ПЕРО ЧОРНОГО ВОРОНА

Бабусю Марію любили внуки і правнуки. І діти її любили. Та вони вже повиростали і тепер любили власних дітей і внуків. Так воно вже повелося. Баба Марія мала вже без двох років дев’яносто. Вік поважний, та на здоров’я бабуся не скаржилася. Була міцненька, жилава, поралася на городі, клопоталася біля курей, качок та гусей.
– Як я була мала, – казала баба Марія, – То пасла гусей. Коли підросла, то стала пасти худобу. Потім в полі робила, дітей ростила, внуків і правнуків бавила, а тепер стара стала – і знову до гусей скотилася.
– Е, бабо, не гнівіть Бога, – казала їй молода сусідка, – Ви ще, нівроку, з усім справляєтесь. І на городі, і в господарці. От я молодша від вас та й то… А як у вас сон?
– О, у мене з тим клопоту нема. Я сплю, як по купелі. І колисати не треба. Не уявляю, що таке безсоння. Як лягаю – так і засинаю.
– А я вже давно п’ю всякі снодійні пігулки. Не помагають. Вже й не знаю, що маю робити.
– Щось, невно, клопоче тебе, тому й не спиш.
– Та…Клопоти, як у всіх.
– А я, дитино, ніколи ніяких пігулків не вживаю. Хіба щось знеболююче, коли зуб болить. Таке буває. Хоча, як на мій вік, зуби досить добре збереглися. Та кількох все ж бракує – довелося вирвати, спокійно, без укола.
Дивувалася молода сусідка. А домашні вже й не дивувалися – звикли.
Коли всі вже вкладалися спати, баба Марія обходила все помешкання, дивилася, щоб скрізь був порядок, накривала меншеньких, а тоді вже молилася та й лягала сама. Це була справжня берегиня роду. Так про неї казали всі.
– Бабусю, розкажіть казку, – просила шестилітка Олеся.
– Спи, – з удаваною суворістю казала баба Марія. – Розпустила вас мама. Коли дитина лягла у ліжко, то має спати. Казки тільки сон перебивають. Кортить знати: а що там далі було? І не спить дитина.
– Ну, бабусю, – невгаває Олеся. – Тільки одну маленьку казочку. Я послухаю – і відразу засну.
Олеся знала, що таки умовить бабусю Марію, і та обов’язково розкаже їй казку. А вона знає тих казок без ліку. І всі вони такі цікаві, такі незвичайні. Таких казок і в книжках нема. І де вона їх бере?
Бабуся сідала на стільчик і починала казку.
– Було це дуже давно. Ще тоді, коли мого діда і баби, та навіть мого прадіда і моєї прабаби ще на світі не було.
«Ого, – думала Олеся, – Це ж стільки років… А хто ж бабусі ту казку розповів?»
І дівчинка перенеслася в той далекий казковий світ, де не було ще навіть прадіда і прабабусі бабусі Марії. Заслухалася дівчинка – а сон тільки й того чекав. Він тихенько підкрадався і склеплював Олесені повіки.
– Ти диви, вже спить, – посміхалася баба Марія, накрила дівчинку, перехрестила і йшла собі геть. Пора було і їй відпочивати. Натрудилася за цілий день.

Якось вночі у внуки Оленки, що була вже доросла і мала своїх дітей, розболівся зуб. Зуби болять не лише у дітей. У дорослих також.
«Піду-но я до бабусі Марії. У неї напевно є якісь пігулки».
Увійшла техенько, щоб бабусю не розбудити. Та мусила увімкнути світло. Бо як вона без світла ті пігулки знайде? На ліжко і не глянула. Шукала в бабусиній шухляді, але нічого так і не знайшла. Тоді вирішила розбудити бабусю, бо зуб таки болів. Підійшла до ліжка – і остовпіла: бабусі на ліжку не було. Олена і про зуб забула.
«Куди ж вона поділася? – думала жінка. – Куди пішла серед ночі? Подушка прим’ята – значить, бабуся лежала. І що?..»
А далі була таїна. Щось фантазувати не мало ніякого змісту. Нічого розумного до голови не приходило. Безглуздя якесь. Нікого будити не стала. Який сенс? І сама вже до ранку не спала. Все думала та й думала. Хоч нічого придумати так і не змогла.
«Бабуся при повному розумі. Ну куди серед ночі могла піти жінка такого поважного віку? Хіба у неї потім спитати…»
А вранці, ще сонце не встигло зійти, зі своєї кімнати вийшла бабуся Марія і, наче нічого не сталося, пішла на кухню готувати сніданок. Все, як завжди. Ледве дочекалася Олена, доки всі поснідали і розійшлися по своїх справах: хтось на роботу, хтось до школи, а хтось у дитячий садок. Тоді Олена і приступила до старої. Повела розмову суворо, але й делікатно, щоб не образити, бо тоді буде їй. Як розсердиться баба Марія та як нагнівається – то це вже надовго.
– А скажіть-но мені, бабусю… Де ви були вночі?
– Вночі? А де ж я була? Спала, як по купелі.
– Вас не було, бабусю. Я заходила. Зуб болів, то я за пігулками заходила.
– Як зуб болить, то до лікаря треба іти, а не за пігулками. Нема чого по ночах ходити і людям спати заваджати.
– Бабусю, але ж…
– Чути нічого не хочу. Он біжи краще та води принеси, ніж дурне молоти. Де я була! А що це тебе обходить? А може я на здибанку ходила.
– То було б добре, як би на здибанку.
– А що? Молодим можна, а старим зась?
– Та я нічого, бабусю, не кажу. На здибанку – то й на здибанку. Просто я за вас переживаю.
– Нема чого за мене переживати. Іди вже по воду. Здибанка здибанкою, а мені пора вже обід варити. Їсти захочете, то з мене спитаєте.
І Олена пішла по воду. Будні брали своє. Треба було зайнятися щоденною роботою. Та розмова з бабусею Олену не заспокоїла.
«Щось моя бабуся скриває. З чимось криється. Я б не намагалася проникнути в її таємницю, якби я була певна, що їй не загрожує ніяка небезпека. А я в тому не певна. Ні, бабусю. Я, ваша онука, вся вдалася у вас. Вам не вдасться мене перехитрувати. Я прослідкую за вами, моя люба. Я просто вимушена знати вашу таємницю. Бо я люблю вас і переживаю, щоб з вами нічого не трапилося».
День минав. Все нібито було так, як завжди. Хіба що бабуся Марія була пасмурніша. Навіть сльози помітила Олена в її очах.
«Що ж сталося, бабуся, люба? Що ж сталося? Я ж досі була ваша улюблена онука. Ми з вами не раз вели довгі розмови. Я в свій час приміряла вашу шлюбну сукню. А тепер що?..»
Відповіді не було. Відповідь треба було шукати самій.
«Я знайду її, бабусю. Неодмінно знайду».
Та не встерегла Олена свою бабусю. І цієї ночі вона безслідно зникла.
«Що ж це таке? – не на жарт занепокоїлась Олена. – Куди серед ночі може зникати така стара жінка? Бо ж таки стара. Вісімдесят вісім років. Ні, я таки мушу якось… Допильнувати».
Все було, як завжди. В ранці баба Марія вийшла зі своєї кімнати і, наче нічого не трапилося, пішла на кухню готувати сніданок. Ні про що Олена в неї не питала, хоч так хотілося. Сварила себе: ну як це вона прогавила, куди ділася її бабуся? Знала ж!
«Ну, хіба не я буду, як цієї ночі не розкрию бабусину таємницю. Я, бабусю, ваша онука. Всі кажуть, що я на вас схожа. А таки схожа».
От і вечір. Вже й діти полягали спати. Вже й дорослі вкладаються. Баба Марія ходить, як завжди, за порядком стежить. Ось нарешті і вона пішла до своєї кімнати, зачинила двері, по якімсь часі вимкнула світло. Тихо. Ні звука. Ні шелесту. Олена не спить, дослухається. Цієї ночі вона таки мусить допильнувати.
«Ще хвилинку полежу – і встану, – подумал Олена, – ще хвилинку…»
І заснула. Наче наслано на неї сон, лагідний, спокійний. Лише на мить закрила вона очі. І кинулася. Здалося їй, що хтось під’їхав. Стукоту коліс не чула. Коні зафоркали. У бабиній кімнаті наче вікно відчинилося. І знову тихо.
«Ага, бабусю. Тепер… Однак цікаво, хто ж це за вами серед ночі приїжджає? І справді схоже на здибанку».
Вже не крадучись, встала, пройшла в бабину кімнату. Ввімкнула світло. Ліжко порожнє, вікно причинене. Слід на підвіконні.
«Ага, бабусю. Он воно як. Через вікно, значить. Як молоденька. І справді на здибанку схоже. Є над чим задуматися. Та сьогодні я вже спати не буду і таки допильную, хто вас додому привезе. Мусить же він вас додому привезти. Не відпустить же саму».
Накинула кофтину від вечірньої прохолоди, взяла ліхтарик і техенько вийшла. Замаскувалася за кущами в садку та й стала чекати. Кричать цикади, цвіркун свою пісню веде, а більше ні звука. Час наче й швидко летить, та, коли чекаєш і нічого не робиш, то той час плуганиться, як старий побитий пес.
«Заскоро я вийшла, – подумала Олена. – Можна було ще в хаті посидіти. Вже й замерзла. Бррр! А нашої дівки нема та й нема. Спробувала б я колись так пізно прийти. Було б мені. А може я її прогавила? Ні, не могла я її прогавити. Тсс! Либонь, їдуть…»
Присвітила ліхтариком, прикриваючи світло. Місяць світив, як на замовлення.
«Ого! Якийсь старовинний фіакр. Ще, либонь, бабусиної молодості».
У двір не заїжджав. Зупинився біля воріт. Якийсь панич, Олена його не роздивилася, бо довелося погасити ліхтарик, допоміг бабусі зійти, провів її до хати і підсадив у вікно.
– Не треба, я сама, – притишено засміялася. Сміх молодий, звабливий.
– Марічко, прощай. Чекай мене. Я завтра знов за тобою приїду.
– До зустрічі. Я чекатиму.
Ні, це не могла бути Оленчина бабуся. Це була якась незнайома молода дівчина. А панич хто? Хто назвав би майже дев’яносто річну жінку Марічкою і возив би її серед ночі у старовинному фіакрі?
– Ні, цієї загадки мені самій не розгадати. Доведеться іти до знахарки Магди. І страшно, бо про Магду кажуть, що вона з нечистою силою знається. Але таки доведеться іти. Бо що я? Навіть, якби побачила панича в лице. То що? Ні, таки доведеться іти до Магди.
Тихенько пішла до хати, аби хоч трохи заснути перед світанком.
«І як ото бабуся цілий день порається, не спавши в ночі? А потім вночі знову мандрує… Я б так не змогла».
Вранці Олена встала пізніше, ніж їй належалося. А коли встала, то баба Марія зміряла її прискіпливим поглядом.
– Що, дівко? Сон дався?
– Ох, як спалося мені, – вдавано потягнулася Олена.
– А як твій зуб? Ти так і не була у лікаря?
– Не була. Наче менше став боліти. То чого іти?
– Ви, молоді, завжди так. Замість того, щоб полікувати, тягнете, тягнете, аж доки рвати не доведеться.
– Боюся я того лікаря. Страх, як боюся.
Бабуся засміялася.
– А дітей сваримо.
– І нас колись мами сварили.
– Не помогло.
– На жаль, не помогло.
Так кортіло спитати бабусю про той фіакр і про того панича. Не спитала. Стримала себе. Знала, що бабуся однак нічого не скаже.

Впоралася з роботою та й пішла до Магди. Страшно було. Такого про неї наслухалася, що брав жах. Але треба було іти – то й пішла.
Магда була дуже стара. Хоча ніхто до ладу не знав, скільки їй років. Жила вона у лісі, серед тінистих дерев і пахучих трав. Садиба була простора, з садком і квітниками. Міцні дубові ворота, вербовий плід, що розрісся гілками, велика чепурна хата з рундучком. Олена здивувалася, все те побачивши. По подвір’ї поважно походжала велика чорна курка і розумними очима глянула на Олену, на осонні дрімав чорний кіт, а з ясена зорив за Оленою чорний ворон. Розгубилася Олена, побачивши таку сторожу, та мусила вже іти. Курка більше на Олену не звертала уваги, кіт підняв голову, байдуже глянув сонними очима та й знов поклав її на лапи – мовляв, не цікаво. Тільки ворон тричі каркнув і забив крилами. Тут-таки на воронове каркання з хати вийшла ставна жінка в запасці і в квітчастій хустині. Не була вона схожа ні на відьму, ні на Бабу Ягу.
– Сідай, дитино, – привітно сказала. – Ось тут в холодочку сідай. І не бійся. То злі язики плещуть про мене казна-що. Ніяка я не відьма і не Баба Яга. І з нечистим я не знаюся. З гір колись прибилася я сюди та й живу. Мольфарю собі по трохи. На травах знаюся. Замовляння всякі знаю, ворожити вмію. З тим не криюся. А чого критися? Один вміє співати, другий малювати, а я от… Вмію те, що вмію. Теж талант, якщо хочеш знати. Та менше з тим. Кожен про своє. Щось же тебе до мене привело. Просто так до мене люди не приходять. На жаль. Нема, щоб просто так хтось прийшов та спитав, як я тут живу на відлюдді. Я й не дивуюся: бояться люди. А чого боятися? За весь цей час, скільки тут живу, я нікому найменшої пакості не зробила. А добра зробила чимало. Так що тебе до мене привело? Хоча…Можеш не розказувати. Я і так знаю. Дай мені ще раз подивитися в твої очі… Добрі в тебе очі, дитино. Знаю, за бабусю свою хвилюєшся.
– Дуже хвилююся.
– І не даремно, доню, мушу тобі сказати.
– Ой!..
– Не лякайся, але мусиш те знати, якщо вже спостерегла. Скажи, а твоя бабуся ніколи не розказувала тобі про свою молодість?
– Розказувала.
– І що ж вона тобі розказувала?
– Як жила, як працювала, як бідувала. Я колись навіть її шлюбну сукню приміряла.
– А от того робити не можна. Кожна дівчина чи жінка має свою долю. Чужу долю до себе приміряти не треба. Скажи, доню, а про свого хлопця Сидорка бабуся тобі нічого не розповідала?
– Ні, не розповідала. Я знаю, що дід наш звався Пилип.
– Так, дід ваш був Пилип. Але в баби Марії був ще хлопець Сидорко, її перша і, в очевидь, єдина на все життя любов. Її боліло, мабуть, і досить болить, тому й не розповідала.
Чорна курка щось визбирувала на подвір’ї, чорний кіт ласо дивився на горобців, чорний ворон принишк на ясені і уважно дослухався до всього, що говорилося. Виглядало так, що він уважно слухав розповідь Магди і все розумів.
– То що той хлопець?
– Сидір? Любилися вони з Марією. Дуже любилися. Тепер такої любові нема. Парубок той був красень. Станом високий, на силі дужий, під чорним вусом. А кучері! А очі! А чорні брови! Так і бачу його перед собою. Стоїть переді мною, як живий. А глянь, і справді стоїть.
Олена пополотніла.
– Де, пані Магдо?
– Та он же, під ясеном.
– Я не бачу.
– То правда. Ти можеш і не бачити. Це я бачу. Стоїть і посміхається. Я, Сидоре, Марієній онуці про тебе розказую. Я нічого, Сидорку не брешу. Розказую все так, як було. Та Маріїні батьки затялися. Вони нізащо не хотіли віддати свою красуню доньку за Сидора, бо той Сидір не мав ні поля, ні худоби, ні хати. Плакала Марія, просилася, грозилася, що втопиться, – не помогло. Потім Сидір на війні загинув, а Марію віддали за Пилипа. Був той Пилип чоловік середнього достатку, не пив, не гуляв, жінку свою не кривдив. Та й Марія доброю жінкою йому була, хоча все життя любила свого Сидора. Певно, ще й зараз любить. Вона до мене ніколи не приходила, я достеменно нічого не знаю, але так кажуть.
– То Сидір помер?
– Ну, у нашому житті так кажуть – помер, загинув. Насправді ж він перейшов у інший світ, в інший вимір життя. Ті світи ніколи не перетинаються. Все ж інколи… От і твоя бабуся, очевидно, зустрічається зі своїм Сидором в тому іншому вимірі.
– Аж страшно.
– Страшно не те, що вони зустрічаються, а страшно те, що він може її там залишити, у себе, в своєму вимірі.
– А що ж робити? То якось треба…
– Звичайно, трагедії з того робити не варто. Баба Марія вже прожила свій вік. Дав би Бог кожному. Та однак жаль, бо вона – ваша баба.
– Боже мій, це було б жахливо. А як запобігти?
– А ніяк. А що ти зробиш? Не пустиш її? Це неможливо. Втече. Аби там що – втече. Це ж її перша любов, її біль, її страждання, а тепер – її радість. Вона від неї не відмовиться. Та й чи відмовився б хтось? Єдине, що я для тебе можу зробити, – дати тобі можливість побувати у цьому вимірі, побачити все на власні очі.
– Страшно.
– Розумію. Як хочеш. Можеш відмовитися, а можеш погодитися. Я тебе не змушую. Тоді пускай все на самоплин – і нехай буде, що має бути.
– Страшно, але ж цікаво. І бабуся… Я згодна. Я хочу побувати в тому вимірі, в котрому щоночі буває моя бабуся. Але як це зробити?
– Добре подумай. Я не скажу, що це зовсім безпечно. Хоча, якщо ти будеш виконувати все, що я тобі скажу, то ніякого ризику немає. Та все ж можуть бути всякі несподіванки.
– Скажіть… А ви там були, у тому вимірі?
– Була. І не раз.
– Тоді і я там хочу побувати. Але як?
– Вороне, кинь нам своє перо. Велике, з крила. Ну-ну, не шкодуй.
Впало велике перо, чорне аж з полиском.
– Тримай, – сказала Магда, віддаючи перо Олені. – Сховай і бережи, як зіницю ока. Навіть дужче. Бо без того пера ти з того виміру можеш і не повернутися.
– Добре. Я берегтиму його.
– Тепер уважно слухай далі. Коли за твоєю бабусею приїде повіз, ти сміливо, але мовчки сідай з ними. Тільки, чуєш, ні слова. Бо бабуся тебе впізнає і не пустить. Ти сідай. А Сидір і Марія будуть зайняті собою. Їм не до тебе буде. Сидір подумає, що тебе Марія взяла, а Марія подумає, що ти приїхала з Сидором. Думаю, що все буде добре. Головне – не загуби перо чорно ворона. Та ще я тобі зілля в рукав зашию. Від пристріту і недоброго ока. От і все. Тільки бережи воронове перо. Як ти його загубиш, то вже й не знаю, що буде. Ніхто тобі не допоможе. Якщо ти там заговориш з бабусею, вона тебе не впізнає і не допоможе. Пропадеш.
– Я берегтиму перо, – сказала Олена. Магда зашила їй в рукав зілля, і Олена пішла.

Вдома баба Марія накинулася на Олену.
– І де ти, дівко, вешталася цілий день?
– У приятельки була. А що? Хіба не можна?
– Робота аж пищить, а вона свято собі заклала, день святого неробітника.
Та Олена не відсварювалася. Нехай там собі. Вона чекала ночі. Було страшно і цікаво. А що, коли бабуня її впізнає і заверне?
«Головне – не сумніватися і триматися впевнено».
Ось вже всі повкладалися спати. Баба Марія зробила свій обхід і вимкнула світло.
«Пора, – подумала Олена. – Треба іти».
Її серце калатало – ледве з грудей не вискакувало. Вийшла. Замаскувалася у садку і чекала. Зафоркали коні. Стукоту коліс не було чути. Відчинилося бабусине вікно. Швидкі пружні кроки. Ні, це не бабуся. Це дівчина, що чекала свого коханого. Вийшла Олена зі своєї схованки. Вониобидві підійшли до повозу. Сидір з Марією обнялися. На Олену ніхто й не глянув. Понурий візник тільки виконував свою роботу. Його ніщо більше не обходило. Тепер Олена ближче роздивилася оту дівчину, що була її бабусею. Рясна спідниця, червоні чоботи, тепер таких не носять, вишиванка, Боже мій, яка гарна, добре намисто і дві довгі коси по плечах.
«І це моя бабуся? Такого просто бути не може».
І раптом Олені стало страшно.