– То може я піду? – обізвалася Галина.
– Що ти! Я тебе нізащо не пущу. Син мені того не пробачить. В таборі, либонь, неспокійно. Знати б тільки, що там трапилося. Аби лише з ним було все гаразд.
Галина ледве стримала усмішку.
«Бач, розбійницька мати! За сина свого переживає. А скільком він знівечив життя? То це нічого».
Кусик немовби розумів її думки. Шерсть йому наїжачилася, сам весь напружився, ніби готувався до стрибка.
– Спокійно, Кусику, спокійно. Все гаразд. Нам нічого не загрожує.
Але Кусик не зважав на Галинку. Він наче був сам по собі.
– Він щось чує, – занепокоїлася Сонора. – Пусти його. Нехай іде. Він когось чує поблизу печери. Пусти його.
– Кусик ще малий. Йому ще рано боротися з нападником. Його уб’ють.
– То, по-твоєму, краще нехай уб’ють нас?
– Про мене, нехай убивають. Ти думаєш, я дорожу своїм життям, життям в неволі?
– Дурепа!
Сонора зникла в лабіринтах печери і за якийсь час вийшла з рушницею.
– Ого! – не стримала Галя чи то подиву, чи захоплення.
– А ти ж як думала! Ми тут звикли самі захищатися. Всяко може бути.
– А чому мене отаман і досі не навчив ні стріляти, ні на коні їздити?
– Тобі ще рано.
– Чому це рано?
– Бо ти ще не наша.
– А-а, зрозуміла.
– Дай тобі рушницю, то всіх нас перестріляєш.
– І перестріляю. Колись, – сказала дівчина притишено, та Сонора вже того не чула, бо біля входу в печеру нарешті з’явився її син. Він видався зморений, наче щойно повернувся з далекого походу.
– Що я бачу! Моя матінка при зброї. Хвалю, – сказав замість привітання.
– Нарешті! – вигукнула Сонора, обминаючи синову похвалу.
– Чому ти так довго не йшов? Я вже очі за тобою вигляділа. Не знала, що й думати. І Галинка переживала.
– Правда? Ти про мене згадувала?
– Так. Я завжди про тебе згадую. Особливо, коли в боці болить. В тому, що ти тоді…
– От кляте дівчисько! Не змовчить. Ти її не слухай. Це вона так, коли ти є. А коли тебе нема, то переживає.
– Не дуриш, стара шельмо?
– Чого б мала дурити? Ти краще скажи, що за стрілянина вночі була. І чому на тобі лиця нема?
– Ой, мати, не питай. Сьогодні вночі хтось постріляв всіх наших «виконавців».
– Та ти що! – жахнулася Сонора.
– Кого? – мусила якось зреагувати Галинка.
– «Милих песиків», котрих ти бачила. Шкода.
– То мене вже їм не віддадуть?
– Цить мені!
– Дурненька, – з якоюсь грубуватою ніжністю сказав отаман і погладив Галинку по голові.
І тут-таки почув погрозливе ричання. Отаман з ненавистю глянув на Кусика.
– От… Ще один «виконавець» росте.
– Не смій! Не смій його так називати, – крикнула Галинка.
– Не смій? Це ти кому сказала?
– Тобі. Ти навіщо мого Кусика назвав тим огидним словом? Ти сам найбільше схожий на «виконавця».
– Ти, мати, її розпустила. Ти, Галино, забагато собі дозволяєш. Тобі так не здається?
– Ні, не здається.
Сонора торкнула сина за плече.
– Облиш. Не затівай дурної сварні. Воно ще мале і дурне. Приляж і відпочинь після недоспаної ночі. Я ж бачу, що ти втомився.
– Ні, мати, почекай. Я мушу розібратися.
І знову повернувся до Галини, що стояла бліда з міцно стиснутими устами.
– То ти сказала мені «не смій»?
– Сказала. Я вчуся бути отаманшею.
Уста отамана мимоволі розпливлися у посмішці.
– Ти…Ти… Повтори ще раз те, що ти сказала.
– Що саме? Щоб ти не смів обзивати Кусика?
– Ні, про отаманшу.
– Сказала, що я вчуся бути отаманшею.
Розбійник підхопив дівчину на руки і вже хотів від радості закружляти з нею у химерному танку, як раптом скрикнув від несподіванки і нестерпного болю. Це Кусик своїми гострими зубами вп’явся йому в ногу.
– А, чорт! Я колись уб’ю його.
– Не треба вбивати. Ти просто мене не займай, – спокійно сказала дівчина.
– А коли ми з тобою одружимося, він теж буде увесь час між нами?
– Ну, це буде ще нескоро, – спокійно так сказала дівчина.
– Ти так думаєш? Даремно сподіваєшся. Я думаю не так. Мені здається, що ти вже достатньо виросла, змужніла і розквітла на повну силу. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало?
– Вона того не любить, – втрутилася Сонора.
– А даремно. Часом треба на себе дивитися в дзеркало, щоб знати, яка ти гарна, щоб знати собі ціну.
– Я собі ціну і без дзеркала знаю. Знаю й те, що я гідна жити не в печері, хоч і в розкішній, а в княжих хоромах чи в королівському палаці.
– Ого! А хто це тобі сказав?
– Сама знаю. От ти ще трохи почекай – то сам побачиш, бо приїдуть княжич і королевич з військом мене рятувати.
– Ага, так і приїдуть.
– Не віриш? От побачиш.
– Скажи, а хіба тебе треба рятувати?
Дівчина раптом посмутніла і тихо сказала:
– Треба. Конче треба. Бо я пропаду.
– Облиш її, – суворо обірвала їхню розмову Сонора. – Вона ще мала. Фантазує собі, як гарну казку виплітає. Нехай бавиться, доки ще не виросла.
– Ой, мати, не казка це. Чує моє серце, що не казка. В тому щось є.
– Не казка! Ще ти повір. Княжич, королевич. Дівчата таке люблять. Облиш. Ти краще скажи, хто ж постріляв «виконавців»?
– Не знаю, мати. І це мене тривожить.
– І по зброї не можна визначити?
– Не можна, мати. Якби можна було, то я б вже…Рушниці взяті зі складу, з запасних. Це мене дуже тривожить. Значить, в таборі зріє дух непокори. А це дуже небезпечно. Треба щось робити. А що? І навіть «виконавців» вже нема. Нема навіть чим бунтівників хоч трохи налякати.
– А я тобі казала, що рано чи пізно так буде. Ти мені не вірив. Люди втомлюються від такого життя. Їм врешті-решт хочеться дому, родинного затишку. Так вже людина влаштована.
– А я хіба не так живу? Не тим самим життям?
– А це, сину, нікого не обходить. Твоє життя – це твоє життя. А у кожного з них життя своє. Свої мрії, бажання. А як ти думав? Керувати людьми, верховодити – це не така вже легка справа.
– Скажи, мати, і ти хотіла б іншого життя?
– Про мене не йдеться.
– І все-таки.
– Колись я мріяла жити у селі над річкою. У маленькому ошатному будиночку. Мріяла мати дітей, вести домашнє господарство. Як всі дівчата мріють. Перемріяла, переплакала та й змирилася. Тому я зараз дивлюсь на Галинку, а бачу себе. А коли загинув твій батько, то в мене залишився тільки ти. І я вже перестала про щось мріяти. Я зосталася з тобою і мріяла тільки про те, щоб ти залишався живий.
– А ти мені раніше ніколи про таке не казала. Я міг би здійснити ту твою мрію. Хоч частково.
– Залишити тебе тут і не знати, як ти, що з тобою? Ні, це мені не під силу. Я вже буду тут віку свого доживати.
– Я, мати, теж хочу, як мій батько, щоб у мене був син.
– І ти йому у спадок передасиш свою долю? Ні, я не хочу. Нехай в тебе народжуються самі лише дочки. Щоб жодного хлопця. То може цей жах колись закінчиться.
– Мати! – аж на ноги зіскочив. – Чи ти ж мій ворог?
– Ні, сину, не ворог. Я твоя нещасна мати. А матері хочуть своїм дітям щастя і добра.
– Хіба ж щастя у тому, щоб жити у хатах і думати про щоденний шматок хліба?
– Так, сину. А що ти маєш тут?
– Волю, розкіш, славу. Я всесильний і всевладний.
– Агов, сину, зупинися. Я знаю, це виховання твого батька. Це він вбив тобі в голову всі ті нісенітниці, бо сам в них вірив, земля йому пухом. Хвалишся, що маєш волю? Яку волю, сину? Волю жити у тому лісі, у тих печерах? Та хіба ж це воля? Поткнувся б ти до людей, а ще, якби вони дізналися, хто ти, отут би твоїй волі настав кінець.
– А навіщо мені люди? Чого я до них мав би потикатися?
Сонора зітхнула.
– Без людей, сину, добрих чи поганих, ти ніщо. Не дивуюся з тебе і тебе не виню. Ти ніколи не знав іншого життя. Себе виню. Але що я могла? У мене було занадто мало сил. Я часом заздрю ось їй, – кивнула в бік Галинки, – що у неї такий сильний вольовий характер. О, ця дівчина багато може. Більше, ніж в свій час могла я.
– Але ж ти була отаманшею? Хіба ж це мало?
– Мені це ніколи не подобалося. Як і їй ніколи не сподобається.
– Перестань, мати. Ти руйнуєш мою мрію. А дівчину ти не усмиряєш, а ще більше спонукаєш до бунту.
– Я просто хочу, щоб ти побачив речі такими, як вони є. І щоб на дівчину подивився тверезими очима. Ти думаєш, що я любила твого батька? Я корилася йому, бо мусила коритися. Але я його ніколи не любила.
– Щось я, мати, сьогодні тебе не впізнаю. Що це на тебе найшло?
– А ти думаєш, чути вночі стрілянину, знати, що ти десь там, – це матері легко?
– Але ж я прийшов, цілий і неушкоджений.
– Так, ти прийшов, але ти знаєш, як я перемліла, доки тебе дочекалася? Спитай ось у неї. Вона тобі скаже. Але я тобі сьогодні мушу викласти все, що я думаю. Настрій маю такий. А ти мусиш вислухати. Бо хто тобі ще скаже, коли не я? Отже, повернемося до нашої попередньої розмови. Ну, про твою волю я вже тобі сказала, що не воля це зовсім. Чим ти там ще хвалився? Ах, розкіш! Так, ти маєш багато чого. Але це бачимо тільки ми. Більше ніхто. А вже в людині так закладено, що вона своїми здобутками має перед кимось похвалитися. Золото тоді блищить, коли на нього дивляться. Чи можеш ти похвалитися твоєю розкішшю? Не можеш. Навіть перед своїми головорізами не можеш. Бо вони, якби побачили, чим ти володієш, просто змовилися б і убили б тебе. І нас з Галиною заодно, щоб тим всім заволодіти. А потім перебили б один одного, бо не змогли б тих скарбів між собою поділити. Оце і є твоє оточення. Серед них ти, як тобі здається, зажив слави. Чого вартує така слава? Це не слава, сину мій. Вони просто тебе бояться. Бояться не тому, що ти такий сильний. Бо що ти можеш? Твоя влада, сину, тримається на страху. А сам ти слабкий. Колись вони те зрозуміють і збунтуються. Добре, якщо не вб’ють тебе. Бо це такі, що ні перед чим не зупиняться. Та ти, власне, таких і добирав. Це, як твої «виконавці»: ти їх годував, а якби ти їх випустив, то вони тебе першого б і з’їли.
– А я думав, мати, що ми з тобою однодумці. А бачу…
– Я тобі мусила колись те сказати. Я за своє життя добре навчилася мовчати, та це зовсім не означає, що я погоджуюся з таким життям. Так, я стала жорстокою. Такою мене зробило життя в таборі, такою, зрештою, мене зробив твій батько. Але щось в мені ще зосталося від мого колишнього життя, якого я майже не пам’ятаю.
Галина дивилася на Сонору широко розплющеними очима. Вона вперше бачила її такою.
І щось ворухнулося в дівочих грудях: чи то жаль до тієї суворої жінки, чи навіть ніжність – вона й сама до ладу не знала.
– Так, мати… Ти мене сьогодні засмутила.
– Дуже рада. Значить, в твоїй душі ще не все дорешти вигасло, ще є надія на порятунок.
– На порятунок кого?
– Тебе.
– Від кого?
– Від тебе.
– Ти, мати, тут у печерах стала справжнім філософом.
– Добре, що не вовчицею.
– Вовчицею можливо було б краще.
І раптом він звернув свій погляд на Галину. Дівчина аж знітилася від несподіванки.
– Ну, як тобі ті Сонорині розумування?
– Не знаю.
– Що ти з того зрозуміла?
– Я? Здається… Зрозуміла, що я люблю тітоньку Сонору.
– Оце так новина! В нашій печері, здається, поселилася любов. Радій, мати.
– Радію.
– А мене ти не любиш? Ну, хоч трішечки.
Дівчина опустила очі і мовчала. Зате обізвалася Сонора.
– А ти спитай, чи вона знає твоє ім’я.
– Ім’я? – ошелешено глянув на матір, а потім на Галину.
– Ти знаєш моє ім’я?
– Ні.
– Як? І це тебе ніколи не цікавило?
– Ні.
– Так… Ім’я вовченяті ти знаєш, а моє… Тебе не цікавить.
– А що ж тут дивного? – втрутилася Сонора. – Я й сама вже не пригадаю, коли останній раз назвала тебе по імені. Але облишмо ті розмови. Тобі і справді не зайве трохи відпочити. Ти лягай, а ми підемо готувати сніданок. Ходімо.
По якімсь часі вони сиділи за столом і снідали. Отаман відпочив і, здавалося, забув про нічну пригоду. Вони мирно про щось розмовляли. Кусик сидів біля ніг своєї господині. Вона годувала його з рук і тихо посміхалася. Отаман кидав на Кусика сердиті погляди.
«Дурне дівчисько, – думала Сонора, – хоч би при ньому не бавилася з тим вовченям. Вона ще зовсім не вміє хитрувати. Нічого, навчиться. А може навмисне дражниться?»
Раптом отаман обірвав розмову на півслові і, незмигно дивлячись на дівчину, запитав:
– Скажи, красуне… Я до тебе, до тебе. Скажи… Чи є у тебе якесь бажання, щоб я міг його виконати?
– Є.
– Яке?
– Я хочу мати зброю і власного коня. Я хочу навчитися влучно стріляти і їздити верхи.
– Що ж… Бажання зовсім не дівоче, а тому заслуговує похвали. Треба подумати.
Сонора з острахом дивилася на Галину.
«Вона щось затіває, – думала Сонора, – вона не така вже простенька і дурненька, як ми про неї думаємо. Яка вона гарна. Мій син зробить для неї все, що вона забажає. І втратить її. Клянусь мечем свого покійного чоловіка, що втратить. І це буде найбільша трагедія в його житті. Не знаю, як він її переживе».
А між отаманом і Галиною точилася дуже серйозна розмова.
– Ти коли-небудь бачила табуни наших коней?
– Бачила.
– То ти далеко відходила від печери?
– Так. Але ж ти мені не забороняв. Та й Сонора мені дозволяла. Вона тільки боялася, щоб я не заблукала. Але я ці місця вже добре вивчила. Та й Кусик зі мною.
– А з наших кого-небудь зустрічала?
– Ні, ніколи. Це мене аж здивувало. Де вони живуть?
– Це тобі не треба. Це люди жорстокі і страшні. Вони можуть тебе скривдити, недивлячись на мій суворий наказ: нікого в таборі не займати. – То чого ж ти водишся з такими людьми?
– Бо я й сам такий, щоб ти знала.
Галина замовкла. Їй вже не хотілося продовжувати цю розмову. Та вона мусила. Вона ще не добилася від отамана того, чого хотіла.
– Це ще раз доводить, ти сам розумієш, що я мушу навчитися володіти зброєю. Хоча б для власного захисту.
– Може й так, але… Словом, я ще подумаю. А як тобі наші коні?
– О, красені. Але до такого коня страшно й підійти. А як же ж на ньому їхати? Ні, це має бути тільки мій кінь. Я маю сама його доглядати, його годувати, щоб він мене знав і любив.
– Навіть не знаю, що тобі сказати. Наші коні, як дикі. На них їздити дуже небезпечно. Ніколи наперед не знаєш, що прийде йому до голови.
– Жити серед вас теж небезпечно, але ж я живу. Тільки я собі сама коня хочу вибрати. А вже потім мені треба навчитися на ньому їздити.
– Добре. Коня ти будеш мати, а от зброю… Не знаю. Тут треба думати.
– А що ж тут думати? Мені здається, це просто необхідно, аби кожна дівчина чи жінка, живучи серед бандитів, мала зброю для власного захисту.
– Галино, – гарикнула Сонора, – ти забагато собі дозволяєш.
– Чому, Соноро? Колись отаман сам мені казав так себе називати.
– Нехай, мати. Мене забавляє її дитяче бажання сказати мені щось дошкульне. Вона й справді ще мала. Вона ще не розуміє, що вразити мене не можна. Мене захищає моя байдужість.