«КИНУ КУЖІЛЬ НА ПОЛИЦЮ» (казки для дорослих)

Якось, бродячи по лісі, дівчинка побачила великі табуни коней, що випасалися на лісових галявинах. Шалена думка блискавицею сяйнула в голові дівчинки.
«А що, коли… Скочити на коня та й помчати звідси? Куди-небудь, аби лише звідси».
Та відкинула ту думку відразу.
«Ні, не можна того робити. Я не знаю дороги. Я тут-таки заблукаю в лісі і мене дуже швидко впіймають. А що буде потім? «Милі песики». Або ще щось отаман придумає, чого я ще не знаю. А потім… Я б нізащо не впоралася б з таким конем. Він би просто скинув таку вершницю. Тату мій, татусю, ну чому ти не навчив мене їздити верхи? Ти казав, що я не хлопець і що мені це не треба. Ти все боявся, щоб кінь не скинув мене. А от тепер… Тату, тату…»
Заплакала та й пішла геть від своєї мрії.

Сталося так, що лісові мешканці, котрі мали себе тут за господарів, тобто вовки, не питаючись ні в кого на те дозволу, з’їли мале лоша і тим самим наробили собі клопоту.
Отаман зібрав найдосвідченіших відчайдухів і влаштував полювання на вовків. Галинці того дня звеліли сидіти без прогулянки і не витикатися з печери. Вона й сиділа. А увечері прийшов отаман і приніс дівчинці манюсіньке вовченя. Воно жалібно дивилося на світ, безтямно тикалося мордочкою, шукаючи теплий бік матері, і тихенько скімлило.
– Коли хочеш, візьми його собі, – сказав отаман. – Будеш мати живу іграшку. А коли він виросте, то будеш мати власного вовка. Він стане тобі добрим охоронцем.
Якби отаман міг передбачити події наперед, то він нізащо того б не зробив. Але сталося, як сталося. Галинка дуже зраділа такому подарункові. Розбійник вперше побачив, як дівчинка посміхається, як вона ніжно голубить маленьке дурне вовченя.
«Яка ж вона гарна, – вже вкотре подумав розбійник. – Тільки як зробити, щоб та чарівна усмішка так і не сходила з її лиця? Не можу, нічим не можу розтопити кригу в її серці. Вовченя розтопило, а я не можу».
А в голос сказав:
– Ти обережно з ним. Воно, хоч маленьке, але зовсім дике. Може подряпати або й вкусити.
– Не вкусить, – з певністю сказала Галинка і вже шукала, чим би його нагодувати. А та мила посмішка так і не сходила з її личка.
«Дивися на неї, – думав хижий розбійник, – йому, звіру, посміхається. А мені ніколи».
І дурні дикі ревнощі обуяли його. Він навіть пошкодував, що приніс їй те маленьке звірятко, що не вбив його чи не викинув у яку-небудь яругу. Потім погамував себе:
«Нічого. Вона ще мала. Нехай бавиться. Нехай посміхається. Колись і мені посміхнеться. Неодмінно посміхнеться. Та це вже буде інша посмішка, зовсім інша. А якщо ні… Тоді…»
І тут дикий розбійник дуже здивувався. Він зрозумів, що не зміг би заподіяти кривди цій дівчині.
«Цікаво, – подумав собі, – невже вона нас з матір’ю отак непомітно приручила? Так і є. Приручила. От кляте дівчисько! Чи помітила це моя матінка? Либонь, що ні».
Але злості чомусь не було. Навпаки, він ловив себе на тому, що його губи розтягуються в посмішці. Такого ще з ним не було. На прощання він сказав:
– Ти ж ім’я йому придумай. Це ж як собака, тільки зовсім дикий. Та це нічого, ти його приручиш. У тебе це вийде.
Та й пішов.
– Ім’я, ім’я… Яке ж йому придумати ім’я? Назву його Вовчик. Ні, так нецікаво. Сірий…Ні, теж не те. Звичайні собачі імена йому не підходять. Але ж треба щось придумати. Не може ж він і справді жити без імені. Соноро, – покликала дівчинка хижу жінку. Може вперше назвала її по імені. Від несподіванки та аж здригнулася.
– Чого тобі?
– Допоможи мені придумати ім’я для мого вовчика.
– Ім’я? Ім’я… Ну… Нехай буде Злюка.
– Ні, я не хочу, щоб він був Злюкою.
– Ну тоді… Злодій чи Бандит.
– Ні, я так не хочу.
– А як ти хочеш?
– Нехай буде… Кусик. Кусик, Кусик. Так добре. Правда?
– То нехай буде, якщо ти так хочеш.
Тепер Галинка пояснювала вовченяті:
– Ти – Кусик, Кусик. Це твоє ім’я. Зрозумів?
Та вовченя ще нічого не розуміло. Воно дивилося на Галинку затуманеними очима, а потім, пригрівшись, заснуло у дівчинки на руках.

Тепер Галинка мала собі мороку. Цілий день вона займалася вовченям. Здавалося, на якийсь час дівчинка забула про свій полон і всю свою ніжність віддавала тій маленькій істоті.
«У нього нема мами, – думала дівчинка. – Як у мене. Ні, у мене є мама, тільки вона дуже далеко. А в Кусика зовсім нема. Її вбили. Йому ще гірше».
І вона з подвоєною ніжністю дбала про свого маленького друга.
Якось отаман зайшов їх провідати. Його як магнітом сюди тягнуло: хоч глянути на дівчинку, хоч слово від неї почути, нехай навіть кривдне слово.
– Ну, як ваші справи? – запитав.
– Та нічого, – посміхнулася.
«Мені посміхнулася чи вовченяті? – не міг вирішити цей хижий чоловік. – Ні, не мені. Вовченяті».
Сам до ладу не знав, чому він так хотів, щоб дівчинка посміхнулася йому.
– А він у тебе виріс. Як ти його назвала?
– Кусик.
– Кусик… Якесь таке ім’я…
– Гарне ім’я.
– Та нехай буде Кусик, якщо ти так хочеш.
Йому захотілося погладити звірятко, яке так любить ця дівчинка.
– Кусик, Кусик, – сказав отаман і протягнув руку, щоб його погладити. Та Кусик несподівано гризнув досить сильно отамана за руку своїми гострими зубками. Той скрикнув і… Дівчинка й сама потім не могла збагнути, як це сталося. Галя відчула, що буде біда, інстинктивно відчула, і блискавично кинулася на килим, прикриваючи собою маленького Кусика. І дістала в бік носаком. А мав дістати Кусик. Удар був сильний, бо отаман лютував. Дівчинка так і лежала на килимі, прикриваючи собою своє маленьке вовченя. Отаман більше не бив. В його очах промайнув переляк. Він схилився над дівчинкою.
– Що ти? Що?
Хотів підняти її, та вона не далася і сама готова була кусати ненависні руки. Вона захищала ту маленьку істоту і плакала.
– Та не бійся. Я не буду його бити. Хай він тобі здохне. Шкода, що не викинув його.
Дівчинка встала, тримаючи на руках свого Кусика і горнучи його до себе.
– Сильно я тебе?.. Та сильно, я знаю. Я не хотів. То мала дістати та скотина.
З ненавистю глянув на вовченя.
– Ти б його просто вбив, – продовжувала плакати Галя.
– То й убив би. Що тут такого? Знайшла кого жаліти. Вовченя!
– Навіщо ти тоді мені його дарував? Буде твоїм охоронцем! Хіба не ти казав? От він мене і охороняє.
– Але ж має він знати, що я тут господар.
– Ні, Кусик того не має знати. Його господиня я. І він те знає. Я його годую, я за ним доглядаю. Кусик ще маленький. З нього досить того, що він зрозумів, відчув, що ти – недобра людина.
– Я? Недобра людина?
– А чого ти дивуєшся? Ти сам колись так казав. Хіба забув?
– Так… Казав… Але це я для тебе казав. А йому яке до того діло? Має він врешті-решт зрозуміти, що тут все належить мені.
– Так, тут все належить тобі. І люди, і ті «милі песики», що живуть там у клітках. Тут все належить тобі, крім Кусика. Бо Кусик не належить нікому. Він вільний дикий вовк.
– То гляди його, гляди, а він виросте і тебе першу з’їсть.
– І правильно зробить. Людина скривдила його. Вона вбила його батьків, а його, маленького, поневолила. Нехай мстить людині. А чим ти кращий від вовка? Я тебе не скривдила. І мої батьки тебе не скривдили. А ти викрав мене і полонив.
– І ти мстила б мені?
– О, так. Якби тільки могла. Та що можу я, мала і слабка?..
– То ти страшна, – наче аж здивувався розбійник.
– Так, я страшна. Якби ти міг заглянути в мою душу, то ти б і сам злякався.
– І що б я там побачив у твоїй душі?
– О, в ній кипить велика вовча лють і ненависть.
– І більш нічого?
– Більш нічого.
– Але я і моя мати робимо все для того, щоб тобі було добре.
– Тут мені не може бути добре. Мені може бути добре тільки вдома.
– Ті балачки облиш. Забудь про дім. Твій дім тепер тут. Скажи мені, дівчино…А ти не боїшся отак зі мною розмовляти? Тобі не страшно?
– Ні, не страшно. Ти дорослий і дужий, а я мала і слабка. Але в мене є велика перевага: я тебе не боюся. Я не боюся навіть твоїх «милих песиків», бо я не боюся смерті. Бо що таке смерть? Це можливість вирватися з неволі. Мертві не належать тобі.
Отаман присвиснув.
– Ого! А ти не така вже й проста.
– Та вже така, яка є.
Сонора кудись виходила. Тепер вона повернулася і побачила перев’язану синову руку.
– О, а це що?
– Та от… Та скотина мене вжерла.
– Хто? Кусик? – наче аж здивувалася Сонора.
– Авжеж. Не дівчина ж.
Мати засміялася.
– А хіба він вже вміє кусатися?
– Як бачиш.
– Е, Кусику, то з тебе буде справжній пес.
– Не пес, а вовк, дикий звір. Він і вас колись пожере. Дурень я. Треба було таки його прибити або викинути, щоб сам здох.
Шерсть у Кусика наїжачилася. Здавалося, що він добре розуміє людську мову, що він ось-ось кинеться на того недоброго чоловіка, щоб розправитися з ним. Дівчинка гладила Кусика, заспокоювала його, як могла, голубила своє вовченя, а сама думала:
«Хоч би він вже скорше пішов».
Нарешті отаман таки зібрався йти. Він підійшов до матері і тихо сказав:
– Ти тут… Трохи приглянь за Галиною.
– А що сталося?
– Та я її трохи…
– Що? – злякалася жінка.
– Я вдарив її. Ненароком.
– Як вдарив?
– Та, розумієш, той гад мене вжер, я хотів його шпіцанути, а вона підлізла. Захищала його. От і… Дістала. Досить сильно. Ти знаєш мій удар.
– Так, сину. Це означає, що ти зовсім здичів у своєму дикому товаристві. Дівчинка дуже делікатна. Я не знаю, як їй це обійдеться.
– То ти вже подбай про неї. А товариство у мене нормальне. Сказав же: вдарив ненароком. Нехай би не лізла. То ти приглянь.
– Пригляну. Міг би й не казати.
І вже зовсім тихо додала:
– І ти хочеш, щоб вона до тебе звикла, прив’язалася? Нічого в тебе, сину, не вийде.
– Не вийде – то не вийде. Чи по-доброму, чи по-злому, а отаманшу я з неї зроблю. Ну все. Я пішов.

Галинка довго потім плакала від жалю та образи і горнула до себе свого маленького друга, а він тихенько скімлив, намагався лизнути їй лице і, здавалося, що він ось-ось заговорить людською мовою. І якби заговорив, то дівчинка й не здивувалася б, бо мала його за дуже розумного.
– Ти, Кусику, зовсім, як собака, – казала дівчинка. – А очі в тебе, як у людини: розумні і зовсім не злі. А може ти зовсім не вовк? Га?
Кусик на те їй нічого не відповідав, тільки лащився до дівчинки. Він і сам вже не знав, чи вовчик він, чи ні, бо від вовка у нього, здається, вже нічого не зосталося, хіба що його гострі зуби. А ще часом, коли місяць висвічувався вповні, Кусик раптом починав вити, протяжно і сумно, і від того виття аж мороз поза плечі проходив.
– То в нього озивається голос його предків, дика вовча кров, – казала тоді Сонора. – Не даремно ж в народі кажуть: «Скільки вовка не годуй, а він все в ліс дивиться». Думаю, що даремно ми його взяли. Боюсь, що коли-небудь накличе він на нас з лісу своїх сірих приятелів – і від нас самі тільки кісточки зостануться.
– Не накличе Кусик нікого. Він розумний і добрий. Правда, Кусику?
– Ну-ну. Добрий! Вовкові ніколи не можна вірити.
– Як і розбійницькому отаману.
– Ну-ну, дівко. Ти говори, та не заговорюйся. Хоча… Ти маєш рацію.
Та й надовго замовкла Сонора. Було видно, що їй від чогось сумно. А може спогад якийсь давній ятрив їй душу. Та дівчина в неї ні про що не розпитувала. Не було в них так заведено. Вони обидві жили поряд, бо мусили так жити, але це були зовсім чужі люди, люди з різних світів, і між ними була скорше ненависть чи байдужість, ніж приязнь.
Хоча… Інколи дівчинка ловила на собі цілком людський погляд Сонори. Тоді обличчя її переставало бути хижим, здавалося, що на ньому з’являлася подоба ніжності, а на очах часом виступали сльози. Галя дивувалася з таких перемін, але й далі ні про що в Сонори не питала. З часом дівчинка тут зовсім освоїлася і могла вже ходити довкіл, не боячись заблудитися. З нею завжди був Кусик. І, хоч він був ще зовсім маленький, з ним почувалася дівчинка у цілковитій безпеці. Їй було дивно, що ніколи вона не натрапляла на слід розбійників.
«Де ж вони живуть? – думала дівчина. – Ні куренів, ні вогнищ я щось ні разу не бачила. А хто ж стереже нашу печеру? Невже ніхто? Бути такого не може».
Але ніде не було ніякого сліду. Сонора застерігала сина, що дівчина досить далеко відходить від печери.
– Щоб часом чого не трапилося, – казала вона.
– Добре. Я своїх попереджу. Щоб знали, що це мій скарб. Щоб часом ніхто не важився зазіхнути. Той вовчисько з нею?
– Так, з нею. Вона завжди бере його з собою.
– То добре. Тоді нам нема чого боятися. Від всяких несподіванок він її захистить. А що вона втече – не бійся, не втече, це неможливо. Нехай гуляє.
І Галя гуляла. Надивлялася і дивувалася на ту дику красу. Дівчина ніколи не думала, що так близько можуть поєднуватися дикі неприступні скелі і ліс, темний і таємничий, як буває тільки у найстрашніших казках. Ліс був хвойний і грабовий. Ну хоч би тобі одна білокора берізка засвітилася. Нема… Зате які розкішні тут галяви. Дівчина інколи розмовляла з тим лісом, бо знала, що її тут, окрім лісу, ніхто не почує. Та ще Кусик. Але він нікому нічого не розкаже.
– Лісе, – казала вона. – Темний, дрімучий лісе! Я не вірю, що ти недобрий. На твоїх галявинах цвітуть квіти – значить, ти не злий. Чи допоміг би ти мені, якби я потребувала твоєї допомоги?
І дослухалася, що ліс їй відповість. А ліс мовчав або тихо перемовлявся з вітром. Тільки невидиме вороння каркало у верховітті.
– Це твоя відповідь, лісе? Значить, не допоможеш. Марно я сподівалася.
І раптом десь далеко обізвалася вивільга. Її голос звучав виразно і життєрадісно.
– Пташино люба, відрадо моя. Ти прилетіла сюди з моїх веселих садків. Дякую тобі за твій спів.
Та й заплакала. Вона тепер плакала не часто – не хотіла, щоб ворог бачив її сльози. А навіщо? Сльози їй не допоможуть. Ніхто на них не зглянеться.
Якось дівчина забрела досить далеко від їхнього житла. Вона ще тут ніколи не була. Раптом їй відкрилася велика галявина, витворена людиною. Дерева були вирубані, а високі залишки дубових стовбурів були міцно скріплені між собою. На тій галяві був великий табун прекрасних довгогривих коней. Дівчина довго стояла і милувалася тими кіньми. Старий сторож чи пастух якось довго її не помічав. А як помітив, то дуги вилинялих брів від здивування полізли кудись аж на лоб.
– Ей, мала, звідки ти тут взялася?
В його голосі не було ні краплі злості, саме тільки здивування.
– Я тут живу… Я – отаманова невільниця.
– Така мала?
– Я колись виросту, – сумно сказала Галя.
– Яка ж ти невільниця, якщо ти аж сюди зайшла? Я знаю, де отаманові печери. Це досить далеко. Чи ти може втекла?
В голосі старого переляк.
– Ні, не бійся, я не втекла. Мені можна ходити. Той бандит мені дозволяє.
– Тсс! Чи ти здуріла, дівчино, що таке кажеш та ще й так голосно?
– Він сам казав так себе називати. Злодієм чи бандитом. І ні в якому разі не добродієм.
– Однак ти смілива. Або просто ще мала і не розумієш, як це небезпечно.
– Але він і справді так казав.
– То й що, що казав?
– А ти тут сторож чи пастух?
– І сторож, і пастух.
– Ти, мабуть, дуже любиш коней?
– Так, люблю. Вони кращі за людей.
– Чому так кажеш?
– Бо вони розумні і не жорстокі. А взагалі, мала, йшла б ти краще звідси.
– Чому мені не можна тут бути?
– Я не знаю, але мабуть не можна. Нам не дозволяється зі сторонніми розмовляти.
– А я не стороння.
– Чому не стороння?
– Бо я тут живу.
– Е, це ще нічого не означає. А ти про «виконавців» що-небудь чула?
– Про яких «виконавців»?
– Про вовків.
– А-а, про вовків. Так, я їх бачила. Сонора їх «милими песиками» називає.
– Сонора? А хто така Сонора?
– Це його мати.
– Кого це «його»?
– Отамана.
– А-а… Слухай, мала, іди краще звідси. Подалі від гріха. Та ще чуєш, при тій… Як там її? При Сонорі не вимовляй слово «виконавці», бо вона відразу здогадається, що ти з кимось розмовляла, і тоді… І тоді…
– Зрозуміла. Не бійся. Не скажу нічого. Послухай… Я вже зараз іду. Але скажи мені, чому ніхто з вас не випустить тих «виконавців»? Нехай би йшли собі в ліс. Я думаю, що без них жилося б спокійніше.
– Е, це не так просто. Ніхто на таке не насмілиться. Раз те, що отаман може покарати. А друге те, що самі «виконавці» можуть накинутися на того, хто відчинить їхню клітку. Вони майже ніколи не наїдаються досита. А якби навіть їх якось вдалося випустити, то ти можеш собі уявити, яка б це була небезпека?
– Небезпека для кого?
– Для людей. «Виконавці» звикли чим харчуватися? От і зміркуй: тільки таку здобич вони б і шукали. Було б тоді нам. Ні, краще нехай вже сидять у клітках. Так кожен з нас боїться, та все-таки думає:
«А може цього разу не я. А може пронесе».
– Не ти, то твій приятель.
– Тут, моя люба, немає приятелів.
– Нема? Як нема?
– Отак дуже просто – нема. Ми вже між собою стали, як вовки. Я щасливий, що працюю біля коней. Кожен собі думає:
«Нехай хто-завгодно потрапить в клітку до «виконавців», лиш би не я».
І починаються наклепи, доноси, бо ж чимось, а правильніше сказати – кимось, треба годувати «виконавців». От і старається кожен відвести вирок від себе.
– Який жах!
– А ти ж як думала? Ясна річ, якби не було «виконавців», то й вироків було б менше. Бо часто вироки виносяться тільки для того, щоб їх нагодувати.
– Таке навіть важко собі уявити. Це жах! А якби їх просто постріляти? З рушниці. В їхніх клітках. Я дуже люблю тварин. Я б такого ніколи не сказала. Але це вже тварини зіпсовані, зіпсовані людиною. Єдиний вихід – їх постріляти.
– Постріляти! І прийде ж таке до голови. Ніхто до такого не додумався, а ти… Дарма, що мала. Але послухай, а тебе часом до мене не підіслали, щоб ти щось вивідала?
Чоловік прискіпливо, майже з ненавистю глянув на дівчину.
– Ну як я тобі доведу, що мене до тебе ніхто не підсилав? Ти мені однак не повіриш. Клянусь! Клянусь… Здоров’ям своєї матері.
– Тепер вірю. Бо мати в твоєму віці – це найдорожче.
– Дякую. Йду вже. Тільки ще одне мені скажи… Що вас тут тримає? Страх? Не всі ж ви стали дорешти вовками. Чи всім вам подобається таке життя?
– Не всім. То й що?
– Постріляти «виконавців» та й розбігтися.
– Бач, як у тебе все просто. А куди розбігтися? Ти про те подумала?
– Хіба у вас немає домівок?
Сторож зітхнув.
– Там нас вже ніхто не чекає. Ми завинили перед людьми: і перед рідними, і перед чужими.
– Ви просто якісь безхарактерні страхопуди.
– Чекай, мала, поживеш трохи тут – і ти такою станеш.
– Не стану. От побачиш, що не стану.
– Послухай, нерозумне дівчисько, іди скорше звідси, бо мене знову починають долати сумніви.
– Іду вже.
– І пам’ятай: одне твоє слово – і я пропав.
– Не бійся. Нічого не бійся.

Вночі Галина і Сонора прокинулися від пострілів. Постріли лунали неподалік. Відлуння повторювало їх стократ. Стріляли з рушниці. І важко було зрозуміти, чи це стріляє одна рушниця, чи декілька. Раптом почулося протяжне вовче виття. Вив поранений звір. Прокинувся і занепокоївся Кусик. Він теж жалібно завив. Галина сіла на своїй постелі. Вони з Сонорою тривожно дослухалися.
– Що це, Соноро?
– Не знаю. Схоже на полювання на вовків. Але син нічого про те не казав. Мені здалося, що вив поранений вовк.
– І не один.
– Так, не один. Мабуть, нічне полювання на вовків. Заспокой Кусика. От вовча кров! Я не можу слухати, як він виє.
Галина присіла біля свого вовченяти. Вона гладила його, щось шептала йому на вухо. І Кусик затих, тільки схвильовано дихав і ворушив нашорошеними вухами. А Галя думала:
«Не що інше, як хтось постріляв «виконавців». І якщо це так, то я знаю, хто це зробив і з чиєї намови. Але це моя таємниця. Моя велика таємниця. Начувайся, отамане. Я можу стати отаманшею скорше, ніж ти того захочеш. Ой, начувайся».
Стрілянина незабаром вщухла. Кусик заспокоївся та й заснув, а Галина з Сонорою так і не спали вже до ранку. Сонора хвилювалася і чекала, доки прийде син і розкаже нарешті, хто стріляв серед ночі і що там сталося. Але отамана не було. Сонору обсідали найстрашніші думки, вона вже розхвилювалася не на жарт, але йти кудись сама і щось вияснювати не зважувалася.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.