А Галина жила собі, тихо і непомітно. Кусик дуже швидко поправлявся і вже просився на прогулянку. І даремно йому пояснювала Галина, що виходити з печери не можна. Кусик того ніяк не міг зрозуміти. Інколи заходила Сонора. Вона була дуже обережна, та Галина все ж просила її утриматися від відвідин.
– Ти, не хотячи, можеш мене видати.
– Я дуже обережна, – виправдовувалася Сонора.
– За тобою можуть стежити.
– Ні, за мною не стежать. А от біля Барона сторожу поставили. Так що не потикайся.
– А я саме думала: чи не провідати його якось вночі? Буде жаль, якщо кінь мене зовсім забуде.
– Ще більший жаль буде, як тебе впіймають. Отаман навчений втікачами. От і стереже твого Барона, щоб ти на ньому часом не втекла.
– Не втечу. Поки що не втечу.
– А доки Барон на місці, отаман продовжує тебе шукати. І хто знає, може колись…
– Не лякай мене, Соноро. Тобі я можу зізнатися, що інколи мені страшно.
– Ти чекаєш, що тебе врятують?
– Так, Соноро, чекаю.
– Ой, мені здається, що то марна надія.
– Не вбивай ту надію, Соноро. Я нею живу.
– Надіятися на розбійників – справа непевна.
– Не на розбійників, а на Федора, Соноро. Я мушу на нього надіятися, бо більше ні на кого.
Пішла Сонора. Галині завжди після її відвідин робилося сумно і моторошно. Почувала себе в облозі і в безнадії.
«Нехай би вона краще не приходила, – часом думала Галина, – але й так було б зле. Я була б зовсім відрізана від того злочинного світу і не знала б, що він проти мене замишляє. То як краще? Щоб Сонора приходила чи ні? Не знаю. Але чому ж мені після її відвідин завжди так кепсько на душі? Мабуть я їй не до кінця довіряю. Так, не довіряю. Сонора по-своєму любить мене, але все-таки вона… Хижа. І свого сина любить більше. А тому… А тому …»
І лягаючи спати, клала біля себе зброю.
«Тепер я вже, якщо доведеться, в нього вистрілю влучніше. Нехай тільки поткнеться. Це мій ворог, лютий, смертельний. І я мушу це затямити, щоб, коли доведеться, вистрілити влучно».
І засинала у тривозі і сум’ятті. Сон був чуткий, як у зайця, і зовсім не глибокий. Він не приносив відпочинку. Дівчина себе виснажувала, але мусила бути обачною.

А тієї ночі Галина заснула напрочуд міцно і прокинулася аж вранці. Прокинулася – і злякалася такого міцного сну. А ще смоктало під серцем відчуття якоїсь тривоги і порожнечі. Чого б то? Дівчина ніяк не могла прийти до тями, аж нарешті збагнула:
«Кусика нема. Де ж він?»
Стала тихенько кликати. Потім голосніше. Його не було. Забувши засторогу, вийшла з печери, покликала тихенько, а потім голосніше. Він мав би її почути. Але Кусик не озивався. Дівчина сама злякалася свого голосу тут, на волі. Сховалася в свою печеру та й думала:
«Куди ж подівся Кусик? А що, коли він побіг до отаманських печер? А чого ж… Дорогу знає. Тоді я пропала. Кусик, не хотячи, може мене видати, привести когось небажаного. Кусику, Кусику, що ж ти накоїв?»
Дівчина сиділа у тривозі, зі зброєю в руках. Як її вже вимучила непевність її становища, її ув’язнення. А тепер ще й Кусик… Докинув їй жалю і тривоги.
– Кусику, Кусику! Друже мій нерозумний! Що ж ти накоїв? Та ти того не розумієш, бо ти лише пес. Власне, навіть не пес, а вовк.

А Кусика чомусь потягнуло до їхнього колишнього житла – до отаманських печер.
Якби була сама Сонора, то все обійшлося б, а то в печері саме був її син. Він прийшов до матері на сніданок. Та й поговорити треба було. Отаман матері довіряв всі свої таємниці.
Аж тут… Кусик! Сонора перша його помітила та й хотіла тихенько прогнати, та в неї нічого не вийшло. Кусик лащився до Сонори і не спішив нікуди йти. Отаман врешті-решт теж помітив Кусика та й загукав до Сонори:
– Не жени його, мати, не жени. Дай йому чого-небудь смачного. Дуже добре, що він прийшов. Той вовк виведе мене на її слід.
– Тобі мало, що він знівечив тебе? – зло сказала Сонора і продовжувала відганяти Кусика.
Кусик нічого не розумів.
«Це я, я, Кусик, – сказав би він, якби вмів говорити. – Ти що, мене не впізнала?»
«Що це з Сонорою? – подумав би він, якби міг думати. – Я до неї прийшов, а вона мене проганяє. Бути такого не може. Вона ж мене любила. Ні, вона таки мабуть мене не впізнала».
І Кусик стрибав, лащився до Сонори, а вона, бліда і перелякана, даремно намагалася його прогнати.
– Мати! Кому сказав? Не проганяй його, – гукав отаман і все шукав якогось мотузка чи ланцюга, щоб накинути на Кусика. Нарешті! Таки знайшов. Ще й такого-сякого намордника спробував зробити.
– Ану… Іди сюди! Іди, іди. Тепер ти мене, потворо, поведеш до своєї господині.
Кусик запідозрив щось недобре. Він рвонувся, та було вже пізно. Міцний мотуз обвивав йому шию. Кусик був безсилий. Він завив з жалю та розпуки.
– Вий, вий, – зловтішався отаман. – Нічого тобі не поможе. Тепер мусиш мене вести до своєї господині. І я її візьму, ще тепленьку… Оце так удача! Ну… Де твоя господиня? Вперед!
Сонора ламала руки. Вона не знала, що їй робити. В такій безвихідній ситуації вона ще ніколи не була. Потім неймовірним зусиллям заспокоїлася, взяла себе в руки.
«Є вихід. Єдиний» – подумала Сонора і кинулася в печеру. За якусь мить вибігла вже з рушницею.
«Аби тільки не влучити в сина».
Руки їй тремтіли.
– Спокійно, Соноро, – сказала сама собі. – Ти мусиш. Згадай, як влучно ти стріляла. Краще за чоловіків.
Сонора вистрілила. Кусик закричав. Значить, влучила. Для певності вистрілила ще раз.
Кусик ліг і протягнувся на весь свій зріст. Ще кілька разів смикнулися лапи – і вовк затих.
Отаман стояв і ошелешено оглядався: хто це зробив? Хто відібрав у нього такий шанс – зловити втікачку? Він ніяк не міг повірити, що це зробила його мати – єдина жінка, котрій він ще довіряв і котра ще мала над ним владу. А коли повірив, то закричав, сам себе не тямлячи:
– Що ти зробила? Що ти зробила? Навіщо?
Сонора плакала. Такого з нею давно вже не траплялося. Вона ніяк не могла себе опанувати.
– Я мусила це зробити. Він би тебе пожер. Ти не дивився на його очі. В них кипіла вовча лють.
– Та плювати я хотів на його лють. Головне, що він завів би мене до неї. Ех, мати, мати. Почекай, а може ви з нею змовниці? Може ти на її боці?
– Перестань. Як я можу бути на її боці? Ти ж мій син.
– А хто тебе знає. Це дуже схоже на зраду. А може ти і справді зрадниця?
– Ще що видумай!
– А чого ж ти тоді плачеш?
– Шкода вовченяти.
– Знайшла кого жаліти! – презирливо сказав отаман і копнув уже мертвого Кусика.
– Я до нього звикла. Я ж його з маленького годувала, а тепер… Сама вбила.
Сонора намагалася виправдати свої сльози, що котилися та й котилися по її щоках.
– Це, мати, зовсім на тебе не схоже. Я звик бачити тебе сильною.
– Старію, сину.
– Ще рано, мати. Ах, як ти мені все зіпсувала. Сьогодні я б вже її мав, оту бестію. Ах, мати, мати, мені важко повірити, що ти не зрадниця. Як ти могла?
Того дня Сонора не пішла до Галини, хоч знала, в якій дівчина тривозі. Сонора боялася, що син не до кінця їй повірив. Хто знає, чи він не буде за нею стежити. Тепер самої себе і своєї тіні боятися треба. Сиділа в печері і мліла від жаху. Ніяка робота її не бралася. А коли задрімала, їй приснився Кусик. Він дивився на неї нестерпно докірливими очима. І від того погляду Сонора прокинулася. З диким розпачем дивилася вона перед собою, а бачила каламутні вовчі очі, а в них докір.
«Тепер ті очі будуть на мене дивитися до кінця моїх днів. Я буду їх бачити навіть тоді, коли вмиратиму. Це найганебніший мій вчинок. Але я, Кусику, мусила це зробити. Ти того не зрозумієш, бо ти – вовк. А я попри все людина».

Галина ще довго чекала Кусика, але його не було. Дівчина зрозуміла: щось трапилося.
«Але й Сонори нема. Значить, трапилося щось серйозне. Ні, таки краще, щоб Сонора приходила. Тоді б я хоч щось знала, а так…»
Галина плакала за Кусиком. Вона знала, передчувала, що його вже нема. Щось трапилося з її другом, а вона не може йому допомогти. Якщо він ще живий…
«Тепер я буду зовсім самотня у своїй в’язниці. І Сонора не приходить. Ех, Кусику… Ні, так сидіти і чекати – просто нестерпно. А може вийти, віддати себе в руки того розбійницького отамана – і разом з усім покінчити?.. Ні, буду терпіти. Терпіти і чекати Федора. Я йому вірю. Але чому ж він так довго не йде мені на порятунок? А може він передумав? Ні, на Федора це не схоже».
Раптом біля входу щось зашурхотіло. Дівчина пополотніла і взяла до рук зброю. Та почула голос Сонори:
– Не лякайся, це я. Не стрільни зопалу.
– Соноро!
Вона була вся чорна, хижа і сувора. Така, якою Галина побачила її перший раз.
– Соноро! Де ти була? Чому так довго не приходила?
– Не могла.
– Ти знаєш, зник Кусик.
– Знаю. Нема твого Кусика. Я його вбила.
– Ти? Вбила Кусика?
Дівчина зайшлася плачем.
– Перестань. Ти вже не дитина. Він прийшов до наших печер. Саме був отаман. Я мусила, бо інакше… Інакше рано чи пізно Кусик вивів би отамана на твій слід. Знала б ти, що я пережила. А син так на мене розсердився. Я думала, що він мене уб’є. Тому й не приходила. Боялася, щоб він за мною не слідкував. Зате я, здається, принесла тобі і добру звістку.
– Що, Соноро? Я вже так втомилася, зачекалася добрих вістей.
– Син казав, що в нашому лісі стали з’являтися якісь непевні люди. Вивідувачі чи що. Він наказав у них не стріляти. Хоче хоч когось зловити, аби щось розвідати. Але поки що це йому не вдалося. Він весь напружений, як тятива. Весь табір у тривозі. Будемо чекати. Але я поки що до тебе приходити не буду. Небезпечно. Зараз по лісі їх багато швеньдяє. Будемо сподіватися, що за тими клопотами отаман на деякий час забуде про тебе.
– Хоч би він забув, на якому світі живе. А зараз йди вже, Соноро. Не викликай підозри.
– Прости за Кусика.

Не кожен може собі уявити, як не просто сидіти і чекати. А Галина сиділа і чекала.
Тепер була зовсім сама. Без Кусика. І Сонора не приходила.
«І що там робиться? – в тривозі думала дівчина. – І що за люди швеньдяли по лісі? Може які вивідувачі? Як же важко отак бездіяльно сидіти і чекати. Чи смерті, чи порятунку. Хоч би вже швидше. Або те, або інше».
І раптом зранку шалена стрілянина. Галина дослухалася. Ні, це не були випадкові постріли. Це точився бій.
– Це мої рятівники, – гукнула Галина в глибину печери і заходила, заламала руки, хвилюючись і не можучи стримати биття ошалілого серця.
– Нарешті! Федоре, ти таки дотримав слова. А Сонора сумнівалася. Федір – порядна людина. Я ніколи не питала його, як він опинився в розбійницькому таборі. Що ж там відбувається? І кортить знати, і страшно вийти чи навіть виглянути.
І все ж дівчина вийшла. Насмілилася. Метушилися люди, долинали крики поранених.
Тут-таки Галина сховалася назад в свою печеру.
– Ні, це небезпечно. А головне – нічим я їм не допоможу.
І дослухалася, дослухалася.
Шурхіт біля входу. Стогін. І голос Сонори.
– Потерпи, Федоре. Зараз тобі буде легше.
– Що там, Соноро? – гукнула дівчина і пішла назустріч.
– Федір поранений.
І додала тихо:
– Важко поранений. Зараз ми з тобою його перев’яжемо.
Федір стогнав. Очі були заплющені. Один з воїнів, що принесли Федора, ще зовсім молоденький, раптом зблід і кинувся до Галини з простягнутими руками.
– Галю, – як зойк підбитої птиці. – Це ти?..
Галя вдивлялася в хлопця, але в печерній напівтемряві і на відстані років не могла його впізнати.
– Ти… Хто?
– Я – Іванко, Галю.
Дівчина кинулася до свого дитинства, обняла його і заплакала. Це були такі болючі і такі солодкі сльози. Та голос Сонори вирвав її з того солодкого сну і повернув у реальність.
– Галино, потім. Ти мені потрібна.
– Пробач. І бережи себе.
І кинулася допомагати Сонорі.
– Що він? – нахилилася над Федором.
– Він… Вмирає.
– Федоре, Федоре, не вмирай, – аж занадто голосно крикнула Галина. Федір через силу розплющив очі.
– А-а, це ти, принцесо? – впізнав її і губи хотіли посміхнутися, але не змогли.
– Не вмирай, Федоре, не вмирай.
– Принцесо, ти плачеш? За мною?
– За тобою, Федоре.
І Федір таки посміхнувся.
– Я щасливий, що за мною плаче така дівчина. Сльози з таких очей… Не плач, принцесо. Що за мною плакати? Я вже старий. Я дотримав слова – це головне. В мене вистрілив отаман. Він сказав, що я зрадник. Але я не зрадник, принцесо. Молися за мене. Бо я не вмів молитися. Прощай.