Ця конференція була дивовижна. Проходила вона у Мюнхені і мала статус міжнародної. А дивовижною вона була тому, що тут були і метри науки, і талановиті студенти, котрі хотіли не просто здобути диплом, а й набути знання. Демонстрували Азалію – досягнення професора Вернигори, що стало неабиякою сенсацією і зворохобило весь науковий світ. Професор Вернигора мав доповідь. Біля нього була Азалія. Афіна, як була у тому потреба, допомагала Азалії, а Северин Вернигора після доповіді подекуди щось коментував. Найцікавіше ж було те, що Азалія сама перекладала промови виспаючих. Вона досконало знала англійську, німецьку і грецьку мови. Французьку знала слабше. Перекладачі ревно стежили за Азалією і були на похваті, щоб їй допомогти. Афіна, як завжди в таких випадках, хвилювалася, наче і її також отут демонстрували як досягнення професора Вернигори. Все проходило спокійно і виважено. Раптом Афіна вловила на собі чийсь незмигний прискіпливий погляд. Вона мотнула головою, наче хотіла той погляд скинути, стрясти з себе. І тут-таки почервоніла від того мимовільного руху. Це було неприпустимо – отак мотнути головою на очах у цілого вщерть заповненого залу.
А той погляд не зникав. Афіна відчувала його. Він її бентежив. Здається, той погляд проникав крізь одяг, крізь тіло, у саму середину. Афіна ще дужче спаленіла, а потім таки не витримала і глянула в той бік, звідки струменів той палкий погляд. На неї дивився хлопець, очевидно її одноліток. Він не дивився на Азалію, а безсоромно втупився в Афіну. Дівчина спопелила його очима, сердито зміряла його елегантний костюм і… Посміхнулася. Це було так несподівано. А потім вона знову розсердилася, тепер уже на себе.
«Ото дурна селючка, – картала сама себе. – Він ще подумає, що я втішилася, що він на мене увагу звернув. Дуже він мені потрібний!»
Афіна так задумалася, що пропустила реакцію залу на якийсь дотеп Азалії. Взяла себе в руки і вже більше не дивилася на того елегантного хлопця. Зате він дивився і дивився на Афіну. Врешті-решт з його боку це було непристойно.
«І як він собі таке дозволяє? Нахаба! – обурено думала Афіна. – Теж мені європеєць!»
Подумала так Афіна і відігнала ті думки, бо треба було слідкувати за ходом конференції, щось підсувати, слідкувати за Азалією. Штучна дівчина вела себе бездоганно, та часом могло прослизнути щось не зовсім те, що треба, і тоді Афіна подавала Азалії умовний сигнал – і вони добре розуміли одна одну. Навіть Северин дивувався зі своїх дівчат. Вдома вони сперечалися, могли образити одна одну, діставали одна одну шпильками та гострими дотепами, зате на виїзді дівчата були єдине ціле. Вони розуміли одна одну з півслова, з помаху вій. Ось і тут, на конференції.
«Тільки що так знітило Афіну? – спершу не міг зрозуміти Северин. – Он як пойнялася полум’ям».
Прослідкував за сердитими спалахами очей своєї доньки – і зрозумів джерело і причину доньчиного гніву.
«Отак воно найчастіше й буває, – чомусь подумав професор і посміхнувся. – Що ж… Пора її така…»
На перерві Афіна, підхопивши попід руку Азалію, поспішно пройшла у відпочинкову кімнату.
«Ще мені тільки залицяльника бракувало!»
А сама все думала та й думала про того хлопця і згадувала його погляд.
«Які ж у нього очі? Карі чи чорні? Чи може голубі? – думала Афіна, наче то було те найважливіше, про що зараз слід було думати. – Ні… Не згадаю. Вони якісь такі…»
Афіна не чула, що казав їй батько, про що питала Азалія. Нарешті професор поторсав доньку за плече.
– Афіно, отямся. Конференція ще не закінчилася. Ти нам потрібна. Ми без тебе не можемо. А ти якась… Як відсутня. Я все розумію, але…
Афіна зітхнула і наче вигулькнула зі сну.
– Все гаразд, тату. Я з вами.
Северин глянув на доньку і повірив їй, що все гаразд.
Після конференції той елегантний хлопець підбіг до Афіни, наче боявся її втратити. Спершу він звернувся до дівчини німецькою мовою, якої вона, ясна річ, не знала. Але тут втрутилася Азалія, проявивши неприпустиму непристойність.
– Юначе, – сказала Азалія, наче була набагато старша від хлопця. – Вам слід попрацювати над вимовою. Може ви й досконало знаєте німецьку мову, але вимова у вас кульгає.
Хлопець спаленів. Професор став картати Азалію за невихованість, а Афіна попросила у нього вибачення за Азалію. Тоді хлопець перейшов на українську мову і знічено сказав:
– Я знаю. Азалія права. З вимовою у мене і справді є проблеми. Я щойно перший рік в Німеччині. Мало спілкуюся з німцями із-за тієї вимови. Тому… Азалія має рацію.
І до Афіни:
– Дівчино, я б вас попросив дати мені вашу візитівку. Ми зараз розійдемося і… І я не хотів би вас втратити.
Афіна знітилася, що було на неї зовсім не схоже, і не знала, куди їй подіти очі. Тільки по хвилі оговталася.
– У нас сьогодні Азалія свої візитівки роздає. Чи може ви випадково сплутали нас? Так, я не Азалія, я Афіна.
– Афіна? Це ваше ім’я?
– Так, це моє ім’я. А мій тато не вірить, що всі дивуються з мого чудернацького імені.
– Чому? Мені подобається. Воно милозвучне і оригінальне.
– Лестите?
– Ні, чому ж…
– Це мені батько таке придумав, за що я йому дуже вдячна.
Северин глянув на Афіну з докором: мовляв, не забувай, де ти.
– Пробач, тату.
Їм пора було йти. Їх вже кликали на обід. Мали бути урочистості на честь гостей – делегатів конференції.
– Ходімо, дівчата, – звернувся професор до обох.
– Візитівку, прошу вас. Це ж ні до чого не зобов’язує.
Хлопець наполягав. Відмовити було б якось не дуже делікатно.
– Зараз, тату. Вже йдемо. Скажіть, – заглянула в його візитівку. – Скажіть, пане Василю, а звідки ви так добре знаєте українську мову?
– Та я ж з України, з Житомирщини. Приїхав на навчання.
– Добре, що мову свою ще не встигли забути.
Жорстко, з якимсь докором прозвучав голос Афіни. І чого вона? І сама потім не могла пояснити свого невиправданого гніву. А що у тому поганого, що хлопець приїхав до Німеччини вчитися? Та якась образа закипала в душі дівчини.
«Їдуть вчитися за кордон! Ах, як престижно! Нібито наші інститути гірші».
І Афіна вже мала зіпсований настрій до кінця дня. І чого? – спитав би хто. Та її ніхто ні про що не питав. І Афіна була, як та чорна градова хмара. А батькові було не до неї. Він спілкувався з колегами, з журналістами. Азалія також була не без загальної уваги. А проблеми Афіни були не глобальні. То були її особисті проблеми. Афіна була просто дівчина, котра ще не знайшла собі пари. А ще її непокоїли звичайні людські проблеми, до яких нікому не було діла. Афіна ставила перед собою запитання, на котрі не знаходила відповіді, а її батько, професор світової ваги, не міг їй нічим допомогти, бо йому було не до неї.
Нарешті якийсь журналіст підійшов і до неї. З перекладачем.
– Скажіть…
– Нічого не скажу, бо я не люблю журналістів.
Афіна була різка і неприємна навіть сама собі. І чого її занесло? А журналіст не відставав. Може своєю неординарністю дівчина його ще більше заохотила і заінтригувала.
– Скажіть, а за що ви не любите журналістів?
– Бо вони приставучі і набридають. Сказала ж, що не хочу відповідати на ваші запитання. Чого вам ще?
– Пробачте.
І відійшов. Серед своєї заклопотаності Северин все ж помітив, що Афіна досить неврівноважено розмовляла з закордонним журналістом. Коли були вже в готелі, між ними відбулася гостра розмова.
– Ти, дочко, що собі дозволяєш? Ти не вдома. Ти тут представниця держави.
– Ти, тату, про що?
– Добре ти знаєш, про що. Про того журналіста.
– А-а… А чого він в’язне?
– А етикет? Ти ж мені дорікаєш, що я не європеєць. А сама?
– Так, я повела себе зле. Визнаю. Просто у мене не було настрою.
– Хіба можна свій настрій переносити на суспільні справи? Вчися тримати себе в руках. Така наука згодиться і вдома. Добре, якщо той журналіст промовчить. А якщо ні? Ти уявляєш, який галас може він здійняти? Журналісти люблять сенсації. А тут… Донька професора! Це нам може серйозно нашкодити. Ти не вдома. Завжди треба думати над кожним своїм вчинком. А за кордоном тим паче.
І не знала того Афіна, і не відала, що ця конференція зробить несподіваний поворот в її житті. Була замислена. Інколи не чула, що до неї говорять. Азалія непорозуміло дивилася на Афіну. Такий її стан був для Азалії чужий.
– Нашій Афіні треба заново блоки перекомплектувати, – посміхалася Азалія.
– Йди звідси, іржава бляшанко. Бо як дам, то твої блоки ніякий професор не збере.
Азалія образилася не на жарт.
– Чого вона, професоре?
– Не займай її, Азаліє. Закохані завжди добрішають, а наша Афіна навпаки: наче лихий в неї вселився.
– Я що, схожа на закохану?
– Не схожа, дочко. В тім то й біда. Та однак закохана.
– Відчепіться ви від мене. Хіба ж ви не бачите, як мені зле?
І задзвонив Афінин мобільний. Афіна спаленіла. Дзвонив Василь.
– Я просто хотів почути ваш голос.
Мовчала.
– Ало, Афіно.
– Я слухаю.
– Розумію. Ви не одна і не хочете зі мною при всіх розмовляти.
– Майже так.
Юначий усміх, легкий і милий.
– Афіно… Я повторював би ваше ім’я безконечно.
Тепер посміхнулася Афіна – і стала дуже симпатичною.
– Навіщо?
– Не знаю. Зі мною ще такого не було.
– Прийміть щось зайспокійливе.
– Ви смієтеся з мене, Афіно? Не допоможе мені вже нічого. Я мушу бачити вас. Давайте зустрінемося завтра. Я покажу вам місто. Я вже багато встиг побачити.
– Не можу. Буду зайнята.
– А по обіді?
– Може. Ще не знаю.
– Я вам зателефоную.
– Гаразд.
По тій розмові Афіна розпогодилася. Рум’янець – на всю щоку. Вона підійшла до Азалії, чмокнула її в щоку і тихо сказала:
– Пробач, Азаліє. Я не хотіла. На мене щось найшло. Пробач.
– Що з нею? – здивовано глянула на Афіну Азалія.
– Тобі, Азаліє, того не зрозуміти. Це чисто людські емоції, – пояснив Северин.
– А я?
– Тобі ще того навчитися треба. Удосконалюйся. Хоча… Почуття – це таке, чого навчитися не можна.

Отой-то Василь мав тепер приїхати. Із-за того-то Василя перекидали догори дном весь будинок, а Афіна бігала, як накручена, і була нестерпна: то сміялася і навіть щось наспівувала, то раптом ставала сердита, як пантера. Аж терплячий батько мусив їй зробити зауваження.
– Афіно, візьми себе в руки. Це неприпустимо, щоб доросла дівчина так себе поводила.
Тільки мати посміхалася, дивилася на доньку і зітхала, своє згадуючи.
«Слава Богу. Таки прийшло до доньки її кохання. А я думала, що спізнилося…»

Зустрічала Василя, ясна річ, Афіна. Сама. Хотіла ув’язатися і Азалія, та Северин сказав, що, коли зустрічаються хлопець і дівчина, то вони прагнуть бути удвох. І Азалія мала б те знати.
– А навіщо удвох? – гостро спитала Азалія, як наївна дівчинка-підліток, що провокує дорослого на пікантну розмову.
– Ну… У них свої розмови, свої проблеми. Вони не хочуть, щоб хтось у те вникав.
– Які у них проблеми? Вони ще нежонаті.
– То й що? Однак вони хочуть бути удвох.
– Я знаю навіщо. Щоб цілуватися.
– Може й так. Вони дорослі, можуть собі таке дозволити.
– А я? Я теж доросла.
– Ти почекаєш. Тобі ж обіцяли допомогти.
– Скільки я вже можу чекати? Набридло. Або я людина, або…
– Ти не людина. Мусиш про те пам’ятати. Ти – штучний інтелект. Я вже тобі казав.
Але саме в цей час зупинився автомобіль і з нього вийшла усміхнена Афіна та її гість, елегантний, офіційний, з валізою і квітами. Северин встиг шепнути Азалії, щоб поводила себе пристойно.
Все було дуже просто і симпатично. Обід, розмови, захоплення професорським будинком, квітником і навіть Рексом. Азалія компліментів не дістала. Їй і так багато їх перепадало. Азалія сиділа понура і неговірка. Після обіду всі розбрелися по справах чи без справ, залишивши гостя на якийсь час з родинними альбомами. Афіна допомагала матері на кухні, а хлопець з задоволенням роздивлявся старі фотографії. Ось Афіна ще зовсім маленька, а ось вже школярка. Хлопець так захопився, що й не помітив, як до нього впритул підійшла Азалія. Аж здригнувся, коли вона заговорила.
– Скажи… Чим тобі подобається Афіна?
Голос різкий, в голосі метал. Хлопець на мить задумався.
– Навіть не знаю. Важко так відразу сказати. Ну… Вона гарна.
– Є багато гарних дівчат.
– Вона… Ні на кого не схожа.
– Тим, що грубіянка?
– Ну… Я б так не сказав. Може інколи трохи нестримана, але…
– Нічого, ти ще те відчуєш.
– А власне, чому ти про те питаєш?
– Хочу збагнути чоловічу логіку.
– Ого! То ти молодчина.
– Але ти вибрав Афіну, а не мене.
– Ну… Афіна – дівчина, а ти… Мені б таке до голови не прийшло.
– Так, я робот, бляшанка.
– Я того не сказав.
– Але подумав. Я знаю. Але я краща, розумніша, досконаліша. А що боюся дощу – то пусте, з тим можна змиритися.
– Це беззаперечно. Ніхто і не сперечається. Всі тобою захоплюються. Хіба ж не так?
– Захоплюються! Що з того? Я однак самотня.
Хлопець розгубився. Він не знав, що має казати тій штучній дівчині. Северин почув різкий тон Азалії і виглянув зі свого кабінету.
– Азаліє, зайди до мене.
– Так і знала. А я не хочу. Я зайнята. Я розмовляю з нашим гостем. Хіба не можна? Афіні можна цілуватися, а мені не можна просто поговорити?
– Азаліє, – голос професора суворий і різкий. – Ти поводиш себе вкрай непристойно. Не заставляй мене вдаватися до крайнощів. Іди сюди, бо інакше…
– Мушу йти, – зітхнула Азалія, – бо той старий хрунь зараз мене відключить.
– Азаліє, хіба ж так можна? – намагався зупинити дівчину Василь. – Ти мусиш поважати професора. Він твій творець.
– То й що? Однак я не його власність.
– А чия? Смію спитати.
– Я – власність суспільства.
– Ти диви! – тільки й спромігся сказати хлопець. Северин вийшов з кабінету, взяв Азалію за руку, щось натиснув на її зап’ясті і повів свій шедевр до себе, вибачившись перед Василем за не гречну поведінку Азалії.
– Чому ж… Мені здається, нам обом було цікаво поспілкуватись. Ми ближче познайомилися. А це не зайве.
Азалія притихла, здавалося, заспокоїлася.

Афіна з Василем цілими днями десь бродили. Знайомилися з містечком, хлюпалися в морі, ходили на концерти приїжджих артистів, що із-за моря приїхали сюди, а якщо вже вони приїхали, то увечері розважали місцевих жителів і приїжджу публіку. За день накупавшись і насмажившись на сонці, втомлені артисти мляво рухалися на сцені, а співали за звичай «під фанеру». Але й так було добре. Хоч щось. Молоді приходили втомлені до краю і голодні. Вони з’їдали все, що їм наготувала Галина Оверківна, хвалили господиню, дякували їй і йшли дивитися телевізор. Азалія цілий день вешталася з кутка в куток, була сумна і неговірка, навіть до комп’ютера втратила цікавість. В інтернет зовсім не заходила. Щось там творилося в її штучному мозку. А що… Професор Вернигора пробував розгадати і не міг. Пробував Азалію «розговорити», чимось зацікавити – нічого з того не виходило. Северин розумів, що її поведінка якось пов’язана з приїздом Василя. Але як?
Якось Василь з Афіною прийшли раніше звичайного і поставили на стіл шампанське. Коли сіли всі до столу, то не Василь, а Афіна урочисто сказала:
– Дорога родино, ми з Василем вирішили одружитися.
Така заява нікого не здивувала. Хіба Азалія глипнула на Афіну з-під насуплених брів. Пауза не затягнулася. Галина Оверківна витерла сльозу, а Северин спитав:
– А чи не зарано? Ви ще так мало знаєте одне одного.
– Достатньо, тату.
– А чому твій хлопець мовчить? Можна подумати, що це ти вирішила одноосібно.
Молоді засміялися. Василь знітився.
– Просто від Афіни це залежало. Я чекав на її згоду. І нарешті вона зважилася. Я люблю вашу дочку і кривди їй не зроблю. А завтра ми хочемо їхати на Житомирщину до моїх батьків. Вже й квитки взяли.
– Все це якось так несподівано, – витирала сльози Галина Оверківна.
– Чому несподівано? – спокійно і розважливо сказав Северин. – Я й не сумнівався, що так все закінчиться. Як у гарній казці. Я ще погано знаю Василя, зате я добре знаю свою доньку.
– Тату, ти що хочеш тим сказати? – розсердилася Афіна і вже хотіла встати з-за стола, та Василь притримав її за руку.
– Жартую, дочко. Не сердься. В такий вечір сваритися не годиться. Давайте вже нарешті пити шампанське.
І тут несподівано для всіх зірвалася Азалія. Всі якось забули за неї, і вона сиділа собі за столом без уваги та без зайвих слів. І раптом стала, чомусь сердита, аж очі у неї світилися.
– Василь лопух. Афіна хитра і підступна. Він ще її не знає. Він ще з нею наплачеться. Але так тим чоловікам і треба. Вони довкола себе нічого не бачать: ні краси, ні інтелекту. Так їм і треба, тим чоловікам. Вони, як риба, попадаються на наживку. От і ти попався, Василечку. Тепер тріпайся, не тріпайся – а не зірвешся. Та, якщо подумати, то Афіна – ще більша бляшанка, ніж я.
– Азаліє, – гукнув Северин.
– Що, Азаліє? Я правильно мислю. Бо я – досконаліша за людину.
Всі сиділи ошелешені і мовчали. Потім Афіна похопилася і кинулася до дзеркала. Вона знала – за дзеркалом є вимикач. По якімсь часі Азалія замовкла, обм’якла, а потім схилилася на стіл, немов заснула. З усіх присутніх найбільше перелякався Василь.
– Що ти зробила? Ти її убила!
– Нічого з нею не станеться. Я просто її вимкнула.
– Нехай подрімає, – тихо сказав Северин. Було видно, що йому незручно за своє творіння.
– І чого ти, дочко, на неї так реагуєш?
Афіна плакала.
– Теж мені інтелект! Звичайна бляшанка і трошки поролону.
Василь намагався її заспокоїти. Вечір був зіпсований. Його намагалися втиснути в якісь рамки.
– А чому в Азалії якась така незрозуміла агресія? – спитав Василь у Северина.
– Азалія і сама б того не пояснила. У неї спрацьовують якісь людські емоції, а керувати ними вона не вміє і я не можу. Якщо чесно, то я вже від неї втомився. Дуже втомився. І демонтувати шкода. Це такий колосальний труд. Якщо я колись пишався своїм шедевром, то тепер я скептично приймаю всі похвали і чекаю – не дочекаюся, коли її нарешті заберуть до Німеччини. Там молоді вчені взялися сконструювати для Азалії штучного хлопця, такого, як і вона, інтелектуального.
– І ви віддасте Азалію? – не повірив Василь.
– З радістю. І нехай вони вже там удосконалюють Азалію, прибирають її агресію. Все це можливо, просто мені на таке вже бракує сил. Та й нецікаво, якщо чесно. Я вже своє довів – створив Азалію. А тепер бачу, що то була даремна моя праця. Людям більше користі може принести тупий потворний снігозбирач чи продавчиня газет, ніж штучний інтелект Азалії. Кому він потрібний?
– Ти, тату, просто втомився. Попри всі недоліки Азалії, вона – шедевр. Тобі, тату, треба відпочити.
– Ти все ще її захищаєш? – здивувався Северин.
– Захищаю, бо вона в принципі не може себе захистити. Азалії теж важко жити з людьми. Вона ж не людина, а штучний інтелект. Деякі людські емоції їй просто незрозумілі.
– Ти, Афіно, вже навчилася добре аналізувати поведінку Азалії. Чому б тобі не продовжити мою справу? Практики в тебе достатньо.
– Хто знає. Може колись і продовжу.
– Найбільша помилка, якої я припустився, це те, що добровільно погодився жити з Азалією під одним дахом. Спершу це виглядало начебто розумно, але жити з роботом під одним дахом, тим паче зі штучним інтлектом – це безглуздо.
– Дозволь, тату, з тобою не погодитися. Азалія мусить вчитися і самовдосконалюватися. А як би вона мала бути схожа на людину, якби не жила з людьми? Всього ж не запрограмуєш. А може витівки Азалії – це всього-навсього наші, людські недоліки? Я пригадую себе, коли в Азалію закохався Остап. Було таке, Василю. Ти того не знаєш. Гарний хлопець, а закохався в Азалію. Він не знав, що це штучний інтелект. То, мушу зізнатися, я поводила себе так самісінько, як зараз поводить себе Азалія. Мені було байдуже до того Остапа. Просто мене брало зло: чому це Остап закохався в Азалію, а не в мене? Так що Азалію не варто дуже звинувачувати. Але давайте вже нарешті закінчувати нашу домашню конференцію і пити шампанське. В цій родині не дадуть порядній дівчині і заміж вийти.
– але, я вас прошу, ввімкніть Азалію, – попросив Василь. – Мені сумно на неї дивитися. Я звик сприймати її як живу істоту. Нехай вона буде з нами.