Серед дня, коли спека досягла свого апогею, коли сонна тиша в залі вже, здається, заколисувала найзапекліших сперечальників, професор Северин Вернигора оголосив перерву. І відразу ж до залу впливла дуже вродлива дівчина з тацею. Дуже мила – цього сказати було надто мало. Вона була така гарна, що навіть найстаріші і найогрядніші світила попіднімали голови і забули про свій дрімотний стан. Вона, краса, знаєте… Здатна хвилювати всіх. На таці були соки, лимонад і морозиво. Мила дівчина обходила ряди і з чарівною посмішкою пригощала всіх.
– Будь ласка, пригощайтеся.
– Ні, безкоштовно.
– Прошу. Вам сік? Дякую. Кому забракне, я ще принесу. Така спека.
– Пане професоре, вам мінеральної води? Є, є. Я зараз принесу.
Це була Азалія. Такий собі звіт професора Вернигори. От чого він досягнув. Дівчина виходила і знову поверкалася до залу з повною тацею. А коли вже всі тримали в руках морозиво чи склянки з прохолодними напитками, пан Северин щось тихо сказав дівчині. Вона вийшла з порожньою тацею і повернулася вже без неї.
– А тепер скажи всім, як тебе звати.
Дівчина граційно вклонилася, як артистка на сцені, і чітко сказала, як проспівала:
– Моє ім’я – Азалія.
– Шановні колеги, це дівчина-робот. Я сам сконструював її. Вона має здатність удосконалюватись.
В залі збуджено заговорили. Що не кажіть, а це була сенсація. Дехто дивувався, дехто не вірив, а декторі просто-таки обурювалися:
– Який же це робот? Що вони, за дурнів нас мають?
– Це підстава. От хитрющі! Це звичайнісінька дівчина.
– Між іншим, дуже гарна.
– Нехай роздягнеться. Не віримо.
– Ач чого захотів!
– На таку дівчину не гріх і подивитися.
– А от і гріх. Нема чого тут стриптиз влаштовувати. Це конференція, а не…
– А що робити, коли нам локшину на вуха вішають? Вдавати з себе дурнів? Ні, нехай професор Вернигора роздягне свою красуню. Якщо вона і справді робот, то що ж тут такого? А якщо ні…
– А якщо ні, тоді він її не роздягне. От і все.
Молоденький асистент, розпашілий і схвильований, підбіг до Вернигори.
– Пане професоре, вам не вірять.
– Юначе, що ви собі дозволяєте? Я втричі за вас старший, не кажучи вже про моє звання.
– Я перепрошую, але ви подивіться, що робиться в залі. Ви всіх зворохобили.
– А ви хотіли, щоб я їм колисанку співав?
– Ні, ми хочемо, щоб ви довели всім, що ця дівчина і справді робот.
– Ви нахаба!
– Приймаю без доведення. Але свою красуню вам доведеться роздягнути. Інакше вам не повірять, що ця дівчина – робот.
– Але ж це не просто робот, а інтелект. Хоч вам безумовно того не зрозуміти. Ви в науці…
– Однак, професоре, як би ви до мене не ставилися, доведеться довести, що ця дівчина – робот. Інакше ви себе дискредитуєте.
Професор повернувся до Азалії.
– Азаліє, доведеться, люба, роздягнутися.
– Отут? Привселюдно? Пане професоре, ви самі вчили мене, що того робити не можна.
– Дорога моя, бувають випадки, коли це просто необхідно. Це я тобі потім поясню. А зараз зроби, як я тебе прошу.
– Нізащо! Я не можу чинити проти своїх принципів. Та й зрештою, ви суперечите самі собі. Вчили мене одному, а тепер вимагаєте іншого.
– Азаліє, ти зобов’язана мене слухатися.
– І не подумаю.
Професор підійшов до Азалії і смикнув за блискавку на її спідниці. Блискавка розстібнулася до самого низу, спідниця впала на підлогу і всі побачили металевий блиск стегон Азалії, шарніри, якими кріпилися її ноги. Зал ахнув. Робота витончена, філігранна. В залі настала тиша. Всі побачили лютий блиск в очах Азалії і… Сльози. На таке ніхто не сподівався. Сльози у робота! Неймовірно! А далі почули її слова, звернені до професора:
– Ви – старий дурень!
– Не смій, Азаліє.
– Ви мене образили, професоре. Я об’являю вам війну.
– Азаліє, зрозумій, так було треба.
– Так було треба? А я не хочу, щоб ті старі трутні дивилися на мої принади.
– Азаліє, не смій.
Одні сміялися, другі обурювалися, треті відверто захоплювалися. Байдужих не було. Старий товстун, котрий, очевидно, розраховував спокійно передрімати ту конференцію, обурювався найбільше.
– Неподопство. Якась залізяка, бляшанка дозволяє собі ображати поважних вчених. Такого ще не було. Більше мене ніяким калачем сюди не заманеш. Яке знущання над наукою!
– Ну не скажіть. Це таки досягнення. Ми не могли відрізнити роботеси від дівчини. Оце так видав Северин.
– А сльози? Ви бачили сльози в її очах?
– Так, то були справжні сльози.
– А як вона обурилася, коли професор роздягнув її.
– Я думаю, ти хотів би, щоб то була справжня дівчина. Ну признайся, що хотів би.
– То вже не так важливо, чого я хотів би, але професор Вернигора своє життя не змарнував: знає в дівчатах толк.
– Кажуть, у нього донька гарна. Може з неї змонтував.
– Ні, я Афіну знаю. Зовсім не схожа.
– Афіна? Це таке її ім’я?
– Так, це її ім’я.
– Ото вже ті старі диваки. Ні, я не хочу бути професором.
– Чекай. Коли народилася Афіна, пан Северин був ще цілком молодий. Та й професором тоді він ще не був.
– Значить, він дивак від народження.
– Не знаю. Може. Але погодься, Азалія йому таки вдалася. Може навіть краще, ніж його дочка.
Тут саме головуючий закликав до тиші.
– Увага! Увага! Шановне товариство, професор Вернигора трохи розважив нас, довівши, що можливості науки не мають меж. Але давайте вже нарешті працювати. Продовжимо нашу роботу.
Та зал не вщухав. Його важко було втихомирити. Всі обговорювали побачене. Головуючий вже й по склянці стукав – не допомагало. Нарешті до слова попросився молодий доцент з Харківщини.
– Шановні колеги, те, що ми з вами бачили, кожного дня не побачиш. Я думаю, було б дуже доречно заслухати професора Северина Вернигору. Нехай би нам розказав, як він добився такого успіху. Адже успіх колосальний. Ви самі в тому переконалися.
Головуючий знову постукав по склянці.
– Колеги, ми не будемо порушувати план роботи нашої конференції, затверджений… Е… Ви самі добре знаєте, що нас за таке по голівці не погладять. Ні, особисто я не боюся, але, вболіваючи за загальну справу, не можу дозволити нам такої розкоші – негайно, так би мовити, поза всяким планом, заслухати шановного професора Вернигору. Ми внесемо виступ нашого шановного колеги в план, а потім вже заслухаємо його доповідь на наступній конференції. Думаю, його красуня до того часу ще заміж не вийде. А якщо вийде, то це буде ще одна тема для доповіді.
Нарешті в залі вдалося встановити сяку-таку тишу. І робота повернулася у своє русло. Правда, ніхто вже не дрімав, а декотрі між собою все ще продовжували обмінюватись сенсаційними враженнями про винахід професора Вернигори.
Після бунту Азалії професор Вернигора потихеньку заспокоївся. Вийшов невеличкий збій. А може навіть так було цікавіше. Всі побачили, що Азалія – це не просто механічна лялька. Вона має своє мислення і свої принципи. Це довело унікальність його винаходу. Нічого страшного. Ще якесь зусилля – і професор доведе Азалію до пуття. Що не кажіть, а ця дівчина справила на зал колосальне враження – і на його друзів, і на ворогів. О, Северин Вернигора це добре розуміє. Він навіть не засмутився від того, що головуючий Дмитро Плінко не захотів сьогодні його, Вернигору, заслухати. То пусте. Чого можна сподіватися від того вискочки, котрий за надану комусь мізерну послугу вибився в професори? А що у нього за плечима? Анічогісінько! Який у нього ну хоча б один винахід? Ніякого! Ні, що не кажіть, а Азалія – шедевр. Северин обожнює цю дівчину. О, вони з нею ще багато чого досягнуть. Може й ще й за кордон помандрують. Професор посміхнувся до своїх мрій.
– І заради подорожі за кордон може я й послухаюся свою розумну дружину і куплю собі нарешті новий модний костюм. Може. Щоб не було соромно моїй Азалії зі мною подорожувати.
Професор замріяно посміхався. Потім він зрозумів, що ця посмішка зараз недоречна, і вирішив подумки повернутися в зал, до обговорюваної теми, хоч це і не дуже його цікавило. Про що вони там? А, про глобальне потепління. Дурня! Але треба слухати.
Аж тут до залу увійшла Афіна, котру професор попросив допомагати йому під час конференції, таким чином зробивши Афіну не офіційною своєю лаборанткою. Афіна увійшла, торкнула батька за плече і тихо сказала:
– Азалія втекла.
Професор спершу не зрозумів, а коли зрозумів, то не повірив, почервонів, потім зблід і нарешті вичавив з себе:
– Азалія? Втекла? Як втекла? Куди втекла?
– Не знаю. Ми вже пробували її шукати. Даремна справа.
Афіна глянула на батька і злякалася: аби з ним чого не трапилося, такий він був блідий.
– Ходімо звідси, тату, – сказала Афіна і вивела його з залу.
– Не треба так переживати із-за тієї залізяки, тату.
– Та… Як ти смієш? Я до того шедевру може йшов все своє життя.
– От і прийшов.
– Я сам винен. Не можна було з нею так. Це вже інтелект, а я того не врахував. Найгірше те, що цей мій винахід ще ніде не запатентований. Мені дуже закортіло похвалитися Азалією перед учасниками конференції. Тепер якийсь дурень може легко присвоїти собі мій винахід, а я навіть не зможу нічого довести. Хоча… Всі креслення і розрахунки у мене, а це багато про що свідчить. Морока та й годі. Мені слід було уважніше поставитися до її слів. Ти знаєш, як вона сказала?
«Ви мене образили, професоре. Я об’являю вам війну».
Мені треба було дослухатися до її слів, а я злегковажив. От тепер і маю.
– Тату, заспокойся і випий ліки.
– Ліки! Навіщо мені ліки? Мені потрібна Азалія.
– Не розумію. Ти що, закоханий в неї?
– Люба моя! Кожен творець закоханий в своє творіння. Тому й Бог так нас любить. Бо він нас створив. Ми – творіння Боже.
– А-а, цінність велика! Трохи металу, трохи поролону, сінтіпону. Ще там чого? Нову Азалію придумаєш. Що це для тебе?
– Афіно, невже ти така примітивна, що не розумієш, яке це наукове досягнення? Мені соромно за тебе. Поролону! А розум її? А інтелект? Я сам був здивований, коли побачив в її очах справжнісінькі сльози. Ти думаєш, все це мені легко далося? Ти ж бачила, що мої колеги не могли відрізнити її від справжньої дівчини. А головне – Азалія ще не готова йти між люди. Вона в цьому світі зовсім не захищена. Я її не готував до проживання серед людей.
– А вона не має дистанційного управління? – спитала Афіна, не хотячи переймаючись батьковою тривогою.
– Має, але воно не підключене. Моя лекговажність. Тепер все пропало. Правда, з нею можна встановити радіозв’язок, якщо вона його не відімкнула. Шкода такої колосальної праці. Тільки над її обличчям я працював два роки. Ти думаєш, легко? Щоб і врода, і міміка… Ет, нічого ти не розумієш. Ти від того далека.
– Розумію. Чому ж ні? Якби я пропала, то ти б за мною так би не переживав.
– Ти нікуди не могла б пропасти. Ти б обов’язково знайшлася. Ти знаєш, де наш дім, а Азалія того не знає. Ти – людина, а вона…
– Приймаю це, як комплімент.
– Ти, Афіно, припини свої смішки. Мені зараз не до них. Ти врешті-решт доведеш мене до інфаркту, бездушна і жорстока донько.
– Не буду, тату, не буду. Аж доки не знайдеться Азалія. Тільки заспокойся. Вона знайдеться. От побачиш.

А що ж Азалія? Професор Вернигора наділив її емоціями людини. Після випадку, що трапився у конференц-залі, Азалія на нього образилася. Вона ще не могла думати наперед: куди вона піде і що з нею буде. Найперше Азалія вийшла на вулицю та й пішла собі просто так, навмання. Ніхто не звертав на неї особливої уваги, бо ж була схожа на дівчину, правда, на дуже гарну дівчину. Саме її врода могла привернути до неї увагу, особливо чоловічої статі. І привернула. Назустріч Азалії йшов отой заблуканий турист, що якось приблудився в містечко Н. і вже на відстані закохався в Азалію, побачивши її через вікно. З того часу, наче тоненька, але міцна ниточка прив’язала хлопця до того містечка, до того двоповерхового професорського будинку, де жила та чарівна дівчина. Остап вже тепер знає, що в цьому будинку живе ще одна дівчина з якимсь таким чудернацьким іменем, але вона Остапу не сподобалася. Він спробував заговорити з нею, щоб вивідати щось про її сестру, та де там! Підняла його на сміх, наче він з місяця впав. Така непривітна, бундючна і високомірна. В таку Остап нізащо не закохався б. І раптом йому так шалено поталанило. Остап очам своїм не повірив. Назустріч йому йшла вона, його мрія. І, що дуже важливо, сама. Підійшов. Не посмів взяти за руку, щоб не подумала, що він якийсь нахабний приставака. Йшла далі, не звертаючи на нього жодної уваги. Пішов поряд.
«Треба заговорити. Така нагода не щодня трапляється».
– Добрий день, дівчино. На жаль, я не знаю вашого імені.
– Азалія, – чи то сказала, чи проспівала. Голос ніжний, чистий, як кришталь.
– Азалія! Яке дивовижне ім’я.
– Так, ім’я у мене і справді незвичайне. Маю дякувати пану професору.
– Вашому батькові?
– Ну… Можна й так сказати.
І ні разу так і не глянула на нього.
– Азаліє, ви така гарна. Ви просто чарівна. У вас якась така… Гіпнотична краса.
– Я знаю.
– Скажіть, Азаліє… Ми з вами могли б зустрічатися?
– Зустрілися ж. Чого вам ще?
– Ні, Азаліє, не просто так зустрічатися від випадку до випадку. Розумієте… Я закохався у вас з першого погляду. Я знаю, ви живете в професорському будинку. Ви сиділи біля вікна і читали книжку.
Аж тепер глянула на нього. Глянула і посміхнулася.
«Боже мій! Такої посмішки я ще ніколи не бачив. Так не посміхається жодна дівчина».
– Азаліє! Люба!
Ні, професор не навчив Азалію, що робити і що казати в таких випадках.
Тому вона мовчала.
– Послухайте, Азаліє, давайте ми з вами зайдемо на каву.
– На каву? Ні, я кави не вживаю. Це шкідливо для здоров’я.
– Тоді вип’ємо ще чогось такого, щоб на душі повеселішало.
– «Чогось такого» я також не вживаю. Мені професор категорично заборонив.
– Ваш професор – старий дивак. Вибачте, але молоді мають жити своїм життям. У молодих зовсім інші погляди.
– Дякую. Мене моє життя цілком влаштовує. Ой, мені треба бігти.
– Куди ви, Азаліє?
Вхопив за руку.
– Я вас не пущу. Я вас нікуди не відпущу. Я так довго вас чекав.
– Добре. Але насправді мені треба йти. Дощ починається, а я страшенно боюся дощу. Я можу промочити свої суглоби.
– У вас проблеми з суглобами?
– Коли сухо, то ні, а коли я попадаю під дощ, тоді треба їх неодмінно змастити машинним маслом, а я його з собою не взяла.
– Азаліє, що ви таке говорите? Яке машинне масло?
– Ви ж того не знаєте, що я посварилася з професором.
– З вашим батьком?
– Ну… Можна сказати, що так.
– Із-за чого ви з ним посварилися?
– Тому, що він… Як ви сказали? Старий дивак.
Остап міцно тримав її за руку, а Азалія увесь цей час намагалася її вивільнити.
– Але я насправді мушу вже бігти, – сказала дівчина. – Дощ посилюється, а це для мене небезпечно.
– Дурниці. Ми підемо до мене в готель і я напою вас гарячим чаєм.
Раптом в лівому вусі Азалії клацнув перемикач і дівчина почула голос професора. Може видатися дивним, але вона дуже зраділа, наче аж забула про свою образу.
– Азаліє!
– Так, професоре, я вас слухаю.
– Дівчинко моя, з тобою все гаразд?
– Не зовсім, професоре.
– А що там у тебе?
– Пам’ятаєте, ви мене застерігали, що до мене на вулиці можуть чіплятися молоді невігласи?
– Так, пригадую, я тебе застерігав.
– Так-от… Такий молодий і симпатичний невіглас до мене причепився. Він міцно тримає мою ліву руку і не хоче її відпускати.
– Азаліє, слухай мене уважно.
– Я слухаю, професоре.
– Згадай свій захист. Увімкни струм.
– А-а, я зовсім забула.
І в ту ж мить Остап відпустив руку і відскочив від неї. Йому здалося, що його пронизало електричним струмом.
– А, чорт, – нестримався, щоб не вилаятися. – Що за…
– Азаліє, – голос професора. – Допомогло?
– Так.
– Тепер ввімкни швидкісну ходу… Ввімкнула?
– Так, професоре.
– Все спрацювало?
– Так, професоре.
– Азаліє, краще тобі повернутися додому.
– Я не знаю, що таке «додому».
– Ну… Це там, де ти живеш.
– Я не знайду цей будинок. Я заблукала.
– Тоді стій на місці. Я спробую тебе знайти. Не втрачай зі мною зв’язку.
– А невіглас?
– Я не думаю, що він буде тебе переслідувати.
– Є й інші. Їх тут багато. Стояти на місці, по-моєму, досить небезпечно.
– Увімкни нормально ходу.
– Увімкнула.
– Коли що – не забувай про струм.
– Добре. Буду пам’ятати.

Не дуже молодий доцент, що мріє про докторську дисертацію, науковець, якщо чесно, нікудишній, Дмитро Карпенко в науку пішов не за покликом серця, а скорше з примусу – батьки наполягали.
– А куди підеш? Зірок, скажемо чесно, з неба не хапаєш, а тут такий науково-дослідний центр. В такій масі науковців і ти, один неук, якось вижевеш. Принаймні кандидатську захистиш. З тебе того досить.
Особливо батько з гумором ставився до долі свого сина-невдахи. Так і швендяє він по коридорах того наукового центру, не приносячи ніякої користі ні своїй установі, ні науці. Нудив світом, але, оскільки зарплату йому платили, на роботу ходив, і навіть не спізнювався. А от на конференції сидіти не мусив. Кандидатську він правдами-неправдами захистив, а про докторську і не мріяв – сил замало. Ні, він чесно відсидів півдня, всім намагався потрапити на очі, щоб всі його побачили. А далі тихенько вислизнув з залу та й пішов собі. Куди пішов? А нікуди. Просто в той нагрітий сонцем світ, в той спекотний безум, де люди живуть собі, не залежно від науки, від її немудрих теорій, гіпотез, а часом навіть аж занадто мудрих, таких, що і самі вчені їх не можуть второпати. А може й не хочуть. Бо навіщо воно їм? Доцент Карпенко бездумно йшов собі по вуличках їхнього містечка, аж раптом назустріч йому вона, це диво професора Вернигори. Що не кажіть, а цей старомодний дивак таки всіх за пояс заткнув. О, ця дівчина вартувала уваги. А якщо подумати… Якщо добре подумати, то вона могла б принести йому, молодому науковцеві, чималу користь. Тільки треба все це добре обмізкувати. Але чому вона сама? Чому без охорони? Дивак той Вернигора.
– Добрий день, Азаліє.
І не глянула.
– Ввічлива дівчина мала б відповідати на привітання.
– Я – штучний інтелект.
– Це не так важливо. Скажи-но, красуне, чи не хотіла б ти мені допомогти?
– Ні. Не хотіла б.
– Чому ж так категорично?
– Бо ти – недобра людина.
– Звідки це ти взяла?
– З твоїх імпульсів.
– Але мені потрібна твоя допомога. Я чув, як ти сказала своєму професору, що оголошуєш йому війну.
– То й що?
– А мені треба всього-навсього, щоб ти повернулася до того старого дурня і взяла у нього потайки для мене його креслення і розрахунки. Розумієш? Ті, де йдеться про тебе.
– Це вчинок, не гідний штучного інтелекту. Це може зробити тільки недобра людина. Бо штучний інтелект здатний аналізувати, а людина – не завжди.
– Ах, ти ж… Ну нічого, я тебе перепрограмую. А зараз, красуне, ходімо зі мною. Поживеш у мене.
– Але я не хочу.
– А хто в тебе питає? Ти повинна коритися людині.
– Я повинна коритися тільки своєму професору.
– Це помилка, помилка. Запам’ятай: ти повинна коритися мені.
– Ало, професоре, тут ще один невіглас, дуже гидкий і недобрий. Він хоче… Він вимикає зв’язок.
– Ах, ти ж бляшанка!
– Як ти смієш мене ображати?
– Смію, бо ти – ніщо.
Він грубо вхопив Азалію за руку, але дівчина ввімкнула струм і він відсмикнув руку. Саме тут з-за рогу будинку вийшла Афіна.
– Оце вже зовсім недоречно.
– Афіно! Афіно! – загукала Азалія. – Цей невіглас…
– Як ти смієш мене так називати?
Афіна, почувши таке, засміялася.
– Штучний інтелект майже не помиляється. Ви либонь колега мого батька.
– Ну… так. Ми разом з ним розробляли цей проект.
– Ви це коли вигадали? Щойно? Немудро, дуже немудро. Я вас зблизька вперше бачу. А Азалія народилася навіть не в інституті, а в нас вдома. А ось і батько. Тату, ми тут…
– Ну, я пішов. Мені ніколи.
– Ні вже, шановний, почекайте. Розберемося вже до кінця.
Афіна притримала Карпенка за плече.
– Та як ви смієте? Що це за нахабство? Серед білого дня на мене скоєно напад на вулиці.
Але тут підійшов професор Вернигора.
– Вітаю вас, колего. Радий вас бачити. Як ваші успіхи? Як дисертація?
– Та так… Помаленьку.
– Цей невіглас хотів мене забрати. А ще він хотів, щоб я викрала для нього ваші креслення і розрахунки, професоре.
– Бреше вона, бреше. Я такого не казав.
– Колего, Азалія не привчена до грубощів.
– Бо вона і справді бреше.
– А це ми зараз перевіримо.
Професор підійшов до Азалії і натиснув кнопку у неї на спині. І тут-таки голос Азалії:
– Включаю запис.
– Не треба, професоре.
– Чому ж не треба? Інколи цікаво знати, з ким ти працюєш.
Прослухавши запис, професор докірливо похитав головою.
– Науку можна не любити, зневажити, не розуміти в ній ні бельмеса, – це я ще можу зрозуміти. Але, щоб так нагло намагатися вдаватися до плагіату – отого я зрозуміти не можу. Видно, я таки вже старий. Молодші, з дозволу сказати, науковці, мислять по-іншому.
– Та я, професоре, не те мав на увазі.
– Я, колего, не збираюся зараз вас вислуховувати. Розберемося на вченій раді. Я підготую доповідну і розберемося. Таких, як ви, треба вчити.
– Благаю вас, професоре.
– Пішли, Азаліє. І ти, Афіно, ходи. Допоможеш мені.
– Ой, який дощ, – з не підробним жахом зойкнула Азалія.
– Не треба так панічно боятися дощу, – заспокійливо поклав їй руку на плече професор.
– А мої суглоби? Я про них завжди мушу пам’ятати.
– Так. Але ти не сама. Ми з Афіною тобі допоможемо. Ми подбаємо про твої суглоби.
– Афіна мені друг?
– Звичайно, Азаліє.
– Бо я з її імпульсів щось не розберу. Нехай вона сама скаже.
– Я твій друг, – сказала Афіна. – Але ходімо вже. Бо і наші суглоби треба буде змащувати машинним маслом.
– А хіба люди…
– Афіна жартує, Азаліє.
– Професоре, я не вмію вирізняти жарти. Я їх приймаю за правду. Це не доробка моєї програми. Треба, професоре…
– Дякую, Азаліє. Я подумаю.