Увімкнули Азалію. Вона протерла очі і знічено глянула на всіх.
– Ой, я, здається, задрімала чи що… Що це зі мною, професоре?
– Нічого, Азаліє. Таке буває. Від перевтоми і надлишку емоцій, – заспокоїв її Северин. Далі все обійшлося по-родинному, весело і без ексцесів. Недовго й сиділи, бо Афіна була втомлена, а вранці вони з Василем мали їхати на Житомирщину.
Яке ж було їхнє здивування, коли вранці Афіна знайшла в своїй сумочці поштовані квитки на поїзд. У злості Афіна загукала так, аж вікна задзвеніли.
– Хто це зробив?
– Всі збіглися і сполохано дивилися на Афіну. Що це з нею? А з нею була звичайнісінька істерика. Вона тримала в руках пошматовані квитки і гірко, невтішно плакала.
– Хто це зробив? – непорозуміло і занепокоєно питав Северин.
– Хто зробив! Відомо, хто зробив. Я більше ні на хвилину не зостануся в цьому домі. Та твоя мавпа, тату, не дасть нікому спокійно жити.
– Азаліє, – в голосі Северина суворість і навіть злість, що з ним бувало вкрай рідко. Увійшла Азалія. Вона навіть не пробувала прибрати з обличчя свою переможну глумливу посмішку.
– Азаліє, це ти зробила?
– Я, – в голосі хизування.
– Навіщо ти порвала квитки на поїзд?
– Бо я не хочу, щоб Афіна їхала від нас. Я за нею буду сумувати.
Северин пробував себе стримати – і не міг.
– Знаєш, Азаліє… Ти зараз схожа не на людину, а на мавпу. Так, так, на мавпу. Правильно Афіна сказала. Зі мною погодилися б всі, хто бачив тебе на конференції. Що з тобою відбувається? Це вже не удосконалення. Це якась деградація. Невже ти не розумієш, що Афіна візьме другі квитки і таки поїде, куди їй треба.
– Я думала…
– Нічого ти не думала. Якби ти думала, то такого не зробила б.
Сніданок пройшов у мовчанні. Відразу після сніданку Василь і Афіна стали збиратися.
– А не зарано? – сумно спитала мати.
– Та якби не та мавпа, то було б зарано, а так… Спробуємо взяти квитки на той самий поїзд. Якщо будуть. А якщо ні… Що ж, будемо чекати.

Професор дивився на Азалію і думав:
«Що з нею? Знову якась агресія. А її вчинки ніяк не свідчать про розум та інтелект. В чому справа?»
Та розгадати цю загадку професор не міг. Треба було знову зазирнути в її штучний розум. Тоді було простіше: біля Северина був Доленко. А тепер… Помічників не було. Мав надіятися тільки на себе.
«І треба, – думав Северин. – Бо як віддам таку недовершеність за кордон? Що про мене подумають?»
І зважився. Сказав Галині Оверківній, щоб в ніякому разі його не турбувала і не кликала до телефону. Він буду дуже зайнятий.
Розклав на столі всі креслення і розрахунки. Азалію це зацікавило.
– Що ви збираєтеся робити, професоре? Навіщо вам весь цей мотлох?
– Це не мотлох, Азаліє. Це системи твого життя.
– Ви хочете…
– Я хочу дещо звірити, – сказав замислено. Азалія занепокоїлася. Вона щось відчула.
– Скажіть, професоре… А ви часом не збираєтеся мене демонтувати?
– Ні, Азаліє. Щоб тебе демонтувати, мені непотрібен весь цей, як ти кажеш, мотлох. Це робиться дуже просто.
І занурився у вивчення схем і таблиць, які і так добре знав. Северин спершу навіть не розчув слів Азалії. Вона мусила їх повторити.
– А що, професоре, якби я так ненароком взяла та й пошматувала весь оцей… Мотлох? Як Афінині квитки…
– Тоді я тебе, напевно, таки демонтував би. Бо тоді ти зовсім перестала б бути моїм шедевром. А всі ті креслення та розрахунки… Це ж копії. Оригінал у мене в надійному сховку. А навіщо, Азаліє, ти такий бешкет мала б робити? Ось в тих кресленнях, схемах, таблицях, твоє життя. Я не знаю, чи з пам’яті я полагодив би якусь твою систему, якби щось у тебе розладналося. Я ж для тебе як лікар, Азаліє.
– Так… Розумію.
– А зараз, Азаліє, пересядь сюди, на канапу. Я хочу провести одне невеличке спостереження.
– А це безпечно?
– Цілком.
Азалія пересіла на канапу, а Северин тим часом обережно її вимкнув. Він мав кілька вимикачів, в різних місцях, бо того вимагало спілкування з роботом. Інколи не можна було передбачити, як він (чи вона) себе поведе. Северин ніколи про те не забував. Та все ж, коли очі Азалії отак згасали, коли її життя начебто зупинялося, професору ставало якось не по собі, було навіть трохи страшнувато. Виглядало так, нібито в його руках було життя людини, яке цілком залежало від нього, від професора Вернигори.
Детально проаналізувавши штучний мозок Азалії, Северин побачив, що рештки чіпа агресії, котрий Северин вже колись начебто знешкодив, пустили коріння, як метастази злоякісної пухлини, і тепер той чіп знову прогресував.
– Так-от звідки в Азалії її агресія. Бідна дівчинка, – тихо мурмотів Северин. – Спробуємо тобі допомогти. Ти в тому невинна. І я також невинен. То все той клятий чіп, хай йому грець… Так… Отепер, здається, все чисто. Закордонні хлопці з тим би не впоралися. Їм забракло б мого досвіду. Вони ще надто молоді. Пропала б моя Азалія. Її врешті-решт демонтували б із-за надмірної агресії. Отепер має бути все в порядку.
У двері постукали. То була Галина Оверківна. Вона кликала Северина. Там до нього хтось з центру прийшов.
– Не можу, Галю. Перепроси того, хто прийшов, і скажи, що я не можу відірватися від нагальної справи.
– А Азалія? Де Азалія? Я щось її не чую.
– Вона… Зайнята. Ми тут з нею… Працюємо.
– Северине, чого ти мене під дверима тримаєш? Що там у тебе за секрети? Відчини.
– Не можу, Галю, у мене пильна справа. Іди і перепроси людину. Хтось же там чекає.
– Іду. Ти мене лякаєш, Северине.
– Галю, їй Богу, лякатися нема чого. Справи цілком буденні, але вкрай потрібні. Приходь через годину – і я тобі відчиню. І ти пересвідчишся, що зі мною і з Азалією все гаразд.
Северин не хотів, щоб Галина Оверківна бачила Азалію в такому вигляді. Вона могла б налякатися, бо теж звикла сприймати Азалію, як живу істоту.

Азалія розплющила очі.
– Ой, що це зі мною?
– Нічого страшного. Ти просто задрімала. Таке буває. Все гаразд.
– Зі мною, професоре, таке почастішало. Це нічого? Це не якась загроза?
– Ні, Азаліє. Все гаразд.
У двері постукали.
– Ось і Галина Оверківна іде до нас. Галю, поправ Азалії зачіску. Вона трохи заснула і…
– Афіна ще не приїхала?
– Ще ні.
– Чому вона так довго? Я так за нею скучила.
– Дорога далека, а ще погостює там трохи. Куди їй спішити?
– Ніхто не думає про Азалію. Мені без Афіни зле, а їй байдуже.
– Послухай, Азаліє, хіба ти забула як ти Афіну ображала, говорила всякі дурниці і врешті-решт порвала їй квитки на поїзд? Хто ж так робить? Де ж тоді був твій інтелект?
– А я не хотіла, щоб Афіна їхала.
– Але ж у Афіни своє життя. Афіна не належить ні тобі, ні навіть нам з Галиною Оверківною.
– А кому вона належить? Тому хлопцеві?
– Ні, Азаліє, і йому Афіна не належить. Вона належить найперше сама собі.
– А суспільству?
– Ну… До деякої міри і суспільству. Тобі, Азаліє, прикро, коли тебе ображають?
– Дуже прикро. Особливо, коли Афіна обзиває мене бляшанкою.
– Бачиш. А скільки ти всяких дурниць наговорила Афіні? Ти думаєш, вона тебе після того буде любити?
– Думаю, що ні.
– А ти ж хочеш, щоб тебе любили?
– Так, хочу.
– Тоді й тобі треба бути добрішою. Ти ж розумна, ти ж добре знаєш, як завдати комусь прикрощів.
– Так, знаю.
– То не роби того. Намагайся зробити людині щось добре. Удосконалюйся, Азаліє, а то я пожалію, що тебе придумав.
– Я люблю Афіну. Мені її так бракує. Вона для мене майже, як штучний інтелект.
Северин і Галина Оверківна мимоволі посміхнулися. В Азалії було щось зовсім дитинне, і це вражало.

Професор Вернигора звик, що в його житті, в його оселі та й в містечку події перебігають плинно, спокійно, без особливого поспіху. А тут… Завихорило, закушпелило. Ще не встигла влягтися буря після пристрастей Афіниного весілля – що не кажіть, а для містечка це подія: донька професора Вернигори, знехтувавши всіх місцевих хлопців, вийшла заміж чи за якогось іноземця, чи за якогось провінціала (толком ніхто нічого так і не знав), як подзвонили з Німеччини. Як з’ясувалося, молоді вчені не дрімали, а плідно працювали і таки сконструювали приятеля для Азалії. Це був, як запевняли професора, штучний інтелект, начинений всілякими програмами, чоловічої статі. Хлопці збиралися приїхати до професора Вернигори зі своїм витвором, щоб тут в домашніх умовах познайомити Азалію з її нареченим, а потім вже допрацьовувати і удосконалювати його залежно від реакції Азалії і від оцінки професора Вернигори. Це був дуже важливий візит. Ще тривали канікули і літні відпустки, але гарячі голови молодих вчених чекати не хотіли. Вони прагнули знати результати своєї праці. Їм не терпеливилося. Вони хотіли бачити на практиці свій витвір вже, не чекаючи і не відкладаючи. Це імпонувало професору. Він таких любив. Та й сам був таким в молодості. Це вже тепер він трохи споважнів, навчився стримувати свої емоції та амбіції, – словом, доріс до професора. Отже, шарварок в професорському будинку продовжувався. Афіна, окрім того, що допомагала матері на кухні, скрізь наводила лад, а ще встигала чепурити Азалію, придумувала їй модні зачіски, підміряла нові сукні. Зустріч мала бути унікальною. Якось про те довідалися в науковому центрі. Набралося багато бажаючих бути присутніми на цій зустрічі. Дехто пропонував влаштувати конференцію в науковому центрі, хтось радив запросити телебачення. Але Северин був непохитний.
– Ні, – сказав він. – Це зустріч цілком домашня. Ніякого телебачення, ніяких журналістів. Я з проектом не знайомий. Його розробляли молоді вчені. А раптом їм щось не вдалося? Ні, ризикувати я не маю права. Я не можу підставляти хлопців. Та й Азалію також.
– Даремно ти, тату, – непокоїлася Афіна. – Це ж так цікаво. Справжня подія для нашого містечка. Та й Азалія занудилася. Їй би не завадило трохи засвітитися, нагадати про себе. Правда, Азаліє?
– Не знаю.
– Овва! Вона не знає! Це на тебе не схоже. Ти зараз, між іншим, прекрасно виглядаєш. Ти хвилюєшся?
– Мабуть. Трохи.
– Ясна річ, що хвилюється. І ти б хвилювалася, – посміхнувся Северин. – Їй зараз не до преси. Вона зараз думає про… Зустріч. Та це справа тільки Азалії. На неї чекають справжні несподіванки. Їх важко передбачити. Нас з тобою це також стосується. Та нам спокійніше. А от Азалії…

Гостей зустрічала Афіна. Рвалася й Азалія, але професор її не пустив.
– Ти їх зустрінеш вдома. І то не відразу. Я тебе покличу.
– Я дуже хвилююся, професоре, – зізналася Азалія.
– Трішки можна і навіть треба. Але не занадто. Все має бути збалансовано. Ти у нас розумниця. Ти зможеш. Це твій невеличкий іспит. Між іншим, я теж хвилююся.
– Ой… Ну чому вони так довго? І все-таки мені треба було поїхати на вокзал.
– Все гаразд, Азаліє. Вони вже незабаром будуть. Ти підеш в спальну і сидітемеш там, доки я тебе не покличу.
– Ну чому, професоре?
– З етичних міркувань. Може в твого хлопця щось по дорозі розладналося, а може його треба привести до порядку.
– Нічого в нього не розладналося. Я хочу його бачити. Всі ваші перестороги, професоре…
Голос Северина зазвучав суворо.
– Азаліє, ти все зробиш так, як я сказав. Так треба.
– Добре. Стривайте, здається, приїхали. А можна, я хоч вигляну?
– Ні.
– Крайчиком ока…
– Ні. Я сказав. Іди в спальну. Тебе покличуть.
Азалія вийшла, сердито грюкнувши дверима. Вона мусила коритися. Але чому люди дозволяють собі збиткуватися над штучним інтелектом?
Тут саме на подвір’я в’їхала машина. З неї вийшла Афіна і два молодики.
«А де ж третій? – занепокоївся професор. – Де ж наречений для Азалії?»
Так самісінько подумала Афіна, зустрівши гостей на вокзалі. Северин не стримався. Вийшов. Саме в цей час з багажника дістали величезну важку валізу.
«Так от воно що! – подумки сказав професор і скептично посміхнувся. – Е, хлопці, ми свою Азалію ніколи в такому вигляді не перевозили. Ну-ну. Побачимо, чого вартий ваш жених, котрого ви транспортуєте у валізі. Чомусь думаю я, хлопці, що з того дива не буде пива».
Але треба було вітати гостей та й запросити їх до хати. Гості були поважні, з іншої держави.
– А де ж ваш… Шедевр? – зацікавлено спитав Северин. Молоді вчені посміхнулися і глянули на валізу.
– Тут він, тут.
– Максимум через півгодини стоятиме перед вами.
– Ну… Приходьте в мій кабінет і почувайтеся, як вдома. Тут все до ваших послуг.
І справді, через півгодини перед Северином стояв неоковирний потворний робот з майже квадратною головою, що мало скидався на хлопця. Правда, був у костюмі, в білій сорочці, з краваткою. На ньому все це виглядало просто смішно.
«Такий Азалії не сподобається, – подумав професор. – Він просто не може їй сподобатися».
Афіна скептично посміхнулася і вийшла.
– Привіт, юначе. Давай знайомитися, – звернувся Северин до «шедевру», щоб трохи собі уявити, що ті хлопці до них привезли. «Шедевр» насурмлено мовчав.
– Лео, привітайся, – підказували йому.
– Знайомся, Лео.
Нарешті той заговорив.
– Здоров, стариган. А ти ще нічого. А я думав, що ти зовсім дряхлий.
– А може ти скажеш, як тебе звати?
– Скажу. А чому ж не сказати? Я – Лео. Я хлопець класний. Мене оті безмозкі добре придумали. А де твоя дочка? Хотів би її побачити.
– Хто? Афіна?
– Ні, її, здається, не так називали. Та чорт з ним, давай хоч кого.
– Хлопці, кого це ви мені привезли? Це нікуди не годиться. Цей ваш «шедевр» не годиться навіть для прибирання снігу.
– Допрацюємо, професоре.
– Спершу треба було допрацювати, а тоді вже везти. Що ж ви, хлопці. Та вже покличу Азалію. Вона там не терпеливиться. Нехай подивиться на свого нареченого. Та вона буде розчарована. Я знаю.
Увійшла Азалія. Вона непорозуміло глянула на робота, скорчила гидливу міну, а потім засміялася.
– Оце?
– Лео, знайомся.
Лео зробив крок, спробував поклонитися, та в його суглобах щось безжалісно заскрепіло.
– Я – Лео. Я класний хлопець. Ти в тому переконаєшся. А ти Афіна?
– Ні, я – Азалія.
– Ах, пардон. Азалія! Як я міг забути? Та це не так вже й важливо. Я знаю про тебе багато. Знаю, що ти любиш квіти. Особливо гвоздики.
– Гвоздики? Хто вам таке сказав? Я терпіти їх не можу. Я люблю троянди, а ще польові квіти.
– Ну, це не так важливо. А ще я знаю, що ти любиш пасмурну погоду, особливо теплий літній дощ.
– Що ви! Я панічно боюся дощу.
– Ну, це не так важливо.
– Скажіть, Лео… Ви користуєтеся інтернетом?
– Чим? Інтер… Ні, не користуюся. А навіщо він мені? Я і без того класний хлопець.
В очах Азалії були сльози.
– Професоре, хто привіз сюди того бовдура? Який же це штучний інтелект? Це тупа безмогка бляшанка.
– Азаліє, я казав тобі, що з тим не так просто.
– Скажи, Лео, – ще раз звернулася Азалія до гостя. – Ти впевнений, що ми з тобою повинні одружитися?
– Не знаю. Мої патрони ще планують повести мене в Італію. Там також є одна роботеса. Не така гарна, але мені на те плювати. Може там…
– Тоді нам більше нема про що говорити, – сказала Азалія, розплакалася і вийшла з кабінету.
Северин докірливо глянув на гостей.
– Невже ви, колеги, не помітили суттєвої різниці між Азалією і вашим… Лео? Азалія – це штучний інтелект, а Лео – це звичайний робот, що має в запасі кілька не дуже розумних фраз. Якщо чесно, колеги, то я сподівався від вас більшого.
– Ми конструювали Лео цілком в молодіжному стилі. Ми сподівалися, що Азалія і Лео будуть доповнювати одне одного, а їхні контрасти будуть тільки підсилювати враження. Їх можна було б показувати на сцені. Було б дуже цікаво.
– Так он воно що. А я думав, що ви і справді дружите з наукою. Ви ж бачите, що Азалія – це майже як людина, з цілком людськими емоціями. Ви бачили у неї сльози? Чи може ваш Лео витиснути з очей хоч одну сльозинку?
– А хіба в тому є необхідність? Тим паче, що Лео – чоловік.
– Гаразд, не будемо про сльози. Хоча я мав на увазі людські емоції взагалі. А розум? Де інтелект вашого Лео? Щось я його не побачив. Так що, хлопці… Співпраці у нас не вийшло. А я сподівався. Чесно вам зізнаюся, після знайомства з Лео я подумав би, що ви шахраї, якби не ваші солідні рекомендації. Гарно б я виглядав, якби тут було ще й телебачення. Що там ваш Лео розказував? Ви з ним збираєтесь їхати в Італію? Не раджу, хлопці, щиро не раджу. Тут ще роботи і роботи. А якщо хочете знати мою думку, то цей ваш проект нікуди не годиться. Якщо ви хочете серйозно працювати, то вам треба все починати заново. Найперше – зовнішність. Це не просто, але конче необхідно. Скажіть, чи схожий ваш Лео на людину? Чим схожий? Та нічим. Ви вже мені, старому, вибачайте: кажу, що думаю. Ви ще молоді. У вас все вийде. Але це довга і клопітка праця. Справжня наука не знає легких доріг… Ну, я піду. Заспокою Азалію. Вона дуже сподівалася, що нарешті буде мати собі пару. А воно так не просто, як і в людей. А ви тут… Відпочиньте. Через годину будемо обідати.
Пообідавши, молоді вчені довго не затримувалися. Вони подякували професору, вибачилися і попросили відвезти їх на вокзал. Це Афіна зробила з превеликим задоволенням. Азалія проводжати гостей не вийшла, хоч професор переконував її, що так годиться.
– Я їх не зустрічала і проводжати не буду. Єдине, що я скажу, професоре: ви – геній, а я – ваш шедевр. Я це сьогодні зрозуміла.
– Ну, Азаліє, скромність потрібна навіть штучному інтелекту. Так говорити не треба, але ми з тобою собі ціну знаємо. Сьогодні ти багато в чому переконалася. Це для тебе був добрий урок.
– Так, професоре. Сьогодні я зрозуміла ще одне… Яка я невдячна. І їй на очі навернулися сльози.
– Ну-ну, дівчинко моя. Не треба. Ми з тобою розуміємо одне одного. Ну… Піду. Проведу гостей. Так треба. Того вимагає етикет.