«КИНУ КУЖІЛЬ НА ПОЛИЦЮ» (казки для дорослих)

«І навіщо я це затіяла? Що це дасть? Ясна річ, це цікаво. Але як небезпечно. Та однак вже пізно. Ми їдемо».
І стала дослухатися до розмови двох закоханих, що так і сиділи, обнявшись, забувши про Олену і про все на світі.
– Ото я й кажу, моя ясочко: лишайся зі мною в своїй молодості. Не повертайся більше у свій світ.
– Не погоджуйтеся, бабусю, не погоджуйтеся, – подумки просила Олена. Та чи дослухалася, бабуся до тих Олениних думок?
– Хіба ж ти, моя перепілочко, не бачиш, як я тебе люблю? Чи ти не віриш мені?
– Вірю, мій соколе. Я все життя тужила за тобою.
– То чого ж ти вагаєшся?
– Почекай, серце, доки мій час прийде. Скільки вже там мені того віку зосталося? Будемо тоді вже разом. А зараз…Не можу, голубе. У мене ж діти, онуки і правнуки. Ти не мав, то й не знаєш, як за ними серце болить.
Олена так захопилася і розхвилювалася, розмову ту слухаючи, що й дивитися забула, куди вони їхали. Аж потім зауважила, що їдуть вони не по землі, а наче знялися в небо. Баскі коні, немов на крилах, мчали по між зірками. Місяць виглядав якось по-іншому, світив дивовижно і загадково.
Наче недовго і їхали. І нарешті стали. Чи то місто було, чи так якесь поселення. Будиночки невеличкі, ошатні, бідніші і багатші, а подекуди зовсім зруйновані. Майже на всіх дахах були хрести.
«Чому ж так?.. А-а, це місто мертвих. Боже, куди я потрапила? Порятуй мене, милий Боже. Прости мені мою надмірну цікавість і порятуй. Та однак…Скільки тут квітів і водограїв. І музика…Палац якийсь…»
І знову на Олену ніхто не звернув уваги. Сидір підхопив свою Марічку і повів її у той палац. Ще не встигли вони увійти, як вже кружляли у танку. За ними пішла і Олена. Стояла з боку і розглядала все. Молоді танцювали. Не відставали чоловіки і жінки середнього віку. Тільки поважне панство сиділо збоку і милувалося танком. Старші пані бурхливо реагували на утворення нових пар. Вони жваво перемовлялися між собою.
«А їм тут не так вже й зле, – подумала Олена. – Хоча… Ні, ні не приведи, Господи. Хіба аж тоді, як прийде час… Цікаво… Тут рай чи пекло?.. Мабуть, рай… Бо ж так багато квітів. І музика… А скільки дівчат у весільному вбранні. Стільки наречених… Ах, я забула. Коли вмирає назаміжня дівчина, її ховають у шлюбному вбранні…»
До Олени підійшов елегантний панич.
– Ви тут ще нікого не знаєте?
Знітилася.
– Не знаю.
– Ви тут новенька?
Почервоніла.
– Так…
– Я бачу, вам сумно. Це тільки спершу так. З часом звикнете.
«Та йшов би вже собі, – думала Олена. – Рве душу».
І все дивилася та й дивилася на Сидора і на свою Бабусю, що й бабусею, здається, не була. Просто не могла бути. Не тільки Олена на них дивилася. На них дивилися всі, бо це була найкраща пара.
– Дозвольте, – той панич запрошував її до танцю. Як відмовити? Не зручно якось. Вимучено посміхнулася і закружляла. Спершу вимушено, а потім танець захопив її. Поступово наче й забула, де вона і що з нею. Квіти і музика. Та ще бабуся Марія зі своїм парубком. Коли вже стояла після танцю, то раптом похопилася, що нема вороного пера.
«Нема! Який жах! Що ж тепер буде?»
Не танцювала більше. Все дивилася за тією чорною пір’їною, що в’язала її з земним життям.
«Може у когось під ногами? Нема. Нема ніде. Загубила!»
Стримувалася, щоб не заплакати. Хоча сльозами тут нікого не здивуєш.
«Тепер би тільки не прогавити бабусю. Може якось… Ось вони. Ідуть до виходу».
Олена за ними. Сідають у повіз. Вона й собі. Та воронового пера не було. На що Олена розраховувала? На свій розпач.
– Куди ти, дівчино? – Сидір до неї.
– Я з вами, – благально зі сльозами сказала Олена.
– Тобі з нами не можна.
– Чому не можна?
– Не можна, бо так би всі захотіли.
– Але я з землі.
– Всі ми, люба моя, з землі. Туди вороття нема.
– Але ж я жива.
– Це так тобі здається. Зрештою, всі ми до якоїсь міри… Живі. Іди, дівчино. Не затримуй нас. Ми поспішаємо.
– Але ж я… Бабусю, я онука ваша, Олена.
– Бабусю! Яка я тобі бабуся?
І засміялася.
– Іди, дівчино. Тобі сказали, що не можна. Потанцюй, розважся – все, що було, забудеться. Ну…Не плач.
І вони поїхали, лишивши Олену плакати на тій великій площі серед квітів і музики. На її сльози ніхто тут не зважав. Звикли вже. Спершу, очевидно, кожна плаче, доки не зрозуміє, що нічого вже їй не допоможе, так вже мусить бути.

Вдень тут руху майже не було. Спала музика. Дурманно пахли прив’ялі квіти. Ті, що росли, не пахли ніяк. Всі відпочивали. Подекуди можна було бачити старших людей. Одні молилися, другі співали побожних пісень, а ще інші сумно ходили поміж квітів, вдихали їх запах, і, очевидно, у них роїлися спогади про щось далеке і гарне. Молодих ніде не було видно. Очевидно, вони відпочивали, щоб вночі танцювати і розважатися. Сумно дивилася Олена на той нереальний світ, на ті сумні квіти, на ті будиночки з хрестами на дахах.
– От і моя доля тепер залишатися тут. Жива серед мертвих. Чи як? Сама собі винна. Не треба було таке затівати. І бабусі не допомогла, і себе занапастила.
Раптом почула Олена голосне каркання. Підняла голову – а над нею чорний ворон кружляє. Зраділа йому, як би не зраділа рідному братові.
– Вороне, пташе мій дорогий, вирятуй мене з біди. Кинь мені перо зі свого крила.
– Кар! А пані Магда запідозрила, що щось не гаразд, тай послала мене.
– Лети, – каже, – бо щось нашої Олени не чутно. Бабуся є, а онуки немає.
От я й полетів.
Та й кинув Олені своє перо. Олена так зраділа, що й забула здивуватися: як це ворон заговорив людською мовою.
– Дякую тобі, добра птахо. І пані Магді дякую. Пропала я б без вас. Тепер буду сподіватися, що побачимося.
– Більше не губи моє перо. Бо так і зостанешся тут дочасно.
– Не загублю вже ніколи, – зі сльозами сказала Олена. Ворон полетів, а Олена з нетерпінням чекала ночі. Чекала, доки приїде її бабуся. Ах, як же ж довго Олена її чекала. Цілу вічність.
«А що, коли вона не приїде? Та й чому мала б не приїхати? Приїде».
Потім раптом згадала, що вона зі вчорашнього вечора нічого не їла. Просто так здагада, бо ні їсти, ні пити їй не хотілося. І це вже навіть не дивувало.
Бабуся приїхала. Олена побачила її і зраділа. А потім з нетерпінням чекала її доки закінчаться танці. Сама ж не танцювала – не до того їй було. Всім відмовляла. Паничі здивовано зорили на неї, та їй було байдуже. Вона боялася прогавити бабусю, щоб та часом без неї не поїхала.
Танці ще були у розпалі, та Марія і Сидір знали, що їм вже пора, і рушили до виходу. Ні разу вони не пропустили того часу, коли Марії треба було повертатись додому. Ах, як хвилювалася Олена. Правда, у неї вже було перо чорного ворона, однак хвилювалася. А раптом їй знову скажуть:
– Тобі, дівчино, з нами не можна…
«Більше певності, – підбадьорювала себе Олена. – Перо ж у мене».
І знову на Олену ніхто не звернув уваги. Вона сіла у повіз – і рушили.
«Рушили, рушили, – витьохкувало Оленине серце. – Їдемо. Незабарам я вже буду вдома».
Приїхали. Олена скоренько побігла в свою схованку в садку, аби не потрапити на очі бабусі. А раптом впізнає? Та от нарешті бабуся Марія прощається з Сидором, а Олена потихеньку проходить до хати.
«Ага! Двері зачинені! З середини! Хто ж мені відчинить? Ніхто не відчинить. Стукати ж не буду».
А втомлена до краю. А їсти хочеться – вола з’їла б. Та нічого не поробиш. Довелося лягти на траву та й… Заплющила очі – і провалилася в міцний спокійний сон. Прокинулася від вранішньої прохолоди. Починався новий день. Сім’я потрохи прокидалася.
«Вже певно бабуся на кухні, сніданок готує. І як вона витримує, по ночах не спавши? Ну… Пора й мені. Що я скажу? Де я була? А-а, щось придумаю».
Увійшла. Всі відразу кинулися до неї. Одні – радісні – діти.
– Мамо, де ви були?
– А ми за вами плакали.
– А що ви нам принесли.
Горнула їх до себе і сама заледве не плакала. Другі – сердито: мама, тато і бабуся.
– З’явилася!
– Де ти була?
– Хіба ж так можна?
У мами сльози:
– Ми вже й не знали, що думати. Могла хоч попередити.
– Все, я вдома. Так мені вийшло. Сварити будете потім. А зараз я нестерпно хочу їсти і спати.
А коли відпочила, прийшла до тями, побігла до Магди, аби подякувати за те, що вирятували її з біди.

Магда сиділа на лавчині, годувала свою чорну курку і розмовляла з нею. Курка сокотала, наче розуміла мову господині і відповідала їй. Коли Олена увійшла у ворота, Магда посміхнулася їй, а ворон привітально забив крилами. Олена сіла на лавчині з острахом оминаючи чорну курку.
– Та не бійся ти її. Звичайна собі курка.
– Чорна.
– То й що? Я люблю чорний колір. Бачиш, і кіт у мене чорний. Про ворона вже й не кажу. Це маг.
– Маг?
– А як ти думала? Простий ворон не знайшов би тебе у тому вимірі.
– Ну, чорний кіт, чорний ворон – це якось нічого. А чорна курка – це якось страшно. Та я не про те. Я прийшла подякувати вам і вашому ворону, що вирятували мене з біди.
– Чуєш, Каркуне? Тобі дякують.
– Кар! Чую.
– Загубила я перо. Не вберегла. Треба ж таке! Я так за ним пильнувала – і загубила!
– Не загубила ти його, дитино.
– Як не загубила? Я його так пильнувала! А воно зникло.
– От саме – зникло. Це моя вина. Я не попередила тебе, що там промишляє злий чаклун Свист. Він там не постійно, але буває. От саме тобі й випало. Я Свиста знала ще до його смерті. Він був злий. Нічого доброго в житті не зробив. Після своєї смерті він не змінився, а став ще зліший, ще пакосніший. Це він украв у тебе перо чорно ворона.
– А для чого воно йому?
– А-а, для чого… Він давно мріяв його дістати, щоб без всяких перепон потрапляти у наш світ.
– А навіщо це йому?
– Як навіщо? Щоб пакості всякі чинити.
– То виходить, що я ще й біди наробила. Допомогла Свисту роздобути перо чорного ворона.
– Вини твоєї тут нема. Я мала тебе попередити. Тим не переймайся. А Свист… Я б не радила йому до нас потикатися. Я тут йому таке влаштую, що мало не буде. Не сумуй. Ми з ним ще поборемося.

Тепер Олена вистежувала свою бабусю і бачила, як вона зустрічалася зі своїм хлопцем. Не спала. Чекала, доки бабуся повернеться. Тоді нарешті заспокоювалася і засинала перед світанком.
І цього вечора Олена вийшла, щоб, не потрапляючи на очі, провести свою бабусю у її молодість. Коли дивиться Олена, аж Сидір приїхав не сам. З ним був той елегантний панич, з яким Олена тоді танцювала.
«Так то, певно, і є чаклун Свист. Що ж тепер буде? Пропала я».
Бабуся з Сидором поїхали, а Свист зостався. Олена знала, що від нього не сховаєшся, то й ховатися не стала.Він підійшов до Олени.
– Здорова була, панночко.
– І ви здорові будьте.
– Ти мені тоді так сподобалася, що я знайшов тебе і тут. Я приїхав за тобою, бо без тебе і танці – не танці.
– Я вас не кликала. І я зовсім не збираюся з вами їхати.
– Ти не збираєшся. А хто в тебе питати буде? Ти поїдеш, бо я так захотів.
Олена вже хотіла якось утекти, та дужий чаклун вхопив її за стан і не пустив. Тим часом він свиснув на всю потугу – і з’явилися баскі коні і повіз з потворним кучером.
– А тепер сідай. І не брикайся.
Олена перестала зважати, що ніч, що всі сплять, і крикнула. Тут-таки де не взялася Магда зі своїм чорним вороном.
– А, Свисте, ти таки примандрував до нас. А я ж тобі казала, щоб ти не з’являвся у нашому світі. Казала чи не казала?
– Казала. То й що?
– А те, що тут тобі і кінець.
– Кінець? Мені? Це ти зі своїм чорним пугалом хочеш мене перемогти?
– І переможу, щоб ти знав.
І тут почалася гроза. Страшна гроза, якої в цих краях ніхто й не бачив. Гучно гримів грім, аж земля двигтіла. Блискавиці шугали одні за одними.
– Ілля спішить у своїй вогняній колісниці нам на допомогу, – сказала Магда. Свист перелякано зіщулився, змалів, наче й не він щойно так вихвалявся. Він би вже ладен був утекти, та його баскі коні давно вже кудись зникли. Одна з блискавиць влучила у Свиста і спопелила його. Одне тільки перо чорного ворона зосталося неушкоджене. Розгублено дивилася Олена на подоланого ворога.
– Зло мусить згинути. Так буде завжди, – спокійно сказала Магда.
Розпогодилося. Місяць поміж зорями плив собі, як той великий маг, що багато знає, та мало розказує. Цікавий і загадковий місяць притягував до себе погляди і скорочував час чекання. Все довкола спало, не знаючи, яка незвичайна ніч випала для світу чи для Всесвіту. Чорний ворон дрімав собі у Магди на плечі, а Олена з Магдою стиха перемовлялися.
– Доведеться тепер почекати, доки повернеться твоя бабуся. Вона муситиме попрощатися зі своїм Сидорком. Їм не можна буде більше зустрічатися.
– Не можна буде? А чому?
Олена вже й не знала, чи вона рада з того, чи жаль їй отієї великої любові своєї бабусі, що мусить чомусь піти у небуття. Олена вірила, що та любов буде жити, але зараз…
– Бачиш… Треба закрити ту браму між нашими світами, бо через неї проникає до нас не тільки добро, але й зло. Доведеться Марії і Сидору попрощатися аж доки Марія житиме на землі. Нехай Бог продовжить їй віку. А потім вже вони зійдуться і будуть собі разом.
Олена скорше почула, а ніж побачила. Зафоркали коні, а вже потім з’явився повіз. Як завжди: вийшов Сидір і допоміг вийти своїй Марічці. Вони обнялися. І тут їхню ідилію несподівано порушила Магда.
– Любі мої!
Від несподіванки вони здригнулися.
– Ви мусите попрощатися. Поки-що ваші зустрічі стануть неможливими. Брама між нашими світами, що якимь дивом утворилася, має зачинитися, бо через неї до нас проникають не тільки добрі, але й злі сили. Отже…Прощайтеся.
Сидір спохмурнів, а Марія заплакала.
– Чого ти, Маріє, плачеш? – співчутливо, навіть з якимсь жалем спитала Магда.
– Це ж до часу, Маріє. Доки ти житимеш на землі. Дай тобі, Боже, дожити до ста літ або й більше. Та наш шлях на землі однак рано чи пізно закінчується. І як же добре знати, що десь там, в іншому світі чи в іншому вимірі на тебе чекає хтось близький і коханий. Так що не сумуйте, молодята. Ну…Пора вам. Повертайся, Сидоре, і чекай там на свою Марію.
Сидір зник, а юна Марічка знову стала бабусею Марією. Ще не висохли у неї сльози на очах, а вже вона бралася за обов’язки бабусі. В передсвітанні вона окинула поглядом всіх – і впізнала свою Олену. Посуворішала відразу.
– А ти чого не спиш?
– Бабусю!
– Що «бабусю»? Чого не спиш? – питаю.
– Ми вас чекали.
– А чого мене чекати? Не маленька. Не загублюся. Ну Магда – я ще розумію. А до чого тут ти? Не спить ночами, а потім вдень ходить, як мокра курка, роботи з неї ніякої.
– Бабусю…Я все знаю. Я знаю, куди ви їздили зі своїм Сидором.
Марія примовкла, потім суворо звела брови.
– Не збагну: навіщо тобі чужі тємниці? Вони обтяжують душу.
– Але ж ви – моя бабуся.
– То й що? Хіба у бабусі не може бути своїх таємниць?
– Але ж це просто неймовірні таємниці.
– То й що? Однак дуже непорядно за ними підглядати. Соромно. А ще моя онука. Я від тебе такого не сподівалася.
– Бабусю, люба, але я ж за вас переживала, аби з вами нічого не трапилося.
Тут втрутилася Магда.
– Ти вже, Маріє, не бештай так свою онуку. Вона у тебе добра, чуйна і любить тебе. Вона також там була.
– Де?
– Там, куди ти їздила. І страху наїлася, і в халепу ледве не вскочила. Та про те тобі Олена сара розкаже. Не зараз. Потім. Тільки не свари її. Вона того не заслуговує. А ще… Любить тебе. І на тебе схожа. А зараз пора нам прощатися. Перед світанком сон найсолодший. Он мій ворон вже зовсім заснув. З сил вибився. Прокидайся, Каркуне. Ми з тобою вже зробили все, що могли. Пора додому. Час чаклунів минув.
– Вибачай, Магдо, що й тебе мої таємниці потривожили.
– Добре, що все добре. Не сумуй. Живи собі щасливо і спокійно. Живи скільки тобі відміряно.
– Дякую тобі, Магдо. І твоєму ворону також. Ух, який страшний.
– Кар!
– Не ображайся, Каркуне. Він страшний, бо чорний, а добрий, бо я його зі своїх рук вигодувала. Ну… Бувайте. Ідіть і ви відпочивати.
Світанок вже сходив на землю, розганяючи туман і всі злі сили. А добрі сили мусили відпочити і набратися наснаги на боротьбу зі злом.
– Я можу повернути вам перо чорного ворона, – сказала Олена.
– Тримай його не згадку. А ще… Воно буде товїм оберегом і захистить тебе від всякого лиха, – сказала на прощання Магда. Сходило сонце.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.