«КИНУ КУЖІЛЬ НА ПОЛИЦЮ» (казки для дорослих)

Афіна з Василем поїхали в Німеччину. Галина Оверківна плакала. Северин не показував, як йому скрушно, та був понурий і неговіркий. Азалія теж сумувала за Афіною. Але сумувала по-своєму, вона була прив’язана до Афіни, але десь в глибині її штучної душі (якщо штучний інтелект може мати штучну душу) була маленька втіха, що тепер ніхто не буде стояти між нею і професором. Бо, як би вона того не приховувала, але ревнощі таки в ній жили і Азалія ніяк не могла їх побороти. Адже Азалія була майже людиною.
Зимовий вечір огортав оселю професора Вернигори. Надворі хурделило, а тут було тепло і затишно. Галина Оверківна щось в’язала. Северин тільки оком кинув на те в’язання – і зрозумів: дитячі топанки. Зрозумів і посміхнувся: мабуть, Афіна матері вже відкрила свою маленьку таємницю, якої він, батько, ще не знав. Жіночі таємниці, такі нехитрі і такі важливі. Від чоловіка і жінки, власне, залежить життя на землі. А він, професор Вернигора, клопочеться штучним інтелектом. Чи це треба? Кажуть, що треба. Колись і він так думав. А тепер непевний, що це необхідно. Що це дасть для людства? Он сидить Азалія, його витвір, його шедевр. І що? Що далі? Азалія сидить сумна. Северин знає, чого вона сумує. Бо нічого не вийшло з її парою. Він хотів би втішити Азалію. Та що він їй скаже? Що це лише перша спроба? Так, перша спроба. Але Северин не знає, скільки таких спроб ще буде. І чи будуть? Чи візьметься ще хто-небудь за таку непосильну справу? Того Северин не знає, а тому мовчить, нічого не каже своїй штучній дівчині. А вона дивиться на нього, наче вловлює його думки. А може навчилася вже? Та ні, такої програми професор їй не вкладав. Азалія просто собі за всім спостерігає, щось аналізує, бо її штучний розум не звик відпочивати.
– Азаліє, – таки озвався професор, – про що ти зараз думаєш?
– Про Лео.
– Ти шкодуєш, що ми його відправили?
– Ні. Він зовсім пустий. Він зовсім не штучний інтелект.
– То що будемо робити, Азаліє? Знову вдамося до інтернету?
– Ні, професоре. То була марна затія. Я думала…
– Якщо чесно, то й я сподівався. А вийшло…
– Я, професоре, от що думаю… Тільки дослухайте мене до кінця і не перебивайте. Я думаю, професоре, що пару для мене зможете сконструювати тільки ви.
Северин хотів щось сказати, та Азалія жестом його зупинила.
– Ви досконало знаєте мою конструкцію. Вам просто треба придумати мого двійника з деякими відмінностями, тільки чоловічої статі. Хіба це так важко?
– Важко, нерозумна ти дівчино, дуже важко. Чи знаєш ти, як я шліфував кожний твій нерв, кожен м’яз, особливо на твоємі обличчі. Ти думаєш, легко було добитися, щоб ти заговорила, щоб стала настільки схожа на людину, що невігласи в таке не могли повірити? Ні, Азаліє, ти собі навіть не можеш уявити, який це колосальний труд.
Азалія зітхнула.
– Значить, не буду я мати пару. Не буду, бо ніхто другий не придумає такого штучного інтелекту, як я. А просто робот – це не цікаво.

По містечку ходила зимова ніч. Вона заглядала в кожне вікно: чи вся сплять? Сніг виблискував сріблом проти місяця. Місяць здивовано заглянув у вікно кабінету професора Вернигори – єдине вікно в цілому містечку, що в таку пізню пору ще світилося.
«І що той Северин знову вигадує? – подумав місяць. – Чому йому не спиться?»
Тільки подумав місяць, але нічого не сказав, бо то не його справа. Його справа – світити. От він і світить. А людські клопоти – то не для нього. Місяць проплив над холодним морем. Від полиску крижаної води, аж йому, місяцю, стало холодно. І знову він повернувся до того єдиного в містечку вікна, що все ще світилося.
«І чого тій людині не спиться? – думав місяць. – І що ще треба тому сивому чоловікові? Над чим він там чаклує у своєму заставленому книжками кабінеті?»
А професор Северин Вернигора міркував над парою для своєї штучної дівчини Азалії, котра так панічно боїться дощу. На аркуші паперу гарним, каліграфічним почерком було написано: «Нарцис». Це була нова проблема професора Вернигори. Це було його покликання. Це був, зрештою, його обов’язок.

НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ ЗВИЧАЙНОЇ ДІВЧИНИ

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони донечку Галинку. Добре жили: ні вбого, ні багато. Мали нивку – то зі своєї праці і жили. Зате з дівчинки своєї мали велику втіху, бо їхня Галинка була така гарна, що такої вродливої дівчинки не було у всій околиці. Хто на неї гляне, той про біди свої та негаразди забуває, любенько так на світ Божий дивиться і посміхається. Ще маленька така, як куріпочка, а вже і корову пасе, і в полі працює, і матері на городі та в хаті допомагає. Сусіди хвалять Галинку – не нахваляться, батьки тішаться нею – не натішаться.
Якось їхав через їхнє село молодий княжич. Зупинився коней напоїти – та й побачив дівчинку. Чия ж ти, красуне? – запитав у Галинки любенько.
– Мамина і татова, – посміхнулася дівчинка. І як тільки вона посміхнулася, так і не захотілося молодому княжичу з того села їхати. Розшукав він батька-матір незвичайної дівчинки та й повів таку річ:
– Віддайте мені вашу доньку. Вона буде рости в моїй родині, як князівна, грамоти навчиться, на сріблі-золоті їсти-пити буде, а коли виросте, то я її заміж візьму.
– Що ти, княжичу! Чи вже тобі князівен замало? Наша донька простого роду. Ще вона шити-прясти не навчилася. Куди її світ-заочі відпускати, малолітню та нерозумну! І як тобі, княжичу, таке прийшло в твою мудру голову? У нас на Україні так не заведено.
Поїхав княжич, на прощання сказавши:
– Я ще до вас навідаюся. Я почекаю, доки ваша донька доросте до свого повноліття. Чекай мене, дівчино. На ось тобі, візьми мій золотий перстень на знак того, що ми з тобою ще зустрінемося.
А дівчинка та, хоч була ще мала, та розум світлий мала і звичай рідного краю знала, що могла і дорослого навчити. Поклонилася вона поштиво княжичу та й сказала:
– Дякую за честь велику, княжичу. Не ображайся на мене, молоду та нерозумну, та я ще занадто мала, щоб такі коштовні подарунки приймати. Приїжджай, коли я виросту, якщо не забудеш, – тоді й побачимо.
Поїхав княжич, назавжди запам’ятавши і те село, і ту хату у вишнику, і ту криницю з джерельною водою, і дівчинку Галинку, що ще була така мала, а вже вміла так розумно відповісти.
– З неї колись гарна і мудра княгиня буде, – отак сказав чи подумав княжич та й поїхав.
А ще якось їхав через їхнє село молодий заморський королевич. Побачив він хату у вишнику, криницю біля хати та й зупинився води напитися та коней напоїти. Аж тут з хати вийшла дівчинка, зовсім ще дитина, та врода її була така, що вразила королевича в саме серце.
– Чия ти, дівчино, і як тебе звати?
А дівчинка й не розгубилася і відповіла так сміливо заморському королевичу:
– Звати мене Галина. Роду я простого, та чесного. Живу з батьком та матір’ю.
А тут і батьки з хати повиходили, побачивши, що їхня донька з якимсь вельможним чужинцем розмовляє. Королевич і до них:
– Віддайте мені вашу доньку. В моїй родині буде вона виховуватися, як принцеса: грамоти навчиться, манер гарних, все матиме, ні в чому їй відмови не буде. А як виросте, я її за дружину візьму, колись королевою стане.
А батьки йому:
– Що ви, ваша високість! Де це чувано, де це видано, щоб дівчина простого роду королевою була? Хіба вам принцес замало? А якщо ви по щирості це кажете, то хіба від молодості своєї. Ваша королівська родина ніколи вам такого не дозволить. Та й рано нашій доньці думати про таке. Нехай спершу шити-прясти та варити навчиться.
Здивувався королевич з такої мови та й до дівчини:
– Візьми, красуне, мій золотий перстень на знак того, що я колись ще сюди приїду. За тобою приїду. Я почекаю, доки ти виростеш.
Поклонилася Галинка і відповіла королевичу гідно та розумно:
– Не гоже мені, простій дівчині, приймати подарунки від заморського принца. Що люди скажуть? Що батьки подумають?
Ще більше здивувався королевич.
– Ця дівчина гідна бути королевою і сидіти поруч зі мною на королівському троні. У неї достатньо і гордості, і гідності, і розуму. А про її вроду я вже й не кажу. Її врода могла б підкорити цілі держави, – так подумав чи сказав королевич та й поїхав, постановивши сам собі, що колись він ще сюди приїде, і тоді вже та гарна дівчина не зможе йому відмовити.
Та на світі повно всякого люду: і порядного та чесного, і злого та грішного. Всяких земля носить. Проїжджав якось через те село розбійницький отаман зі своєю свитою.
Зупинився і він води напитися, бо від криниці віяло такою чистотою і прохолодою, що не зупинитися просто не можна було. А тут, як на лихо, і Галинка з відром вибігла. Побачив розбійницький отаман таку вроду – і остовпів. А як отямився, то подав знак своїм приспішникам, вони підхопили дівчинку, тільки й того, що крикнути вона встигла, та й помчали їхні коні, як змії, швидше від вітру, до землі не доторкаючись. Вибігли з хати батько та мати, доньчин крик почувши, а Галинки нема, тільки курява стелилася з того боку, куди вони помчали. Заплакали тут батько та мати. Та хіба ж сльозами доньку повернеш? Вже де тільки дівчинку не шукали. І самі шукали, і людей на допомогу кликали – нема Галинки, як крізь землю провалилася.
Ні, не провалилася дівчинка крізь землю. Помчали її дикі розбійники через гори, через доли, через темні ліси, аж до свого табору, до отаманської печери. Дарма, що це печера була. Вона була прибрана краще від королівського палацу: і коштовностей там видимо-невидимо, і картини, і килими, і дзеркала, і парча, і оксамити, – все, що могло б милувати око і веселити душу. Та Галинчине око ніщо не милувало, душу дівчинки ніщо не веселило. Вона гірко плакала і просилася додому.
– Відпусти мене, добродію. Що тобі з мене користі? Я ще мала, роботи ніякої не знаю. Що тобі з мене?
Хижо засміявся розбійницький отаман.
– Чи ти, дівчино, геть дурна, чи на дурну схожа? Чи на те я тебе викрадав, щоб тепер відпустити? А якби й відпустив, то що з того? Мої коні так далеко тебе замчали, що ти б нізащо назад дороги б не знайшла. Пропала б в лісах та нетрях, або дикі вовки тобою поласували б.
– Нехай вже краще пропала б я в лісах та нетрях, нехай вже краще дикі звірі мною поласували б, ніж маю я жити в тебе полонянкою, невільницею в золотій клітці.
– Розумна ти, дівчино, та не дуже. Воно й не дивно: ще мала. А коли виростеш, то зрозумієш, яке щастя тобі випало.
З глибини печери вийшла сувора жінка, вся в чорному. Аж злякалася Галинка. Вона подумала, що це її смерть за нею прийшла.
«Але ні, – подумала дівчинка, – кажуть, що смерть в білому приходить. Це, певно, якась казкова примара».
– Не лякайся, – хижо посміхнувся розбійник. – Це моя мати. Відтепер вона буде і твоєю матір’ю.
– Нізащо в світі! – зойкнула дівчинка. – Я не сирота. У мене є і батько, і мати. Вони десь там за мною побиваються. Ти, як злодій, викрав мене у них.
І знову хижо засміявся розбійницький отаман.
– Твоя правда, дівчино. Я – злодій. Бандит і злодій. Це мій фах, моя професія. Ти ще того не розумієш, як це престижно бути злодієм. Нічого, колись зрозумієш. З часом. А зараз, я тебе прошу, ти зваж: я ніколи нічого не прошу, тільки наказую. А тебе прошу: ніколи не називай мене добродієм. Це мене просто ображає.
– А як же ж я тебе маю називати?
– Отак і називай – злодій. А ще можеш називати паном отаманом.
– Хіба ж ти пан? Пан – це щось високе, благородне, а ти…
– Ну, як хочеш. Я пішов, бо мені ніколи.
– Чекай, – спинила розбійника дівчинка. – Скажи… Невже ти думаєш, що на тебе не прийде кара?
Отаман присвиснув.
– Запитання добре. І цілком доросле. Щоб мене покарати, дівчино, то треба найперше мене зловити. А мене зловити, запам’ятай, не можливо. Бо в мене коні – як ті вогненні змії. А я сам – як той вітер у полі. Хіба вітер можна зловити? Ні. Отак і мене. Ну, я пішов. Залишаю тебе під опікою своєї матері. Слухайся її. Вона тепер тебе буде виховувати і грамоти вчити. Вона тебе і пожаліє, і покарає, а якщо ти будеш неслухняна, то може і вовкам віддати. Ну, це вже крайній захід і дуже небажаний. Я навідуватимусь. А коли ти виростеш і порозумнішаєш, тоді станеш моєю дружиною. Ха-ха! Отаманшею. Гарненька з тебе отаманша буде.
– Ніколи. Краще вже нехай віддасть мене та чорна жінка лютим вовкам.
– Запам’ятай: тут на все моя воля. Без моєї волі тут і трава не росте, і місяць не сходить. Все. Я пішов.
Аж тепер заговорила та страшна жінка. Голос у неї був хрипкий і неприємний.
– Ну… Давай знайомитися. Моє ім’я – Сонора. Можеш називати мене тітонькою Сонорою або просто Сонорою. Як тобі зручніше. А як я маю називати тебе? Це не мусить бути твоє справжнє ім’я. Чи твоє це ім’я, чи ні, – це не так важливо. Головне – як ти хочеш, щоб тебе називали.
– Мене батьки хрестили Галиною. Отак і називайте.
– Ти вже не така мала, щоб того не розуміти: чим менше ти будеш згадувати про своїх батьків та своє минуле, тим краще тобі буде. Звикай до нового життя. І повір мені, воно в тебе не таке вже й погане.
– Звикати до нового життя? Ніколи і нізащо.
– Ну-ну. Мій син казав вже тобі. А як він скаже, то так і буде.
– Нічого, – сказала Галинка, – і на нього колись прийде кара. Як не Бог, то люди його покарають. Вони не потерплять, щоб на світі жила така потвора.
– Ти, дівко, не дозволяй собі пашталакати зайве. Бо я не завжди буваю добра. О, ти ще мене не знаєш. Я можу бути дуже зла.
– Не сумніваюсь. Яблучко від яблуні далеко не падає.
– Ну-ну, поговори мені. Ходімо зі мною. Я покажу тобі, що тебе чекає, якщо ти не будеш слухатися мого сина і мене.
Ця страшна жінка повела дівчинку на розкішну лісову галяву. Там були масивні клітки з лютими голодними вовками. Побачивши людей, вони завили – аж мороз поза плечі пройшов.
– Чи ти знаєш, дівчино, чим харчуються ті милі звірятка?
– Здогадуюсь.
– Молодець. Розумничка. Може з тебе ще й толк якийсь буде. Думаю, ти правильно здогадалася. Ті милі тваринки харчуються тими, хто бунтується проти мого сина.
– А якщо таких нема?
– Як це нема? Завжди є хтось такий, що не хоче коритися отаману. Сама розумієш, він не священик. Від його вчинків добром і не пахне. А це, сама розумієш, не всім подобається. Так що ті милі істоти завжди мають щось для поживи.
І засміялася хижо, так самісінько, як її син.
«Які ж вони схожі, – з жахом подумала Галинка. – Такі нікого не пожаліють».
Вовки продовжували вити, чекаючи поживи. Хижа жінка пильно спостерігала за дівчинкою. Їй було цікаво, яке враження справило це на Галину, таку ще малу і слабку. Дівчинка вдавала, що це на неї аніскілечки не впливає. Вона зумисне підійшла дуже близько до одної з кліток – аж вовк зубами клацнув. Нарешті хижа жінка сказала:
– Ну? Бачила? А тепер зміркуй. Ти отим милим песикам хіба що на один зуб. Вони тобою навіть не поснідають.
– Подавляться, – тихо сказала Галинка, ледве стримуючи сльози від розпачу, обурення і страху.
– Не бійся, такі не подавляться. Навіть кісточки проковтнуть. І нічого. То ти гляди, пильнуйся. Коли будеш слухняна, то нічого тобі не загрожуватиме. Ти сподобалася моєму синові. А чи знаєш ти, що це таке – сподобатися отаману? О, ти ще того не знаєш. Він задарує тебе сріблом, золотом, коштовностями всякими.
– Мене це не хвилює. Я до того байдужа.
– Або ти брешеш, або я тебе не розумію. Як таке може не хвилювати молоду дівчину? Хитруєш? Ціну собі набиваєш? Того робити не треба. Мій син і так від тебе у захваті. Ти, звісно, ще мала, але ж виростеш колись, неодмінно виростеш. Отоді й станеш дружиною отамана. Нічого, він почекає.
– Краще я вже сама добровільно ввійду в клітку отих милих песиків.
– Дурна ти, – от що я тобі скажу. Ну, нічого, думаю, з часом ти порозумнішаєш. Особливо, коли зрозумієш, що вороття назад у тебе нема.

З того часу Галинка жила у розбійницькому лігві. Правда, їхню розкішну печеру так назвати було важко. Та й розбійників дівчинка ніколи не бачила. Тільки їхній отаман приходив ледве не щодня і неодмінно приносив Галинці якісь коштовності. Кожного дня Сонора змушувала її одягати гарні сукні і коштовності та й стояти перед дзеркалами.
Мабуть, таким способом хотіла привчити дівчину до спокусливого блиску. Та то була даремна справа. Дівчинка прибиралася неохоче. Не любила вона і в дзеркала видивлятися. А що сумна була і майже не посміхалася, то та хижа жінка закипала від злості.
– Це ти хочеш, щоб мій син, натомившись у своїх щоденних клопотах, бачив перед собою твоє пісне лице?
– Про мене, нехай не дивиться. Я не просила його викрадати мене у моїх батьків.
– Ти просто нестерпна, – сердилася Сонора. – Якби ти не була така гарна, я б сама власноруч віддала б тебе тим симпатичним песикам, яких ти вже бачила.
А ще дівчинку змушували танцювати якісь химерні танці під не менш химерний інструмент. Для того до них в печеру приходили дві яскраво і без смаку вбрані жінки. Вони, очевидно, також жили в тому розбійницькому лігві, але, мабуть, в іншому місці, бо дівчина поза тим їх ніколи не зустрічала. Одна з жінок грала на тому химерному інструменті, а друга вчила дівчинку танцювати. Ніяких розмов вони з Галинкою не заводили, і дівчинка навіть не знала їхніх імен. Та й, правду кажучи, її це не дуже цікавило, як і самі танці, чи то арабські, чи то турецькі, гарні, але якісь чужі і незрозумілі. Галинка танцювала неохоче, і Сонора, що була присутня на тих заняттях, то підбадьорювала її, то просто-таки сварила, погрожуючи «милими песиками». Тоді вчителька танців заступалася за дівчинку.
– Не можна її залякувати. Так у неї ніколи нічого не вийде. Дівчинка має всі дані. Вона молода і гарна, у неї є грація. Їй бракує посмішки, життєрадісності, уміння увійти в образ.
Я не знаю, як її вивести з її пасивного стану, як пробудити в ній любов до життя.
– От я й кажу: віддати її «песикам» – це було б найкраще для нас всіх і для неї також. Та мій син за неї горою стоїть. От і мусимо морочитися.
– Ну що ви, – заступалася за Галинку вчителька танців. – Вона така гарна і ще така мала.
– Захищайте її, захищайте. Тоді мій син вас «песикам» віддасть за те, що ви її нічому не навчили.
Ті слова Сонори дівчинку по-справжньому налякали.
«Із-за мене, із-за моєї недбалості може загинути та нещасна жінка! Того не можна допустити. Хіба вже так важко навчитися тих дурних танців? Я навчуся, неодмінно навчуся, аби тільки врятувати ту жінку».
З того часу дівчинка стала дуже старатися і за короткий час досягла великих успіхів, стала справжньою танцівницею.
– Я ж казала, – раділа її вчителька, – вона просто чудо. Я ще не бачила такої грації, такої творчої фантазії. Вона просто живе в образах.
– Ні, я живу в печері, – понуро сказала дівчинка, – а танець це просто можливість вирватися звідси на волю, відчути себе в польоті. Ех, якби я і справді могла полетіти.
Та й замовкла під нищівним поглядом Сонори.
– Ви бачили? Ви чули? Отаке невдячне! Ми для неї стараємося, а вона…
– Мені заборонено з тобою розмовляти про будь-що, окрім танців, але я хочу тобі порадити: веселіше дивися на світ – і все буде добре. Живи, танцюючи.
– У мене нічого доброго бути не може, допоки я буду жити у тому лігві.
– А ти завжди тут житимеш, – хижо посміхнулася Сонора. – Звикнися з тією думкою – то може тобі стане легше. А ще час від часу згадуй про «милих песиків».
– Знаю, ви мені не повірите, але, я казала вже і ще раз вам кажу: коли прийде час виходити заміж за вашого сина, то я сама ввійду в клітку до ваших «песиків». Так що не дуже мене ними лякайте.
– Чи ви бачили таку дурепу? – розсердилася Сонора.
– Таке мале дівча, а такий сильний характер, – захоплено і здивовано сказала вчителька танців. Тільки музикантша нічого не сказала. Вона за весь час не промовила жодного слова, тільки сумно і мрійливо награвала щось на своєму химерному інструменті.
А ось грамотою Галинка займалася охоче. Читати і писати вона навчилася дуже швидко і могла займатися тим цілий день. Сонора ледве не силоміць виштовхувала дівчинку гуляти. Їй дозволялося бавитися поблизу печери, серед диких скель, могутніх дерев та невеличких галявинок, на яких цвіли квітки, а подекуди навіть росли суниці.
Можна було не хвилюватися: куди могла втекти маленька дівчинка пішки, не знаючи дороги? Часто з таких прогулянок Галинка поверталася з букетиком квітів, розпашіла і радісна. Але, опинившись у розкішній печері, знову блякла і втрачала цікавість до життя.
Якось непомітно хижа жінка прив’язалася до Галинки. Вона вже не лякала її «милими песиками», а якось перед сном навіть погладила дівчинку по голівці і зітхнула, а в її очах промайнуло щось схоже на смуток. Виглядало так, що Галинка, сама того не відаючи, якось приручила ту хижу жінку. Та дівчинку це не тішило. Вона про те й не думала. Уві сні їй все частіше снилося рідне село, тато з мамою, а ще хлопчик Іванко, пастушок, що з нею колись корови пас. Худенький, у стареньких штаненятах, він часто на часинку зникав, а потім повертався з цілим оберемком волошок. Іванко висипав їх біля Галинки і казав:
– На, сплети собі вінок. Я хочу, щоб ти була у вінку. Ти тоді така гарна. Ти й так гарна, але у вінку краща.
Ці нехитрі і щирі слова хлопчика-пастушка запали дівчинці глибоко в душу. Вона сама не знала, що так глибоко. А от тепер вони приходили в її сни і приносили відраду хоча б на той час, доки вона спала. Тоді Галинка посміхалася у сні. Якось після такого сну дівчинка прокинулася і побачила, що на неї пильно дивиться Сонора.
– Тобі щось гарне снилося? – спитала.
– Так.
– А що?
– Моє село, дім, мої друзі.
– Ти посміхалася.
– Це був дуже гарний сон.
– Я бачу, що ти ніколи не зможеш нас полюбити, ні мене, ні мого сина, принаймні, зжитися з нами і отак посміхатися.
– Не зможу. Ніколи.
– Чому?
– Бо ви жорстокі.
– Тобі у нас зле?
– Так. Дуже зле.
– Але ж ти все маєш. Маєш, думаю, більше, ніж мала вдома.
– Але мені нічого того не треба.
– А чого ж тобі треба?
– Вінок з волошок.
– З чого?
– З волошок. Квіти такі в наших полях ростуть.
– А я не знаю, що таке волошки, – сумно зітхнула Сонора і вже не здавалася Галинці такою хижою.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.