Встав Свирид раненько, ще й на світ не благословилося. І, хоч була ще рання година, подався до священика. Ніяково було Свириду розказувати отцеві про такий свій клопіт, але робити було нічого – мусив. Боявся тільки, щоб священик на глум його не підняв. Рятувало тільки те, що священик був старий, то певно багато всякого набачився на своєму віку. Вислухавши Свирида, задумався-загадався, а потім сказав:
– Чув я про таке. Сам з таким не стикався, а від старих людей чув. Перевірити, ясна річ, не зайве, але мусиш найперше бути готовим до всього, бо то ворог лютий і небезпечний.
– Отче, але ж ми з нею шлюб брали. Вона хрестилася. Як же таке могло трапитися?
– Пам’ятаю, що шлюб брали. Гарна з вас пара була. Та, на жаль, буває і так. Тут мусиш бути обачний, бо то не жарти. Найперше дам я тобі своє старе кропило. Багато я святив ним все, що треба було. А тепер бач на що згодиться. Воно в таких справах дуже помічне. Ще дам тобі свяченої крейди. Хрести нею понамальовуєш. А ще зілля священого. В хаті його кругом позатикаєш. Та й чекай гостя небажаного.
Повернувся Свирид додому – жінка ще спала. Позатикав кругом свяченого зілля – вона й прокинулася.
– Що це ти робиш, Свириде?
– Та трохи вирішив хату освіжити. Нехай зіллям пахне, а не всяким чортовинням.
– Що за вигадки! Фу! Дихати нічим.
– Не видумуй. Квітки пахнуть. Це ж добре.
– Селюк ти. От що я тобі скажу.
– Селюк і є. А хіба ж ти не за селюка заміж ішла? Не за панича ж. І ти селючка. Хіба ж ні?
– Ні, я не селючка. Я не…
– Це я з тебе панянку зробив, бо до ніякої роботи не заставляв. Вележуєшся собі, ніщо тебе не обходить. А від домашньої роботи ти сама себе звільнила: не переш і не вариш. А я, що без жінки жив, що з жінкою живу, – однаково: ні сорочки чистої, ні страви гарячої. Як сам собі не зварю і не виперу, то так і буде.
– А-а, дорікаєш! От ти який! Так знай же: тільки ти в поле поїдеш, я все те зілля повикидаю.
– Тільки спробуй.
– І спробую. А що?
– Тоді побачиш.
– Воно мені дихати не дає.
– Дихати не дає? І не дасть, бо ти…
Ледве не сказав «відьма», та стримався: ще не час. Ще треба потерпіти.
– Гляди ж мені. Зачепиш зілля – битиму. Ніколи не бив, а за зілля – битиму.
– Що з тобою, Свириде? Ти часом не випив зранку?
– А хоч би й випив. То що?
Від такого Марічка розгубилася. Таким свого чоловіка вона ще не бачила. І що з ним сталося? Та вирішила за краще змовчати. Нехай вже їде скорше. А вона вже собі розраду матиме. О, ще й яку розраду. А зілля…
«Трохи зле, що воно смердить. Від нього спасу нема – хоч в землю влізь. Моєму любчикові таке не сподобається. Останнім часом він став дуже вередливим. І все-таки що це з Свиридом?»
Ще раз вирішила спробувати. Голосочок лагідний, наче вона – й не вона.
– Свириде, я тебе прошу, прибери те зілля. Аж голова від нього болить.
– А в тебе голова і без зілля болить. Я в хаті господар, а не приймак, і буде так, як я хочу.
Марічка бачить, що з чоловіком сьогодні не до розмови та й замовкла остаточно.
«Нехай вже їде скорше, – подумала. – І так щось сьогодні бариться».
– Ну, я поїхав. Заговорився з тобою. Сонце он як вже високо підбилося.
Та й вийшов з хати. Воза з кіньми в поле відвіз. Коней пастися пустив. А сам городами тихенько додому повернувся. Знав, що його Марічка ще спатиме, то й спокійно собі за хатою в корчах замаскувався. Свіжа роса холодить, джміль йому над вухом прогудів, немов здивувався: що той чоловік тут робить? Бджоли перемовлялися, поспішаючи до квіток. А Свирид сидить.
«І довго я тут, як той дурень, буду сидіти? – думав Свирид. – А може таки Остап все це вигадав? Сидить тепер десь собі та й сміється з мене. Ні, не повинен би…»
Раптом Свирид побачив, що просто на нього мчить чорна хмара, страшна, як неминучість. Аж злякався чоловік, та змовив молитву – і страх відступив. Сидить Свирид у своїй схованці і бачить, що та хмара летить просто до його хати, власне, до димаря. А коли наблизалася та хмара, то Свирид і паничика побачив, невеличкого, з ріжками і копитцями. Хмара зависла над димарем, а потім попливла собі геть, а паничик, видно, в димар пірнув.
«Ага! Прилетів! – злісно подумав Свирид. – Ну я ж тобі, гаспиде, влаштую. Будеш ти пам’ятати до нових вінників, як чужих жінок баламутити».
Драбину Свирид вже давно приготував. Вона стояла сперта біля хати до глухої стіни. Сюди жодне вікно не виходило. Свирид спокійно виліз на дах, обмалював димар хрестами, ще й свячену вербочку вчепив. Тихенько зліз. В хаті – анічичирк, ні звука, ні руху, наче вимирло все.
«Що ж вони там роблять? – промайнуло у Свирида. – Чи не позасинали часом?»
Але відігнав ті думки, старався про них не думати, бо знав, що робота ще не вся зроблена. Шептав молитву і, схилившись, підходив до кожного вікна і малював, малював хрести свяченою крейдою.
«Хоч знадвору, та то нічого. Хрест однак тримає. Той хрест його звідси не випустить. Так… Ще двері. А тепер можна і на коханців глянути: як там вони?»
І Свирид обережно заглянув у вікно. Міг не дуже й маскуватися: коханці по вікнах не дивилися, та ще й вікна були заслонені. Свирид легенько відхилив фіранку – і бачить: сидять обоє за столом, а на столі і пляшка, і печене, і варене.
«А-а, вража жінка! – ледве не скрикнув Свирид. – То виходить, що моя жінка тільки для мене готувати ледача, а для любчика все у неї наготовано. Ах ти ж, анахтемська дочко! Ну, я ж тобі…»
Та й став дослухатися до розмови в хаті.
– Ні, в тебе сьогодні нестерпно. Нащо ти понатикала того зілля?
– То не я, то чоловік.
– А чому ти його не викинеш?
– Не можу. Свирид казав, що битиме.
– Краще б же він набив тебе трохи. Не можу дихати. Душить. В землю вганяє. Стривай… Це зілля, либонь, свячене. Фу, так і є! Свячене! Та я тобі за таке…
– То не я, то Свирид.
– Той Свирид вже мені набрид. Казав же тобі: давай я його зведу. Може ж він заблудитися, повертаючись поночі, та й разом з кіньми ускочити в провалля. Я б йому допоміг. І на тебе ніхто б нічого не подумав. Ну до чого тут ти? Всі жаліли б тебе, бідну, молоду вдову.
– Ні, не треба. І не говори мені про таке. Свирид же мій чоловік.
– Шкодуєш! А дурити його не шкодуєш?
– Дурити – то одне, а провалля – то зовсім інше, то страшно.
– Їй страшно! А зі мною в димар літати не страшно?
– Теж страшно, але ж я тебе люблю. Задля тебе я… А ти мене зовсім не любиш.
– Чого там не люблю? Ну, давай ще вип’ємо. Ох, і добра ж у тебе горілка.
– На травах.
– Свирида також нею поїш?
– Ні, Свирида не пою. Він ніякої не п’є.
– І що це за чоловік такий, що не п’є? Та я б такого… Але нехай не п’є, нам з тобою більше буде.
Обоє сміються, цілуються і знову п’ють. Свирида розбирає нетерплячка. Його аж трясе від злості. А з хати долинає мелодійний голос його любої Марічки.
– А ти казав, що золотий ланцюжок подаруєш. Приніс?
– Ні, не приніс.
– А кажеш, що любиш.
– Хіба я мало тобі тих цяцьок понаносив?
– Цяцьок! Хіба що цяцьок. Ти казав, що це золото, срібло, коштовні камінці. А ти полетиш – і все це обертається на звичайнісінькі бляшки та скельця. Оце твої подарунки. Все це не справжнє. Ні, ти мені справжні коштовності принеси. А то ти тільки дуриш мене.
– У цьому світі кожен когось дурить. Продавець дурить покупця, ти – свого чоловіка, а я тебе. А як же інакше? Такий світ.
– Ти не можеш мене дурити, бо я тебе люблю.
– То й що? Свирид теж тебе любить, а ти ж однак його дуриш.
Було чутно, як Марічка шморгнула носом. Либонь плакала.
– Ну-ну, ти знаєш, що я того не люблю. Мені чомусь сьогодні в тебе не затишно і тісно. Наче обручами щось мене стискає. Дихати нічим. Давай скорше вибиратися звідси. На простір, до своїх.
– Почекай, ми з тобою ще досхочу не натішилися, не налюбилися.
– Натішимося ще і налюбимося.
Було чутно, як гість заходив по хаті, а потім весь у тривозі загукав:
– Слухай, тут все замуровано.
– Як замуровано?
– Дуже просто: тут всюди хрести! Що ти не розумієш?
Тоді вони забігали по хаті обоє.
– Як же це? Коли це? Звідки вони тут взялися?
– То в тебе треба спитати: як же це? А може це ти мене навмисно заманула у пастку? Га.
І кинувся до неї. Марічка закричала страшним голосом.
– Пора, – сам собі сказав Свирид і вскочив у хату. Він вхопив старе кропило та й давай їх обох кропити свяченою водою.
– Ой, ой, – загаласував панок, – не лий сюди гарячою водою.
– А-а, то свячена вода для вас гаряча? А на те вам ще! А нате! Щоб знали, як заходити в християнський світ, в християнську хату.
– Ой, Свириде, змилуйся! Випусти мене звідси. І грошей тобі дам, і золота, і чого захочеш. Тільки випусти мене звідси.
– Он як заспівав. Грошей, кажеш? Золота? А хто мене в провалля хотів скинути разом з кіньми? Чи не ти часом?
– Ой, не я, ой, не я. Це ось вона.
Та тут вже йому, видно, непереливки. Зі Свиридом він боротися не міг, бо у Свирида і кропило, і свячена вода. І вискочити ніяк, бо скрізь хрести. І змієм звивався, і левом обертався, та проти старого кропила і свяченої води був безсилий. Нарешті впав, закрутився дзигою та й дух спустив. Щось зашкварчало, зашипіло так, наче хтось проткнув великий м’яч, засмерділо сіркою – та й усе. Посеред хати зосталися ріжки і копитця. Підібрав їх Свирид шуфлею, якою сміття збирають, кинув у групку і запалив. Нестерпний сморід виповнив всю хату.
– Треба було надворі спалити, – сказав Свирид. – Та хай вже так. Я однак тут не житиму. Ач, яке плюгаве, а скільки смороду.
Перелякана Марічка все ще лежала на ліжку та й плакала.
– Вставай, чортяча полюбовнице. Твого коханого вже нема. Бачила? Плакати потім будеш. А зараз вставай.
– Ой, Свиридку, не вбивай мене. Я тобі годитиму, я тобі ноги митиму, тільки не вбивай.
– Та хто б тебе вбивав? Образливо тільки. Бо я любив тебе. Ну… Вставай та збирайся. І пожитки свої збирай.
– Куди ти мене хочеш?
– Куди! Куди! Та ясна річ, що не до пекла. Дороги туди не знаю. До матері твоєї відвезу. Нехай тішиться донечкою.
– Ой, Свириде, не роби того. Я вже так не буду. Я вже буду доброю жінкою, робитиму все, що ти скажеш. Бо хто ж мене з такою славою тепер заміж візьме?
– Ніхто не візьме. Це я тобі обіцяю.
– Ой, Свиридку, не губи.
– А чого ж ти хочеш? Щоб я гріх твій покрив? Щоб нікому не розказував? Ні, голубко. На таке не сподівайся. Бо як я людям поясню, що ми з тобою розлучилися? Сам на себе поговір пущу? Не буде такого.
– Ой, Свириде, а може ти мене простив би та й ми б не розлучалися? Невже ж таки й не можна простити? В житті всяке буває. Ну… Набий мене, якщо хочеш. Я навіть плакати не буду.
– Та нехай тебе земля поб’є. Знаєш, жінко, може б я і простив тобі, якби ж ти з хлопом по глупоті своїй та розпусті згрішила. А то ж з чортом! Та й сама… На помелі… Знаю, знаю, люди бачили. Ви ж, безсоромні, не опівночі, а вдень! При ясному сонці і при синьому небі! І грому не було на ваші голови.
– Грому не було, то ти знайшовся.
– Так, знайшовся і покарав твого любчика. А тобі шкода? Та ти складайся, складайся. Чого сіла?
– Ой, руки не здіймаються, ноги не тримають.
– Ще скажи, що в тебе голова болить, в боці коле, поперек вхопило. Що там ще? Ох, який же я був дурний. Тепер хоч сам себе бий. Та тобою орати треба було, а я… Дурень! Дурень!

То не весільний повіз їде з подушками, скринею та всякими клунками. То Свирид свою Марічку до її матері везе. Ззаду йде корова, до воза прив’язана, а поряд і Марічка з опущеною головою та заплаканими очима. Йдуть люди, вітаються, дивуються та по простоті своїй питають:
– То куди так з усіма бебехами?
– На виселку, – відповідає Свирид і пробує посміхнутися.
Приїхали. Свирид зіскочив з воза, ворота відчинив. Марічка ж ішла, як не жива, наче все поза нею відбувається. Мати вийшла, дивується, несподівалася на таких гостей серед тижня, та ще й кіньми. А в самої вже сльози на очах – материнське серце біду чує. Та все ж питає:
– Ой, діти мої, а що ж там сталося, що ви так до мене з усім манаттям? Чи ваша хата, крий Боже, згоріла? Чи так що?..
– Привіз я вам, мамо, все, що у вас брав. І Марічку привіз. Гляньте, яка гарна та пишна. А коли щось ненароком зосталося, то я принесу чи привезу. Мені вашого не треба. Тільки поле в полі лишилося. Там все по-господарськи. Нічого я не змарнував. Все вам віддаю. А сам, як був наймитом, так наймитом і зостався. Та то нічого. Було б здоров’я, а решту нажити можна.
– То може ви посварилися? Всяке буває. То й помиритеся. Не можна відразу так. Ви ще ж такі молоді. Та чого ж ми тут стоїмо? От господиня з мене нікудишня. Ходімо до хати – там і поговоримо.
– Говорити нам нема про що. Все вам ваша донька розкаже. Якщо захоче. А щоб вона чого не приховала чи не набрехала, то скажу вам коротко, що ваша доня з чортом злигалася. Не з хлопом, а з чортом! Та й сама – розказують люди, бо того я сам не бачив – через димар на помелі літала.
– Ой, бідна я та нещаслива, – заголосила стара.
– Тихо, мамо, не голосіть так, – наче ожила Марічка. – Скоро люди почнуть сходитися.
Та стара не вгавала.
– Лишенько моє тяжкеє.
– Лихо, та ще й не мале, – співчутливо докинув Свирид.
– А я ж знала, а я ж відала.
– Знали? То чого ж ви її на мене повісили? Нехай би вішалася на суху вербу, коли така дурна.
– Ой, не кажи так, сину, не край мого серця материнського, воно й так болить. Чи ж я тебе, доню, до церкви не водила? Чи ж я тебе, доню, молитов не вчила? А ти мою сиву голову так тяжко осоромила. Я ж думала, вийдеш заміж за доброго парубка – то й отямишся. А воно ж… Послухай, Свириде. А може ж не треба так відразу. Може ж вона покаїться, повиниться – та й будете жити, як Бог приказав. Ну набив би її трохи, повчив би, щоб знала. Вона ж таки тобі шлюбна жінка.
– А коли шлюбна жінка, то нема чого з чортами воловодитися та й на помелі літати. Чи так я кажу, Марічко?
– Ой, так, Свириде, так.
– Бачите, мамо? Все вона розуміє. Але ж… Я сам чув, як намовляв її полюбовник, щоб мене зі світу звести. Та не встиг. Не допустив Бог такої наруги. А все інше нехай вона вам сама розкаже. Мені ніколи. Треба у когось найнятися, бо ж мушу якось жити. А ви вже в полі самі давайте лад. Про мене, хоч чортячу силу наймайте. Мені однаково.
– Ой, Свириде, ти таки дуже гострий. Не можна так. Винна вона, дуже перед тобою завинила. Та й я стара… А таки треба було якось трохи почекати.
– Почекати чого? Щоб вона мені рогатеньке народила та з копитцями? Ні вже, красненько дякую. Ось допоможу воза розвантажити, коней випряжу та й поставлю куди слід. Я ж наймит, до порядку звик.

Свирид повернувся додому. Хата стала йому чужа і якась… Наче пустка. Але це ж хата його, та, де він народився, де ріс і де жив. З вікна видно стару грушу, до якої він звик, яка, очевидно, була старша від нього.
«Он як воно буває… Даремно я не послухався того старого діда. Думав, що я мудріший. А воно он як вийшло. І хто ж це все-таки був? Не спитав у нього, а тепер не розгадати. Однак цікаво».
Став складати свої пожитки. Окремо складав те, що траплялося з речей Марічки.
«Не послухався діда – і так зіпсував собі життя. Куди ж мені тепер? Тут я не зостануся жодного дня. До Остапа попрошуся. Думаю, не відмовить. Хоч до комори пустить. І ще… До когось найнятися треба. Найнятися – то не штука, але найгірше – коли розпитувати почнуть. Щось людям казати треба. А не хочеться, так не хочеться. А як не хочеться, то й казати не буду. Жартами та приповідками відмовлюся. Головне – хату треба ставити. А за що? Ех, обсіли мене клопоти з усіх боків».
Втомився від думок і від порання та й вийшов у сад – трохи перепочити. Коли дивиться – аж під грушею старезний дід стоїть, отой самий. Стоїть і в сиві вуса посміхається. Зрадів йому Свирид, як рідному: буде хоч в кого поради спитати.
– Що, синашу? Не послухався мене, старого, а тепер журишся?
– Ще й як журюся, дідусю.
– Не журися. Нема такої біди, щоб людина з Божою поміччю її не здолала. Шкода хати, та нічого не вдієш. Буде тобі в ній не затишно. Краще тобі вже нову поставити.
– Воно краще, знаю. Та от біда: нема за що ту хату ставити.
– Воно так. Але добрій людині як не від неба, то від землі, а все якась поміч прийде. Часом звідти, звідки й не сподіваєшся. А чому ти, синашу, не питаєш, хто я такий? Знаю, що тобі цікаво.
– Цікаво, дідусю. Дуже цікаво. Але якось я не смів у вас про це питати. Та, коли ваша ласка, то розкажіть.
– Розкажу, синашу, розкажу. Я – твій далекий предок. Ще прадід твого прадіда. Прості люди ніколи не вели своєї родословної. А треба тобі знати, що твій рід не з гречкосіїв. Коріння твого роду сягає аж в часи козаччинни. Ото і я колись козакував.
– Розкажіть, дідусю.
– Та що його розказувати? Ти й сам не гірше від мене знаєш про ті часи. От і я козакував. Бився з ляхами, з татарами. А за що бився? За волю, скажеш? Правильно, за волю бився. А коли подивлюся, як ти, козацький нащадок, наймитуєш, то, повіриш, знову рука до шаблі тягнеться. Ото, буває, часом зустріну нашого Богдана, то й…
– Хмельницького?
– Його ж. Ми там всі одним кошем стоїмо. Ото зустріну його та й кажу:
– Що, Зиновію, гетьмане наш ясновельможний? Дожилася Україна. За що ж ми боролися? Чи за таку Україну? Чи за таку волю?
І дорікнути йому не можу, бо й він за ту нашу волю і Україну життя свого не шкодував. Хитає скрушно Богдан головою.
– Хто ж знав, що так вийде? Здавалося, однієї віри, а вийшло…
– А вийшло, Зиновію, що наші кістки з могил москаль викидає.
– Якби ж то лиш москаль, а то й свої…
– То що? Збирай, Зиновію, полки.
Зітхає.
– Наші полки під Берестечком сплять. Та хіба тільки під Берестечком? Під Багатогом, під Пилявцями та й скрізь по нашій землі.
Отаке-то, синашу…
– А як же ви тепер?
– Ти хочеш спитати, як я з того світу прийшов сюди? Випросив собі у Бога таку милість. Та не тільки я. Багато нас тут ходить по землі. Просто нас ніхто не бачить, а я тобі показався. Хтось рідним своїм допомагає, хтось ворога потихеньку скубає. Бо прощати своїм ворогам – то справа біблійна, а не козацька. Бо коли хтось у тебе межу переорав чи навіть украв що – таке простити можна. А коли ворог Україну плюндрує, братів по вірі неволить, такого і Бог не прощає, не те, що козак. Бо в козака як? Бий ворога до загину. А потім – ще бий, ще не мирися, бо ворог тебе не помилує.
– Ой, дідусю, як ви цікаво розказуєте. А я й не знав.
– Бо звідки тобі знати? Якби живий був батько твій, то може щось і розказав би, а так… Хто б сироті розказувати мав? Так… Чув щось про козаків, про козацькі походи – то й так добре.
– Дідусю, а чому ви не в козацькому строї?
– Е, самому образливо. Та бачиш… Послав мене гетьман за вивідувача, таки ж під Берестечком. Так я і загинув, так мене і поховали. То де вже там було до строю? Тисячі нас тоді полягли. Не кожного й оплакали.
– Сумна казка, дідусю.
– Якби ж то казка. Та я не для того сюди прийшов, щоб тобі сумні казки чи бувальщини розказувати. Ти краще от що… Бери лопату і копай ось тут під тією грушею.
– А що там?
– О, там… Я колись тут свій маленький скарб закопав. Не так, щоб дуже велике багатство, а все, що мав. Думав колись: повернуся з походу додому – та й заживу, буде за що руки зачепити. Та не довелося. При житті я про те так нікому й не сказав, після смерті – також. І не приснився нікому. Думав собі: нащо живих тривожити? Кожному своє… А тепер бачу, що край тобі, то випросив собі таке право: стати тобі у пригоді. Отже, бери лопату і копай.
Копати – то й копати. Справа не нова.
– Отут копай, – сказав дід. Та Свирид копав, копав, вже й лоба загрів, а нічого так і не викопав. Встав, витер піт з чола. Дід у задумі крутив вуса.
– Знаєш, синашу… Певно, лівіше копати треба. З віками знаки мої погубилися. І яблуні тієї вже нема, від якої я кроки свої міряв. Навіть пенька не зосталося. Ото халепа.
Став Свирид копати лівіше – і знову нічого. У Свирида вже й сумнів зародився: чи той скарб був колись? А якщо був, то… Стільки часу минуло.
– А може, дідусю, той скарб давно вже хтось викопав та й скористався з нього, вас добрим словом не згадавши?
– Ні, синашу, ні. Я знаю, що він тут. Я відчуваю. Почекай. Сонце тоді стояло отак… Яблуня росла отак… А груша? Дурень я! Та ж тієї груші ще тоді не було. Отже… Доведеться зрубати грушу. Морока, і дерева шкода, але нічого не зробиш. Шкода груші, вона ще родить, але треба.
Підійшов до дерева, погладив жорстку кору.
– Пробач мені, грушо, що укорочую тобі віку. Хтось колись і мені укоротив. Мушу, дерево життєдайне, мушу. Рубай, синашу, грушу. Впораєшся сам? Дерево не таке вже й товсте, та вгору пішло. Не завадило б когось покликати на підмогу.
– Мабуть, піду, сусіда гукну, Остапа. Він, либонь, вдома сьогодні. Тільки от… Ями позасипаю, зарівняю все, бо сміятися з мене буде, гостроязикий.
– Ні-ні, ти йому нічого не кажи ні про скарб, ні про мене. Люди в таке не вірять. Та й нащо їм те знати? Словом… Не треба. Я щезну. Не прощаюся, бо я ще тут. Просто не хочу, щоб мене стороннє око бачило.
Свирид покликав Остапа.
– Ходи, Остапе, поможеш. Хочу грушу зрубати.
– Грушу? Чому зараз? Дивися, яка вона зелена. І грушки на ній…
– Та… Треба зрубати.
– Жалю ти не маєш, Свириде. Вона ж жива.
– Я теж живий, а от…
– То зовсім інше. Груша у тому не винна.
– Знаю, що не винна. Ну… Поможи…
Груша впала, немов застогнала. Остап відразу й пішов.
– Не можу дивитися, як дерево плаче.
Як тільки пішов Остап, знову з’явився дід.
– Отут і копай. Де корінь був. Тут…
По якімсь часі щось дзенькнуло.
– О! Чекай…
Найперше дід з ями дістав шаблю.
– Добра шабля, – сказав. – Бачиш, і не поіржавіла. Подарую її Богданові. Нехай має. То з битви під Батогом. Копай далі. Вже недовго. Ось зараз…
А далі була залізна скринька. А там – всякого повно: і золото, і срібло, і таляри.
– Бери і не сумнівайся. Все це не крадене і не нажите розбоєм. Як буде твоя ласка, щось на церкву дасиш, за душу спочилого Григорія помолишся. Та ще за побратима мого Василя, бо за нього і помолитися нікому. Та й став собі нову хату. Я тебе тривожити не буду. А як навідаюся інколи, то ти не лякайся. Бо чого нас боятися? Боятися треба живих. Ну, хіба, коли злий чоловік помре – тоді інша річ. А тепер… Прощай. Не згадуй лихом.
– Ну чому лихом?
Але старого вже не було. Щез, як розвіявся.