І Федір навіки заплющив очі.
Коли Галина озирнулася, в печері не було нікого. І Сонори не було. Галина залишилася наодинці з мертвим Федором. Колись би злякалася, а тепер… Потім ще приносили поранених. Галина з Сонорою робили для них, що могли.
– Ти не виходь звідси, – просила Сонора. – Мій син просто озвірів. Він все ще шукає тебе. Не забув.
– Знайдіть її, – гукає. – Я хочу бачити її кров.
Зовсім збожеволів. Навіть я боюся потрапляти йому на очі.

Бій тривав до вечора. Тут вже лежало повно поранених. Хтось марив, хтось просив пити, а хтось тихо молився. Галина допомагала їм, чим могла. Вона вже втомилася плакати.
– Це вони із-за мене, – шептала дівчина. – Прийшли сюди, щоб померти.
Один старший чоловік підкликав її.
– Ти чого все плачеш та й плачеш?
– Я… Бо це із-за мене.
– Не плач. Мені казали, що ти дуже сильна.
– Хто казав?
– Федір. Він називав тебе принцесою.
– Це все із-за мене.
– Не із-за тебе. Треба було покінчити з тим лихом. Підійди он до того хлопця. Він тебе кличе.
Ні, це не був Іванко – і Галині відлягло. А потім стало соромно, що відлягло. Бо хлопець був зовсім юний. Нахилилася до нього.
– Ти щось хотів?
– Ні. Я не хотів нічого. Поклади мені руку на чоло. Отак. Добре. Я просто хотів на тебе подивитися. Зблизька. Ти і справді принцеса?
– Ні. Я проста дівчина. А хто тобі казав, що я принцеса?
– Федір.
Ніч була без сну. Стогнали поранені. В лісі палали вогнища. Люди готувалися до наступного дня. Хто знає, що він принесе.

Та наступного дня бою вже не було. Розбійники складали зброю. Вони зрозуміли, що переможені. Всі були понурі і неговіркі. Що чекало на них, на здичавілих, зарослих, брудних? Важко було повірити, що вони були колись нормальними людьми. А може й не були? Бо якби вони були нормальними людьми, то чи потрапили б сюди?
Видовище було страшне. І ті, і другі ховали загиблих. Галина була біля Федора.
Вона наполягла, щоб йому викопали окрему яму. Він мав право на власну могилу.
Сонора була біля сина. Тішилася, що живий. Та на нього страшно було дивитися.
– Мати, де вона? Де отаманша?
– Навіщо вона тобі? Бій закінчився. Вмій гідно пережити поразку.
– Але ж як таке могло статися?
– Ну… Сталося. Змирися.
– Я знаю, це вона мене перемогла. І той зрадник Федір. Але я з ним поквитався. Ще б з нею…
– Не вийде.
– Мусить вийти, мати. Скажи, а той коняр здох? Я його, здається, поранив, але рана мала бути смертельна.
– Федір? Так, Федір помер.
І тут отаман побачив Галину. Дівчина стояла до нього спиною. Вона конче хотіла переконатися, що живий її Іванко. Це була якась мить, блискавиця. В руках отамана блиснув ніж. Звідки? Розбійники ж склали всю зброю. І ножі також. Хтось, очевидно, не додивився, злегковажив. Отаман кинув свою смертоносну зброю. Сонора скрикнула.
Але воїн, що мав охороняти Галину, зловив ніж, наставивши руку. Ніж проткнув руку і пролилася кров. Всі заметушилися. Отамана зв’язали. Він люто блимав налитими кров’ю очима і скреготав зубами.
– Невдача. Скрізь невдача.
Галина нічого того не бачила і повернулася тільки на крик. До неї підійшла Сонора.
– Якби не цей воїн, ти б загинула. Не ходи так вільно поперед очі. Ти надто велика спокуса.
– Я думала…
– Потім будеш думати. Вдома.
– Вдома! Господи! Скажи, Соноро, ти будеш жити у нас?
– Ні. Я буду жити в чужому селі, де мене ніхто не знає. Ти зможеш приходити до мене.
– Скажи, Соноро… А що буде з ними?
Поглядом показала на розбійників, що стояли чорною купою біля свого отамана.
– З ними? На когось чекає страта, на когось в’язниця.
– Тобі важко, Соноро?
– Могла б і не питати. Ну, добре. Піду до нього. А ти все-таки не крутися перед очима.

Після довгого і трудного переходу щасливі переможці поверталися в село. Їхала і Галина на своєму коні. Барон не забув її і радісно привітав голосним іржанням. Згадували полеглих друзів, добрим словом згадували Федора. Галину оточували воїни-охоронці, котрі кожної хвилі готові були прийти їй на допомогу. Але небезпека дівчині вже не загрожувала. Хіба що дорожні труднощі.
Щасливі батьки не могли повірити, що ця гарна панна зі сльозами на очах – це їхня Галинка. Село вітало переможців. В центрі села на майдані накривалися столи. Так вже у нас здавна було заведено. Галина очима шукала свого Іванка, але його ніде не було.
Від того дівчині ставало трохи сумно.
«Де ж він? – думала Галина. – А може з того часу щось змінилося? Хто знає. Може дівчина у нього є…»
Аж тут Іванко з’явився з цілим оберемком волошок. Він висипав квіти біля Галинчиних ніг і тихо сказав:
– Я хотів би, щоб ти сплела собі вінок. Не забула? Ти й так гарна, але у вінку ти ще краща. Я завжди любив тебе. І зараз люблю. Розумію, що тобі зараз не до мене, та хочу, щоб ти знала: я хотів би назвати тебе своєю дружиною.
Галина протягнула хлопцеві руку і сказала:
– Ось тобі моя рука. І це назавжди.
Княжич і королевич, що спостерігали цю сценку, зглянулися між собою і княжич сказав:
– По-моєму, ми з тобою тут зайві. Дівчина вже зробила свій вибір.
– Це робить їй честь. Не злакомилася на блиск і розкіш.
– Що ж, побенкетуємо, відпочинемо – і додому – займатися державними справами.
– А славно ми розбили те розбійницьке кодло.
– Добру справу зробили.
– Щасливі не тільки Галинчині батьки, а все село. Дивися, яке розкішне свято закручується.
А Галина тут-таки сіла на траву та й стала плести вінок з волошок. Всі дивилися на неї і посміхалися. Нема таких барв і таких слів, щоб описати те свято, яке святкували і воїни, і селяни, а особливо молодь. А потім княжич і королевич, обдарувавши дівчину, її батьків та всіх учасників походу, поїхали собі, в душі шкодуючи, що така красуня не їм дісталася.
Чим закінчилася та незвичайна історія звичайної дівчини, ви вже й самі здогадалися. Ясна річ, що весіллям. Що ж, нехай же молодятам таланить. Кінець – як у добрій казці. Хоча я так і не визначила, чи це казка, чи фантастичне оповідання. Для казки тут бракує чарівників, а для звичайного оповідання – реальності. Отже, напевно, все-таки це фантастичне оповідання. Та це не так вже й важливо. Аби добре казалося, а ще краще слухалося. Словом, щоб всім і завжди було добре.

НЕБАЖАНИЙ ГІСТЬ

Діялося те не тепер, а в давні часи, коли ще люди не знали ні комп’ютерів, ні автомобілів. Серпами жали, в холодку не лежали, косами косили, грошей у батьків не просили, самі заробляли, споживали те, що мали, а як не мали, то й так обходилися. А що ж то за життя було, спитаєте? А так і жили. Їли і пили вміру, шанували християнську віру, як могли, так жили, зате здоровіші були. Жив у ті часи хлопець на ім’я Свирид. Красень, що й не сказати. Змалку сиротою ріс, то ж роботи не боявся. Свого поля не мав, так зате наймитував. Кожен господар спішив один поперед другого Свирида найняти, бо знав, що у збитку не буде. Робить за трьох, а їсть – що дадуть. Зате Свирид мав свою хату. Хоч старенька, зате ж своя. І не безверха. Як сонце, то не пече, а як дощ, то не тече. От жив той хлопець, жив, аж доки не доріс до такої пори, коли парубок розуміє, що без господині жити кепсько. Страва незварена, сорочка непрана та й лагідне слово сказати нікому. Голуби – і ті паруються, а то ж таки люди. От став Свирид до дівчат приглядатися. І впала йому в око Марічка – вдовина дочка. Гарна, як писанка, а що вже розумна та співуча – кращої не знайти. То й шукати не треба. По жнивах і засватав дівчину, а у м’ясниці готувалися і весілля відгуляти. Свирид боявся, що її мати супротивитися буде, бо наречена була середнього достатку. Але мати нічого проти не мала, навіть рада була такому зятеві.
Якось Свирид у полі орав. Сонце вже до вечора хилилося. Незабаром час і роботу закінчувати, бо коні вже притомилися, а коней Свирид більше шкодував, ніж самого себе. Оре Свирид, наспівує собі щось потихеньку, коли дивиться – аж перед ним старезний дід: з’явився, як вродився. Став Свирид та й дивиться на старого. А той і каже:
– Надумав ти, парубче, добру справу вчинити – женитися.
– А хіба ж що? Я дівчину по честі беру, з благословення її матері. Все, як годиться. Я вже дорослий, сам на себе заробляю. Та й дівчина гарна.
– І я кажу, що гарна. Та ти, парубче, послухай моєї ради: не женися на тій дівчині.
– Я, дідусю, шаную вашу старість, але ви щось не те кажете. Ви, як видно, чоловік нетутешній, бо інакше я вас знав би. А якщо ви чоловік нетутешній, то звідки вам знати мене і мою дівчину?
– Е, парубче, старість знає багато чого такого, про що молодість і не здогадується. То я тобі й раджу: не бери ту дівчину. То не твоя доля.
– Але ж ми любимося. Ви, дідусю, певно вже і забули, як воно гарно, коли дівчина люба. Як заговорить, як засміється… Ет, що вам про те казати? Ви вже своє забули.
– Забув – не забув, а ще раз тобі кажу: не бери ти ту дівчину. Наплачешся.
Не послухав Свирид старого і таки оженився з Марічкою. Тепер він справжнім господарем став: було поле, були коні і корова. Тішився Свирид.
«Добре, що не послухався я старого, – думав собі. – Ото був би дурний. Таку дівчину втратив би. Та й господарство таки чогось вартує. Старих часом слухатися треба, але і свій розум вартує мати».
Спершу все наче добре було. Свирид працював зранку до вечора, бо поле ледачих не любить. Воно потребує труду. Жінку беріг, бо ж вона таки жінка, створіння ніжне. А вже як любив її. То хіба можна, щоб її личко на сонці обгоріло? Та з часом дещо стало дивувати Свирида. Приходить він з поля, а вдома непалено, неварено, а часом то й хата не заметена. Раз промовчав Свирид, другий раз промовчав, а потім і питається у дружини:
– А чом же ти, моя кохана, їсти чоловікові не зварила? Я, наробившись та на сонці напряжившись, вже б і страви якось з’їв.
А вона йому:
– Ой, чоловіче, так у мене голова боліла, що звести не могла. Думала, що пропаду.
– Бідна моя! Ну, полеж, відпочинь. Я зараз сам щось приготую, то й тебе нагодую.
Ходить біля неї, умліває, листя капусти до голови кладе. Та й ну поратися біля плити.
Коли ж на другий день знов те саме. Знову в хаті їсти нічого.
– Невже і сьогодні, Марічко, у тебе голова боліла? Треба, мабуть, за лікарем послати.
– Ні, Свиридку. Сьогодні у мене в боці кололо. Думала, що згину.
Жаліє Свирид дружину, голубить її, годить їй.
Коли на третій день знову порожні горшки торохкають, знову в хаті їсти нічого.
– От лиха година та нещаслива, – аж наче розсердився Свирид. – Знову їсти нічого! Що в моєї коханої цього разу боліло?
– Ой, так схопило поперек, що криком кричала, встати не могла.
А був у Свирида приятель вірний, Остапом звався, з дитинства разом росли, сусідами були. Розказав Свирид Остапові про свою біду, а той і каже:
– Знаю я твоє горе. Знаю навіть більше, ніж знаєш ти.
– А що ж ти таке знаєш?
– Та… Просто розказути тобі не хотів. Та тепер вже розкажу. Як тільки ти їдеш в поле, до твоєї Марічки панок в димар влітає. Такий собі плюгавенький, з ріжками, з копитцями. Може й хостик є, та його не видно, бо ж вдягнений той панич по-чоловічому у штани. А тепер сам подумай, з ким твоя жінка злигалася. Побудуть отак вони скількись часу, а потім вже обоє вилітають, знову ж таки через димар. Твоя Марічка на помелі, а він поруч. Веселі такі, усміхнені. Чорна хмарка їх прикриває, щоб не так видно було. Та й дивитися нікому, бо всі в полі. То я тільки домую, бо брат в мене коні попросив. Літають отак вони цілий день. Де бувають – того тобі не скажу, бо не знаю. Аж перед вечором вона повертається. Тим же ж шляхом – через димар. То де вже їй про чоловіка журитися, що він голодний?
– Хоч і приятель ти мені вірний, і ніколи на брехні не ловився, та все ж не вірю я тобі.
– Не віриш? І я б не повірив. Та це легко можна перевірити. Скажи, що їдеш в поле, а сам зостанься, то й побачиш.
– І що я тоді робитиму, як побачу?
– А то вже сам придумай, тут я тобі не порадник. То жінка не моя. Бо якби моя була, то я б нею не натішився.
– Ні, Остапе, я свою жінку вдарити не зможу.
– Ну, то дивися на неї і тішся, яка вона в тебе гарна.
«Оце халепа, – так халепа, – думав Свирид. – Невже ж таке може бути? А що, коли Остап все це якось так… Вигадав? Сп’яна б сказати – так він не п’є. А з чого ж би така фантазія прийшла б йому до голови? Ет, що гадати? Треба перевірити. Але ж найперше треба в когось розпитати, як воно і що в таких випадках робиться. Тільки до кого б тут? Кожному ж не розкажеш про свою біду. Не що, як до священика вдатися. Він про таке має знати».