Азалія – це був і справді шедевр професора Северина Вернигори. Після конференції розповіді про незвичайну штучну дівчину розійшлися далеко за межі України. Адже на конференції були й іноземні делегації. До наукового центру надходило багато запитань. Дехто конче хотів побачити і професора Вернигору, і його роботесу. Та в науці, як і майже скрізь, також є свої недоброзичливці і своя конкуренція. І в ректораті, і на кафедрі не спішили репрезентувати винахід професора. Чому? Адже це неабиякий плюс для інституту. Але ж як можна славу, а ще може й якусь премію віддати тому старому дивакові? Він же ні з ким не поділиться. Категорично ні з ким.
– Старий вискочка, – казали одні.
– Дивак, – поблажливо посміхалися другі. – Має вже свою докторську. Чого йому ще?
– Ну, свербить творча жилка. Буває. То взяв би в співавтори якогось академіка. Ну хоча б нашого ректора. Тоді все пішло б зовсім по-іншому.
– Ну, Вернигора не візьме. Він каже, що йому в житті ніхто не допомагав. Всього добивався сам.
– Так. Професор Вернигора за справедливість. Каже, що він проти псевдонауки.
– То й сидітиме з боку. Не бачити йому відрядження за кордон, як своїх вух.
– Та й то правда, що такого ніяк за кордон посилати. Один його вигляд чого вартий. На ньому не костюм, а музейний експонат.
– Справа не в костюмі, – втрутився старий професор Крутко. – Який трудяга! Яка голова! Який розум! Чому ніхто з вас про те не говорить? Ніхто! Це ж глиба, величина! Який же він вискочка? Він все брав своїм трудом.
– Ну… В наш час розум без дипломатії нічого не значить. Скажімо, ректор дуже незадоволений, що пан Вернигора без його на те дозволу показав свою Азалію на конференції.
– Правильно зробив. Зате який фурор. Всі відразу це оцінили.
– Зате шеф аж кипів.
– Нехай трохи покипить. Це йому не зашкодить.
– Тс…
– А чого там? Такий застій, що аж нудно. Нічого ж не робиться. Азалія – це ж ковток свіжого повітря. А вони Северина навіть не заслухали. А тепер ще й бочку на нього котять. Бо у нас не люблять живої думки.
– А що там у них з Карпенком?
– Та нічого. Той мудрагель хотів присвоїти його винахід.
– Карпенко? Та ну!
– Він підбивав Азалію, щоб вона викрала у професора його креслення і розрахунки. А коли та відмовилася, став стверджувати, що вони разом з професором розробляли цей проект.
– Які дурниці. Хто йому повірить?
– Вернигора виносить це на вчену раду.
– Тепер Карпенко все заперечує.
– Северин має записи.
– Ну, тоді може розгорітися велика сварня.
– Та того Карпенка давно вже пора гнати з інституту.
– А навіщо? Такі теж потрібні. Вони творять фон.
– Фон для чого?
– Ну…
– Тихо. Северин іде.
Увійшов Северин Вернигора, спокійний, врівноважений, наче вся та катавасія була десь поза ним і його не стосувалася. Колеги досить стримано з ним привіталися. Тільки Крутко підійшов до професора і спитав:
– Як там поживає панна Азалія?
– Та нічого. Але маю з нею трохи мороки.
– Мороки? Якої?
– Перебирає часом від моєї Афіни те, чого не слід.
– Від вашої доньки?
– Так. Вона в мене буває трохи непередбачувана і непокірна. А Азалія від неї вчиться. А головне – їй це подобається.
– Треба виховувати.
– Кого?
– І одну, і другу.
– Афіну вже пізно, а Азалію важко. Афіна на неї негативно впливає.
– А як справи з поїздкою за кордон?
– Та поки що глухо. Маю багато запрошень, та наш ректор вперся – і ні в яку! І що робити – не знаю. І що він має проти мене – теж ніяк не доберу.
– А може сварка з Карпенком?
– Може.
– А піти в обхід ректора не пробували? Через Київ.
– Ще не пробував, але доведеться. Маю масу дзвінків і листів. І сам не знаю, як пояснити це закордонним колегам. Вони ж такого не можуть зрозуміти. Вони ж не живуть у нас. А ось одержав телеграму: до мене приїжджає професор Володимир Доленко з Калгарі. Українського походження. У нього цікавість до моєї Азалії. Така собі приватна поїздка, яку ніхто не може заборонити. Вони можуть собі таке дозволити, а ми – ні. І не тому, що нам бракує грошей, а тому, що нам ставлять палки в колеса. Михайло Петрович буде знову незадоволений. А що я можу зробити? Телеграфувати панові Доленку, щоб не приїжджав? Він би мене не зрозумів. Чи я мав би негайно тягнути його на вчену раду? І не подумаю. Поїздка приватна. І знову буду в немилості у ректора.
– Так. Я вам не заздрю. Завдала вам мороки та ваша дівчина.
– Зате яка радість бачити, як вона удосконалюється.
– Особливо в розмовах з вашою Афіною.
– Ну… Назбирує, дійсно, і мотлоху всякого. Та я думаю, що поступово все це відсіється. Зате її аналітичні здібності перевершують людські.
– Ну-ну. Я думаю, що ваша красуня ще не раз завдаватиме вам клопоту.
– Що ж, врешті-решт у тому сенс життя.

Професор Вернигора зустрів свого гостя, як і належало: просто і гідно. За кермом старенького «Москвича» сиділа Афіна, зосереджена і серйозна.
– Як? Іноземного гостя зустрічали на своєму старому «Москвичі»? – дивувалися потім на кафедрі.
– А що я мав робити? З такої нагоди мав би купувати нове авто? Таке не входило в мої плани. Досить з мене того, що моя дружина купила мені новий спортивний костюм. З тим я вже змирився. На таку жертву пішов.
Та насправді купівлею нового спортивного костюма не обмежилися. Довелося виділити гроші на нові дорожки майже у всіх кімнатах, нові тюлі і штори.
– Це ж банкротство, – обурювався Северин. – Якщо до мене зачастять гості з-за кордону, то я стану жебраком.
– Мусиш, тату, потерпіти, – казала Афіна. – Це, якщо хочеш, державна справа.
– До чого тут держава?
– А так, тату, що ми не маємо права показувати перед іноземцями, як живуть насправді наші світочі науки.
– Дурниці! Як живу – так живу. Кого це має обходити?
– Ну, не скажи. Це дуже цікаво навіть нашим вітчизняним журналістам, не те, що за кордонним.
– А я тебе запевняю, що пану Доленку це зовсім не цікаво. Хіба він нових доріжок не бачив чи спортивного костюма? Його буде цікавити тільки Азалія. От побачиш.
– До речі, дасиш мені гроші. Я Азалію в перукарню поведу. Треба їй модну зачіску зробити.
– Нізащо! Нехай буде така, як є. Ніяких видумок.
– Тату, Азалія має бути схожа на сучасну дівчину, щоб її і справді важко було відрізнити.
Довелося погодитися і на зачіску, і на косметику. Тепер Азалія сиділа перед дзеркалом, милувалася собою і посміхалася.
– Афіна мене любить, професоре, – казала вона.
– Звідки ти це знаєш?
– З її імпульсів. Людину ще можна одурити, а Азалію – ні. Людина чує лише слова, а я ще й імпульси вловлюю. Мене одурити практично неможливо.
– Це добре, Азалія. Але тобі ще багато треба удосконалюватися.
– Я знаю. Мені ще треба побороти в собі страх перед дощем. Ну чому я так боюся дощу? Ні, не тільки через свої суглоби. Я просто його панічно боюся.
– Нічого, з часом це пройде. У людей також є безліч недоліків. І з тим вони живуть все життя.
– Я хочу бути досконаліша за людину.
– Але ж, Азаліє, не забувай, що тебе створила людина.
– Ні, професоре, мене створили ви. А ви не просто людина. Ви – надлюдина, а це майже штучний інтелект.
Професор щиро посміхнувся: мудрує його Азалія. Ну що ж, нехай мудрує, нехай розвивається. Він, професор, нікому в тому не зізнається, що часом йому стає страшно, що Азалія, його Азалія, яку він створив, раптом колись може уявити собі, що вона вища і досконаліша за нього, професора Вернигору. І тоді… І тоді… Хто може передбачити, що буде тоді?
– Азаліє, до нас має приїхати дуже поважний гість. Він приїде з іншої країни.
– З Києва?
– Ні, Азаліє. Київ – це столиця нашої держави, це Україна. Бачиш, над чим тобі ще треба працювати.
– І що той гість?
– Той гість приїде, бо хоче побачити тебе. Він цікавиться тобою. Я тобі все це розказую, щоб ти знала, що себе треба поводити дуже пристойно.
– А хіба я що, не вмію себе тримати? Я на тій вашій конференції поводила себе дуже добре. Доки ви, професоре, не повели себе зі мною непристойно.
– Ну, Азаліє, давай не будемо про те. Я тобі вже пояснював, чому так сталося.
– А звідки я знаю, що і вашому гостеві не захочеться мене роздягнути?
– Думаю, що не захочеться. Це дуже поважний вчений.
– А хіба на тій вашій конференції сиділи самі невігласи?
– Не всі, Азаліє, не всі. Але було їх досить.
– А тепер буде один.
– Азаліє, я вже сказав: це буде поважний вчений. Іноземець. Треба, щоб ти йому сподобалася, то може й ми з тобою кудись поїдемо.
– Це було б добре, бо я ще нікуди не їздила.
– Це буде залежати від твоєї поведінки.
Професор трохи злукавив, але він вважав, що так треба. А потім картав себе: до чого він привчає Азалію? До лицемірства?
– А ми Афіну візьмемо з собою?
– Ще не знаю. Побачимо.
– Це буде залежати від її поведінки?
– Ну… Може. Не знаю.
– Я Афіні скажу, щоб вона себе добре поводила.
– Нічого не треба казати. Афіна і так те знає.
– Афіна знає, а я ні? Чому?
– Тепер і ти знаєш.

Все було саме так, як спланував пан Северин. Гостя зустріли на старенькому «Москвичі». Афіна добре вела машину. Пан Доленко за походженням українець. Мову знав, українську пісню любив, українські пейзажі пам’ятав з раннього дитинства. З того часу, як він з батьками залишив рідну землю, на Україні не бував – така доля багатьох емігрантів. Наче й не тягнуло. Прижився на новій батьківщині. Про Україну залишився сумний і далекий спомин. На Різдво мати варила кутю, а на Великдень пекла паски і фарбувала крашанки. Зітхала, а часом плакала. А ще мати співала сумних українських пісень. Володимир чув українські пісні. До них часто приїжджали з України: і артисти, і аматори, талановиті і не дуже. Але таких пісень, як співала його мати, не співав ніхто. Чи на Україні забули вже ті пісні, чи ще з якоїсь причини, але їх не співав ніхто. То були такі пісні, що рвали душу, будили спогад, а з очей витискали сльозу. Мабуть саме ті пісні не давали йому забути за Україну. Ні, він за нею не сумував, та цей сум дрімав десь глибоко у серці, закодований, заколисаний маминими піснями. Тому, коли почув про Северина Вернигору, визріла думка: їхати. Безумовно, та поїздка мала конкретну мету: побачити витвір пана Вернигори, про який після конференції писали всі газети. Але ця поїздка мала ще один сенс, про котрий Володимир Доленко нікому нічого не казав: поїхати, побачити, доторкнутися. Раптом глибоко в грудях ожило щось таке велике і непереборне, що, якби навіть не було сенсаційної штучної дівчини, він однак поїхав би. Це, мабуть, обізвались мамині пісні. Можна тепер собі уявити, з яким хвилюванням їхав пан Доленко по українській землі, як дослухався до рідної мови, щоб п’янила і бентежила, як щось глибинне і таке близьке, що хотілося плакати. Стримував себе. Був уже далеко не юнак, мав за п’ятдесят, але міг приборкати свої почуття і був вдячний пану Северину, що той при зустрічі заради вічливості не доймав його зайвими балачками. Він просто їхав собі і дивився: на вулицю, на будинки, на людей. І якби його потім хтось спитав, на якій автівці він їхав, то пан Доленко не міг би відповісти. Він тільки пам’ятав, що за кермом була дівчина, вродлива і зосереджена, донька професора з таким чудернацьким іменем – Афіна. Такого імені він насправді ніде не зустрічав. Але все це якось так промайнуло в голові, не лишаючи сліду. Головне – це була зустріч з Україною, з рідною землею, на якій він колись народився. Правда, народився він не тут, а на Тернопільщині. Він обов’язково туди приїде. Та зараз… Він вдихав пахощі садків і квітників, що їх було так багато, не помічав дорожної пилюги і випарів з не дуже чистого озерця. Попросив їхати повільніше. Отой стан сп’яніння ніяк не проходив. Сам від себе несподівався такого емоційного сплеску. На превеликий жаль їхали вони не довго. Містечко ж невелике було і тим ще більше приваблювало. Приїхали. І Володимир Доленко, наче вигулькнув з якогось чудернацького сну. Тепер стояв і захоплено дивився на будинок Северина Вернигори, що за своєю архітектурою був схожий на колишній замок. Дивився і більше нічого не помічав. Аж Северин доторкнувся до його плеча.
– Прошу. Ходімте до моєї оселі. Там вже господиня з варениками зачекалася.
– Вражаюче, – захоплено сказав Володимир. – Я про будинок.
– А-а, він всім подобається. Теж, між іншим, мій витвір. Мав мороку з архітекторами. Не хотіли план будівництва затверджувати. Тепер вже у нас будуватися треба за планом. Та в нашому містечку ще якось вдається з тим боротися. В тому його принада. Тут будинки не схожі на однотипні коробочки.
– Мушу визнати, пане Северине, що ви – цікава особистість. Я радий, що маю щастя з вами познайомитися. І це не просто слова, сказані із ввічливості. Це щиро. Мене не перестала цікавити ваша штучна дівчина, але та цікавість, наче відійшла на другий план. Це тому, що тут у вас так багато цікавого, що очі розбігаються. Цей ваш будинок, ваш пес з двояким виразом на морді: не знаєш, чи він тебе вкусить, чи лизне. Це, якщо хочете, символ нашого сьогодення.
– Мені просто ніколи привести його до порядку. Забігався я. Ну, ходімте вже. А то Галина Оверківна буде сердитися. Вареники, знаєте, смачні, коли вони гарячі.
– Знаєте, пане Северине, докола вас витає невсипний дух творчості.
– Це і є життя.
Пройшли у вітальню. Тут все було зроблено за смаком Северина. Величезний дубовий стіл, важкі дубові стільці і навіть дубова лавка під вікном. Жодної цяцьки, жодної статуетки професор тут ставити не дозволив.
– Ставте собі, що хочете і де хочете, окрім мого кабінету і вітальні. Це покої лицарські.
– Вражаюче, – знову повторив Володимир Доленко.
Азалія в кухняному фартушку допомагала господині. Вона ставила на стіл все, що було треба. Спершу гість не звернув на неї ніякої уваги. А потім, задивившись на її вроду, запитав:
– А ця гарна дівчина… Це теж ваша донька?
– Можна сказати, що так. Це моя Азалія.
– Азалія? Штучна дівчина? Не може того бути.
– Але це так. Це і є моє творіння, яким я, мушу зізнатися, дуже горджуся. Але мушу зізнатися також і в тому, що мої колеги замовчують мій труд. Докола нас з Азалією глуха стіна. Я показав Азалію перед делегатами конференції. Враження було колосальне. І що? Всі довкола шуміли, наче сплеск якийсь: і преса, і науковий світ. А в нашому центрі – тиша, наче нічого й не трапилося. Я чоловік не марнославний, та все-таки мені прикро.
– Звичайна людська заздрість, повірте мені. Таке і в нас буває.
– А я думав, що у вас по-іншому.
– Та де там! Люди – вони скрізь люди.
Азалія накладала гостеві в тарілку вареники.
– Вам сметани?
– Так. Дякую.
Уважна, ввічлива, гостинна. Володимир Доленко, що за своє життя багато їздив і бачив багато всяких див, ошаліло дивився на Азалію. У нього закрадався сумнів. Такий самісінький, як в учасників конференції: а може це і справді ніяка не штучна дівчина, а звичайнісінька, підставна? Хоча професор Вернигора і не схожий на такого собі хитруна чи шахрая. Та й навіщо це йому? Він же не подає свій витвір ні на конкурс, ні на здобуття якоїсь премії. Хоча, власне, Доленко вперше його бачить. Тут щось може і критися. Але тут-таки заперечував сам собі. Ні, цей чоловік без сумніву викликає велику довіру і симпатію до себе. Та й який йому сенс шахрувати? Звання вже має. Що йому ще? Та й у пресі щось таке писали, що професор нібито змушений був на вимогу учасників конференції роздягнути свою дівчину просто в конференц-залі. Ще навіть, здається, писали про якісь пікантні подробиці. Це міг бути домисел журналістів. Газети – то газети. Хто б їм вірив?
Доленко так задумався, що й не чув, про що йому казав господар.
– Про що ви так задумалися, колего?
– Та про вашу дівчину, пане Северине.
– Подобається?
– Не те слово.
– Моя донька Афіна навіть трохи ревнує. Каже, що я Азалію більше люблю, ніж її.
– Аби дружина не ревнувала. Скажіть, пане професоре… Це вже мабуть вдача така: доки не побачиш, то й віри не ймеш… Я розумію учасників конференції, котрі не вірили, що це штучна дівчина. Скажіть… І я вас прошу, не вважайте мене нахабою… Але ж я заради вашої Азалії приїхав сюди. Скажіть… А її роздягнути – це дуже складно? Я хотів би…
– Так, складно. Я з тим мав великі проблеми.
Ту розмову почула Азалія. Її обурення не мало меж. Вона рвучко стала перед Доленком і зсукала йому дві дулі.
– Азаліє, я ж тебе просив вести себе пристойно. Хіба ж я тебе такого вчив? Я розумію, це школа Афіни. Але ж так не можна.
– Я вас теж просила, професоре. А ви запевняли мене, що до нас приїде дуже поважний вчений. А він такий же невіглас, як і всі.
– Замовкни, Азаліє.
– Не треба було тоді наділяти мене людськими емоціями, професоре. А тепер що?
В розмову втрутився Доленко.
– Я перепрошую, колего, але Азалія має рацію. Вона сприймає все, як людина. І навіть гостріше.
– Ну вже ті дівчата. Морока з ними та й годі. Перепрошую, Володимире, що я не дав вам толком поснідати – зіпсував вам смак вареників. Мені самому часом так доводиться.
– Що ви! Це зовсім мені не завадило. Вареники – смакота, вищий клас. А де ж господиня, щоб я їй міг подякувати?
– Вона зараз принесе каву. Азаліє, іди відпочинь. Я потім тебе покличу.
– А я не втомилася.
В голосі метал, в очах – холодний блиск. – Я ж не людина. Я – штучний інтелект.
– Штучний інтелект також втомлюється і потребує відпочинку, Азаліє.
– Штучний інтелект втомлюється від людського невігластва.
– І все-таки, Азаліє, іди, відпочинь. Поспілкуйся з Афіною.
– Афіна не завжди мене розуміє. Як і ви, професоре. Але я піду. Я розумію, що вам треба поговорити про щось таке, чого я не повинна знати. Про мене, ясна річ. Я піду, хоч мені дуже кортить знати, що це буде за розмова.
– Нічого особливого, Азаліє. Два науковці мають про що поговорити. Повір, це для тебе було б не дуже цікаво.
Азалія вийшла. Професор щільніше причинив двері.
– Не можу збагнути, звідки у неї стільки агресії. Я ж на агресивність її не програмував. Не міг я на таке її програмувати.
В голосі Северина розгубленість і тривога.
– Самовдосконалення Азалії трошки хибує. Вона черпає від людини не лише позитивне, а й негативне. І негативного можливо навіть більше. Дивіться, колего, щоб ви не мали від неї біди.
– Та я вже й сам думаю, – сказав Северин. Було видно, що він стривожений.
– А може помилка в програмі? – висловив своє припущення Доленко.
– Ні, тут все розраховано.
– Може було б краще, якби Азалія була простішої конструкції. Так було б спокійніше і для вас, і для оточуючих.
– Я ж хотів довести і всім, і собі, що можливості науки не мають меж.
– У нас ви мали б шалений бізнес. Їй би зробили належну рекламу, а потім вона могла б працювати в якомусь ресторані, безумовно фешенебельному. У вас би її викупили за великі гроші або вона приносила б вам постійні девіденди.
– Ні, я її констуював не для того. Це ж не просто собі робот, машина, це інтелект. Для ресторанного бізнесу, і взагалі для будь-якого бізнесу можна б придумати щось значно простіше. Азалія – це шедевр.
У вітальню вбігла схвильована і обурена Афіна.
– Тату, Азалія підслоховує вашу розмову.
– Як підслуховує?
– А дуже просто. Я заходжу, а вона сидить собі в твоєму кабінеті, слухає і посміхається.
– Скажи мені, як же ж вона слухає?
– А я звідки знаю? Увімкнула щось там у тебе та й слухає. І я почула ваші голоси.
– Так… Вона увімкнула апаратуру, яку я іноді використовую для зв’язку з нею на відстані. От шельма.
У голосі Северина прозвучало навіть якесь захоплення.
– Дивіться, колего, – застережно підняв палець пан Доленко.
– Я б сказав, що це не дуже добрий знак.
– Та я й сам те знаю.
– Дивіться, професоре, щоб та красуня замість того, аби ви керували нею, вами не керувала. Ой, пильнуйте свою квіточку.
– І однак це моє велике досягнення.
– Беззаперечно. Але… Ядерна бомба – це теж досягнення. Я радив би її…
– Ради Бога, колего, не вимовляйте того слова. Для мене воно страшне. Може навіть страшніше, ніж для неї. Азаліє, вимкни апаратуру, – звернувся Северин до штучної дівчини.
– І не подумаю, – прозвучав голос Азалії. В голосі – метал. Северин встав, підійшов до скритого за дзеркалом вимикача і вимкнув зв’язок.
– Все. Тепер вона нас не чує.
– Доведеться її демонтувати, професоре, – заклопотано сказав Доленко.
– Але ж це – як убивство. Вона ходить, розмовляє, мислить, словом, живе. Як я можу?
– Так. Але це все-таки штучний інтелект. Я не хочу бути злим віщуном, але, професоре, де гарантія, що їй коли-небудь не захочеться демонтувати вас?
– Гарантії такої нема. То виходить, що я – самовбивця?
– Ну… До деякої міри. Може до такого й не дійде, та все-таки застерегтися треба.
– А може… Може треба поставити якісь обмежувачі? Але ж я хотів довести необмежені можливості науки.
– Ви й довели. А тепер треба все поставити на свої місця.
Раптом пролунав якийсь гуркіт, дзвін розбитого скла. Северин і Доленко вибігли з вітальні. В кабінеті були вже Афіна і Галина Оверківна. Посеред кабінету стояла розгнівана Азалія і трощила все, що їй потрапляло під руки. Вибите вікно зяяло щербатими зубами скла. Северин знайшов схований за дзеркалом вимикач і натиснув його. Азалія зупинилася, ще якусь мить постояла і повільно сіла на підлогу.
– Що ти зробив, тату? – жахнулася Афіна.
– Нічого страшного. Я просто вимкнув її живлення.
– Ти убив її.
– Ні. Нехай трохи відпочине. І я за одно. Я втомився.
– Тепер ви бачите, колего, як це небезпечно?
– Я це знав з моменту її створення, але я не думав, що це саме так проявиться.