.
Ті розмови дійшли й до Орисі. Як завжди буває: донесли ті, котрі найбільше пльоткували. Поплакала Орися, посумувала, а потім вирішила: з тим щось треба робити. Не дасть їй жити клята стара.
– Невже таки доведеться відмовитися від Олексієвого достатку? А я ж собі думала, що й мені щось перепаде. Була б і я господиня в Олексієвій хаті. Бо Олена що? Яка там з неї ще господиня? Та із-за тієї старої мушу віддати Олену за Василя. Ноги моєї в їхній хаті не буде.
І коли знову побачила бабу в дзеркалі, сердито сказала:
– Чого, бабо, Ви хочете?
Баба виступила з дзеркала і обізвалася до Орисі.
– Ти знаєш, чого я хочу. Віддай Олену за Василя. І мій перстень їй віддай. От і все.
Сказала так і зникла. Заголосила Орися, затужила, як за покійником.
– Ой бідна ж моя головонька! Зведе мене зі світу ту стара. Сама померла, вже, певно, кісточки погнили, а мені не дає мого віку дожити. Краще б я була не родилася. Краще б я була утопилася, ніж маю такої ганьби зазнати.
Поплакала так Орися, поголосила та й перестала. Бо що голосити, коли ніхто не слухає? Лягла спати, та не спала: все чекала, доки вже її Олена від того клубу прийде та ще й з Василем настоїться.
Аж ось нарешті і вона. Увійшла майже навшпиньки, щоб її, Орисю, не розбудити.
– Не крадися, як злодій. Я не сплю. Не лягай ще. Сядь та послухай. Щось маю казати.
– Мамо, а завтра не можна? Я так спати хочу, що сил моїх нема.
Та й позіхнула.
– Ти, коли почуєш, що я казатиму, то й спати перехочеш.
– А що там таке?
– Та отаке, що д я тебе за того прицюцькуватого Василя. Нехай людей присилає.
– О, а що ж таке сталося?
– Бо та стара не дасть мені жити.
– Яка стара?
– Та моя баба, а твоя прабаба. Бачиш, сподобалося їй, що ти до неї на могилу приходила, свічку світила, молилася та квітки ставила. Мені аж цікаво стало, звідки ти знаєш, де її могила. Я й сама не знаю.
– Та це ще, коли ваша мама, а моя бабця жива була. Ми якось у провідну неділю на цвинтарі були. Баба мені й показала.
– Дивися, – казала, – отут твоя прабабця похована. Пам’ятай. Бо, як я умру, ніхто не згадає її могилу. Твоя мати не згадає. Хоч вона донька мені, але, як є, так є. Не має вона ні доброго серця, ні пошанівку хоч до живих, а хоч і до мертвих. Тільки себе лббить. І як таке вродилося?..
– Що ти верзеш! Не могла моя мама таке сказати.
– Нічого я не верзу. Так сказала ваша мама, а моя бабуся. Я просто раніше Вам того не хотіла казати. А тепер до слова прийшлося…
– Прийшлося… Теж мені дочка! Та добре вже. Ще ось…
– Орися пішла до скрині, дістала перестень.
– На, то тобі прабаба твоя дарує. Це наша родинна реліквія. Річ коштовна. Гляди, не загуби. Я б тобі його не дала – дурна ти ще. Та баба своє:
– Дай Олені, – це мій весільний подарунок.
То я й віддаю, щоб стара до мене з тим не чіплялася.
– Яка краса, зітхнула Олена. – дякую вам, бабусю Глікерія. Царство вам небесне.
Та й перехрестилася. Орися насупилася.
– Ага, царство небесне їй! То якась упириця з пекла.
– Нащо про покійницю таке казати? То гріх.
– А нащо вона мені в дзеркалі з’являється? Мало того, що до хати приходила, то ще й в дзеркалі. Тому й мушу тебе за Василя віддати. Бо інакше – ти була б за Олексієм. Ах, який господар, пережаліти не можу.
І витерла сльози.
– Ну-ну, годі вам, мамо, за чужими статками плкати. Своїх мало?
– Та що там у нас?..
– Зате, що маємо – то наше, чесно нажите.
-А Олексій що? Вкрав у когось чи пограбував когось?
– Ну… Як там кажуть? Не судіть, то й не будете суджені. Про Олексія всяке кажуть.
– Ет, всіх не переслухаєш.
– І те правда. Давайте вже думати про моє весілля.
– Ох, дочко, вік би мені не бачити того Василя. Не бачити і не чути. І за що ти його так любиш?
– А того, мамо, ще ніхто нікому не пояснив. Так мені, видно, вже на роду написано.
– На твоєму дурному лобі написано.
– Не треба, мамо, ображати ні Василя, ні мене. А то бабусі Глікерії поскаржуся.
– Так, так. Маєш тепер свою захисницю. Щоб їй…
– Цитьте, мамо. Так не можна. Одною рукою робити добро, а другою зло загрібати. Тепер у нашій хаті має панувати тільки добро.
– Добро завжди має панувати, і в хатах, і в душах, але чомусь не завжди так виходить.
– Бо нйперше треба навчитися посміхатися і ту посмішку дарувати людям, квітам і ясному небу. Навчіться і Ви, мамо, посміхатися.
Олена не могла спати. Їй не терпілося вже скорше зустрітися з Василем, аби втішити його такою гарною новиною, що мама нарешті погодилася на їхнє весілля. А ще хотілося перснем похвалитися, бо такого персня нема ні в кого, це Олена знала напевно. Вона, правда, не вірила, що це подпрунок від брабаби Глікерії. Бо як таке може бути, Бо перстень був дуже гарни й і дуже коштовний.
– І як матері вдалося його зберегти? – дивувалася Олена. – Адже бували дуже важкі часи. Бувало, що й хліба в нас не було, і одяг ні за що було купити, але мати не продала той перстень.
– Може тому, що це родинна реліквія, – скзав Василь.- Як би там не було, але дуже добре, що цей перестень тобі дістався.
– А кому ще б він мав дістатися? Я ж у модна дочка.
– Ану, ,о одягни його на палець. Я хочу побачити його у тебе на руці.
Олена одягнула.
– Дивися, якраз на мій палець.
Олена і Василь милувалися перснем і не бачили, що діється довкола. А біля Олени з’являлися все нові і нові пакунки.
– Ой, – нарешті похопилася Олена. – Що це? Звідки?
– Не знаю, – розгубився Василь. Вони стали розгортати пакунки, а там – і весільна сукня, що в пору хібащо принцесі одягнути, і черевички незвичайної краси, і багатий посаг.
– Василю, що це таке? То виходить, що цей перстень чарівний?
– Виходить, що так.
– Але ж бути такого не може. Це ж казка.
– Може й казка… Але скажи, Олено, хіба ж ми знаємо до ладу, що таке казка, а що не казка? Життя – воно, знаєш, інколи справді на казку скидається.
– Але я ніколи не чула, щоб у нашому роду якісь чудеса ставалися.
– А може той перстень ніхтой не пробував на палець одягнути. Милувалися ним здалеку чи зблизька, а на палець не одягали. От і не проявляв він себе. І ніхто не знав, що він чарівний.
– Так і є, – почули раптом голос. Оглянулися – ніде нікого. Тільки тихий щирий сміх.
– Ой, Василю, мені якось… Моторошно. Ходімо до хати.
– То й ходімо. Збирай свої подарунки. Давай допоможу.
– Мені так страшно, що я й з місця не рушу.
І знову сміх і голос.
– Чого боїшся, нерозумна дівчино? Це я, баба Глікерія. Прийшла до тебе з добром. Не показуюся тобі, щоб ще більше тебе не налякати. А боятися не треба. Боятися треба тих, хто робить зло, і людям, і собі. А тобі боятися нічого. Ти шануєш живих і пам’ятаєш про мертвих. Молися – і тобі завжди добре буде.
– Бабусю, а як же Ви…
Та й затнулася Олена, не знаючи, як їй у баби спитати.
– Як я до вас приходжу? А дуже просто. Наші світи інколи перетинаються. І нічого страшного у тому нема. Хтось у те не вірить, хтось того боїться. А боятися нема чого. І якщо скрізь буде панувати любов і добро, то ні з ким нічого поганого не станеться.
– Бабусю, а чи не можна зробити так, щоб моя мама посміхалася?
– Вона не вміє посміхатися. Її треба навчити. Справа наче й нехитра, а от…
– Я спробую навчити маму посміхатися.
– Щож, справа добра. Спробуй. Коли людина посміхається, коли у неї усмішка добра і щира, тоді в її серці поселяється ангел доброти.
Та як не старалася Олена, ніяк не могла вона викликати у матері посмішку. Сумно робилося дівчині від того, та не могла вона нічого вдіяти. Без маминої усмішки і її щастя виглядало наче захмареним.
Минув якийсь час. Йлося до осені, а там і до весілля. Орися з тим змирилася, бо мусила змиритися, та не тішилася з доньчиного щастя. Ходила, як той смуток – аж люди дивувалися.
– І чого та Ориська така нелюдяна? Тішилася б, що доньку заміж віддає.
– О, така не потішиться. їй і досі Олексієві статки сняться.
– Нехай сняться. Олена – дівчина розумна.
– І настирлива.
– О, ця знає, чого хоче. І таки буде так, як вона собі намислила.
– Чи то правда, що до них покійна стара Глікерія приходила?
– Та де там! Так кажуть, але я в те не вірю. Ніхто вже звідтам не приходить.
– А може…
– Не вірте в ті байки. Якщо хтось з того світу до когось приходить, то це лише означає, що сумління його мучить. Завинив чимось перед покійником. Так у нас священик казав.
– Наш священик ще дуже молодий, щоб про таке судити.
– Ну не кажіть. Священики знають. Вони про те у святих книжках читають.
– А я вам кажу…
Судили-рядили на селі, як то здавна звикли. А Олену одне гнітило попри її велике щастя: як зробити так, щоб її мати нарешті посміхнулася, щоб в її серці поселився ангел доброти. Думала Олена, думала, до всяких способів вдавалася – не помагало.
«І як же воно так виходить, – думала дівчина. – Що я щаслива, а моя мама сумна та невесела. Щось воно не так. Якось прикро».
Аж якось увечері, вже й лампу засвітили, прийшов до них сусід Трохим. Прийшов – то й прийшов. Що ж тут дивуватися? Може щось чоловікові треба. Олена на той час дома була, бо Василь мав якусь пильну роботу.
– Добрий вечір в вашій хаті, – привітався.
– І Вам вечір добрий, дядьку Трохиме, – озвалася Олена. А Орися лише зміряла сусіда недобрим поглядом.
– А ти, Орисько, чого дивишся на мене, наче я тобі борщ пересолив? Та від твого погляду молоко скисне.
– Нехай кисне. Як скисне, то моє. А тобі що? Кажи, за чим прийшов.
– І йди собі, так?
– А хоч би й так.
– А я не піду звідси.
– Як це ти не підеш?
– А отак. Не піду – і все. Аж доки ти не засмієшся.
– Орися непорозуміло глянула на Трохима.
– Сідай, Олено, і ти послухай моєї мови. А буду я казати речі не зовсім звичайні, бо я сьогодні і брехач, і підбріхувач, і староста, і підстароста, і князь в одній особі. Тільки без горілки прийшов: боявся, щоб Ориська мені її за комір не вилила.
– Що ото ти верзеш, Трохиме?
– А ти сиди та слухай – тоді й зрозумієш. Слухай і не збивай мене. А якщо хочеш, то за давнім звичаєм піч колупай, бо я прийшов, Орисько, тебе сватати.
Отут Орися і посміхнулася. І відразу лице її розпогодилося, погарнішало і помолодшало. Зашарілася Орися, наче і справді наречена. Та ще вдавала з себе сувору, пробувала напустити на сеебе злості, та в неї нічого не виходило.
– Ти що, Трохиме, з дуба впав? Чи випив зайве?
– Орисько, ні з якого дуба я не падав і горілки не пив. До тебе придивляюся давно. Можна сказати, ще з молодості. Та вже якось так вийшло… А тепер, коли овдовів і вже скільки років сам капарю: ні борщу зварити, ні вареника з’їсти, ні добре слово сказати… Словом, подумав я собі: от і Олена твоя вже виросла, заміж іде. А чому б нам з тобою не об’єднати наші дві самотності докупи? Думаю, добре буде. Ти мене знаєш та й я тебе. Кращої жінки за тебе в селі нема. І гарна, і з перцем, терпіти не можу пісних жінок, і все в тебе до ладу. Я хлоп ще при силі, при здоров’ї, не ледачий, не гульвіса. Словом, якщо ти не проти, то виходь за мене заміж.
– Та я … Не знаю, – аж розгубилася жінка.
– А чого там знати чи не зати? Виходь та й усе. Разом з донньчиним і наше весілля відгуляємо. От село здивується.
– Яке там весілля! Що ти!
– А чого нам соромитися? Ми жили чесно, не ледачкували, жили з своїх рук.
– Старі ми вже, Трохиме.
– Хто таке сказав? Дай йому по писку. Старі! Нема такого слова. То люди смі собі старість придумали. Коли людина здорова і до роботи тягнеться, то яка там старість! То як, Орисько? Я йду за пляшкою – і зап’ємо це діло?
– То йди, Трохиме.
– То ти згідна?
Посміхнулася.
– Та згідна. Бо таки боюся зостатися сама.
– От і славно. То я зараз.
Вийшов Трохим. А Олена тим часом протягнула матері перстень.
– Навіщо він мені? Це твій перстень.
– Мій, мій. Ви тільки одягніть його на хвилинку. Він розумний і знає, що кому треба.
Одягнула Орися перстень – а біля неї, як вродилися, пакунки всякі. В одному – сукня розкішна, у другому – шовкова хустина, самоцвітами заткана, у третьому – черевички, ладні та легкі, а головне – по нозі.
– Оце так перстень! Тепер ще треба, аби Трохим його одягнув, щоб і йому костюм який перепав.

Отак несподівано село святкувало два весілля нараз. Ото дива було! Мали люди надовго про що говорити. Та це не головне. Головне те, що по весіллі зажили обидві пари так любо та красно, як тільки можна собі вимріяти. А ми потішимося за них, без заздрості, без злості, а з добрими побажаннями та з усмішкою.
От і закінчилася моя розповідь. А чи правда то була, чи казка – самі поміркуйте. Якщо казка, то розкажіть іншим, якщо правда, то подумайте: може й вам посміхнутися своїй долі, щоб вона стала добрішою? А я порадію за вас і за вашу долю.