Якось Галина, гуляючи по лісі, зайшла знову до того сторожа чи пастуха, що дивився за кіньми.
– Доброго дня, – привіталася.
– Привіт, мала.
Він впізнав її, і щось схоже на посмішку заблисло на його обличчі.
– А я до тебе у справах.
– Та ну? А які ж такі справи можуть бути у тебе до старого бандита? Когось треба убити? Тільки не кажи, що отамана. Я на таке не піду.
– Ні, що ти! Нехай поки що живе. Я колись сама це зроблю. Нехай тільки спершу він мене навчить володіти всякою зброєю.
– Тихо, мала. Ти просто нестерпна. З тобою небезпечно розмовляти. Хоча… Ти молодець. Ми з тобою знаємо, що я маю на увазі.
– Добре. Думаю, що в нашому таборі з’явилися довгожителі. А справа в мене ось яка. Скажи, ти добре розумієшся на конях?
– Так. Це моя професія.
– А ти можеш мене навчити розумітися на конях?
– Ні, мала. То ціла наука. Швидко її не освоїш. Вчитися треба довго. А для чого це тобі?
– Та, розумієш… Я, здається, випросила в отамана собі коня і хочу, щоб кінь цей був добрий. Найкращий. Щоб був розумний, лагідний і витривалий.
– Ну… З тим отаман неодмінно прийде до мене. Я не хвалюся, але кращого коняра в таборі просто нема. Не хвилюйся, я вже тобі виберу коня такого, як ти хочеш. Може навіть отаман тебе з собою візьме. Гляди, мала, ти мене не знаєш. Ні я тебе. Ми вперше бачимось.
– Не бійся, я знаю.
– Я мав ще колись сумнів. А тепер я тобі вірю. Знаєш, я вже навіть думав про тебе, хотів тебе бачити. Добре, що ти прийшла. Але довго тобі тут затримуватися не треба. Небезпечно. А коня я тобі виберу доброго. І доглядати його навчу, і їздити на ньому, якщо мені буде довірено. А зараз… Іди вже, мала. І не забувай старого Федора.
Коли Галина повернулася, Сонора сказала:
– Де ти була? За тобою отаман приходив. Хотів іти з тобою, щоб вибрати тобі коня.
– Ой! Коня! Уявляєш, Соноро, я буду мати свого коня!
– Уявляю. Тільки не знаю, нащо тобі той кінь.
– А я знаю.
– То нікуди не йди. Може він ще зайде.
Але цього дня отаман більше так і не зайшов. Він прийшов вранці. Був у доброму настрої, бадьорий, не схожий сам на себе.
– Що ж, принцесо, ходімо. Я покажу тобі, які бувають коні, то може ти собі якогось приглянеш.
– Дивися, щоб той кінь її не скинув. Що вона знає в конях?
– Не хвилюйся, мати. Я Федора попрошу. Він їй і коня вибере, і їздити навчить, і доглядати за конем – це теж важливо. Він добре знається на конях.
– Так, Федору довіряти можна. Ну, то йдіть вже.
Серце у дівчини калатало. Зараз вона побачить Федора і треба буде вдавати, що Галина його не знає. Як це в неї вийде? А у Федора? Але все вийшло так, як треба.
– Мені, Федоре, треба для цієї принцеси доброго коня вибрати. Найкращого. Щоб і витривалий був, і сумирний. Вибереш, а потім навчиш за ним ходити. Вона хоче сама. І їздити навчиш, і припильнуєш, щоб вона з того коня не впала. Не дай Бог. Бо тоді тобі… Сам розумієш.
– Розумію. Але навіщо вашій кралі такий клопіт? На конях їздити – то справа не для дівчат, тим паче не для принцес. Нехай би собі вишивала чи танцювала, чи ще там що. А то – їздити верхи!
– Примхи. Дівочі прихми. А ми, чоловіки, певно, для того й народилися, щоб ті примхи виконувати.
– Ну, це так. Але скажіть мені Бога ради, для чого принцесі витривалий кінь? Хіба вона з нами в походи ходитиме?
– О, то така, що хоч і в походи. Дарма, що дівчина.
– Ну, тоді… А ще скажіть мені на милість, де я візьму для вашої кралі сумирного коня, коли всі наші коні напівдикі?
– Постарайся, Федоре, постарайся. І не дуже за те журися. Якщо той кінь її не вб’є, доки вона верхи навчиться їздити, то потім вона вже його приручить, будь спокійний. Стане, як шовковий. Це у неї добре виходить.
– Нелегке завдання ви переді мною поставили, отамане. Відвик я від дівчат.
– І добре, що відвик. І ти вже досить старий, щоб заново звикати. Тому тебе й вибрав. А ще тому, що коняр ти справний. Кращого в таборі не знайдеш. Довіряю тобі цей скарб і гляди, щоб і волосинка не впала з голови дівчини.
Та й пішов. А Галина напустилася на Федора.
– Схоже на те, що ти хотів отамана відмовити, аби він дав мені коня. Навіщо ти так з ним розмовляв? «Нехай би собі вишивала чи танцювала!» А я того не люблю. Нащо ти так казав? А якби він передумав? А якби він тебе послухав? Я б тобі того не простила.
– Так треба було казати. Так сказав би кожний чоловік. Було б дивно, якби я повівся інакше. Ну, ходімо. Я вже підібрав для тебе коня. Добрий кінь. А головне – розумний і саме до твого характеру. Ходімо знайомитись. Головне – ти не бійся. Кінь не має знати, що ти його боїшся. Вони це швидко вловлюють. Веди себе, як володарка, як добра його господиня. На ось шматок хліба з сіллю, пригостиш його. Коні це люблять. Він має стати для тебе вірним, відданим товаришем. І дуже добре, що ти берешся сама біля нього ходити. Це дуже правильно. Тільки не показуй коневі, що ти його боїшся. Все зіпсуєш. Ну, ходімо. В добрий час!
Кінь був трохи менший, ніж інші, але міцний, здавалося, складався з самих м’язів. Сивий, в яблуках. Заіржав привітно до Федора, а на Галину глянув розумними очима, наче запитав:
– А це хто така? Щось я її не пригадую.
– Барон, я тобі привів твою господиню, – сказав Федір.
– А він розуміє? – здивувалася дівчина.
– Звичайно, розуміє. Коні дуже розумні. А Барон особливо. Це дуже інтелігентний кінь.
Кінь заіржав ще раз.
– Це він вітається з тобою. Тепер підходь. Дай йому хліб. Тільки без остраху. Ти – володарка. Так… Хліб він взяв. Тепер погладь його. Назви по імені. Нехай він звикає до твого голосу.
– Барон, Барон!
Галина доторкнулася до кінської гриви. Вона була м’яка, як шовкова.
– Так… Тепер поклади йому сіна. Нехай відчує твою турботу. Бачиш? Он там. Тільки ніколи не обходь його ззаду – може вдарити. А тепер… Давай я тебе на нього підсаджу.
– Ой!
– Спокійно, спокійно. Без «ой» та «ай». Ти смілива володарка цього коня. Кінь має це відчути. Він не має знати, що ти його боїшся, що ти вперше сіла на коня.
Барон перебирав ногами.
– У нього здивований погляд – вершник занадто легкий. Нічого, звикне. Ну, на сьогодні досить. Познайомились. Приходь завтра. Тільки-от, будеш мати мороку. Своє вовченя з собою не бери.
– Чому? Кусик у мене, як собака.
– Кінь того не знає. Він чує вовка. А коні вовків бояться. Він може навіть вбити твоє вовченя. Він захищається.
– А що ж робити?
– Не знаю. Лишати вовченя вдома.
– А може він звикне?
– Не думаю.

Кожного дня Галина приходила до Федора. Вона вчилася доглядати за конем, а незабаром вже пробувала їздити верхи під пильним оком Федора. Кінь довго дивувався, що не відчуває ваги вершника, але потрохи став до того звикати.
– А як ти знаєш, що думає кінь? – якось запитала Галина у Федора.
– Я ж тобі казав, що це ціла наука. Коня треба любити і розуміти.
Федір розповідав дівчині про коней стільки цікавого, що їй здавалося, ніби вона вже давно має власного коня, любить його і розуміє.
Минуло ще трохи часу – і дівчина вже самостійно їздила верхи, керувала конем, а найголовніше те, що кінь її слухався. Це означало, що він її визнав.
Якось до них завітав отаман – подивитися, як іде навчання. Побачивши Галину верхи на коні, він аж зблід на виду. А дівчина проскакала повз нього, ще й рукою йому махнула.
– Тримайся, – гукнув отаман, а Федір докірливо похитав головою.
– Не треба лякати ні коня, ні дівчину. Все гаразд. Вчитель їй більше не потрібен. Кінь до неї звик, признав її. Коли якогось дня через дощ Галина не прийшла, Барон чекав на неї, сумував за нею. Значить, признав. Тепер все буде добре. Ви бачили, як вона сидить? Наче вона з конем в одне злита. Це признак доброї школи. Можете забирати Барона.
– Ти впевнений, що вона впорається?
– Ніяких сумнівів. Впорається.
– Не розумію, навіщо їй це? Ну добре, навчилася їздити. Але навіщо їй ходити за конем?
– Дівчина мислить правильно. Не треба її збивати.
– Ага, таку зіб’єш.
– Так, мушу визнати, характер у вашої принцеси сильний. Я б сказав, не дівочий характер.
– Це мене, признаюся тобі, не на жарт хвилює.
– Чого б це вас мало хвилювати? Живучи в наших умовах…
– Ну, добре, Федоре. Я їй скажу, щоб до тебе навідувалась зі своїм Бароном.
– Буду радий прислужитися.
Пішов отаман. Треба було готувати місце для Барона. Нехай вже має його, якщо вона так його хоче.
Якось Галина довго ходила по лісі, до втоми лазила по найкрутіших скелях. Чого вона шукала? Певно, відради. У тій дикій не підкореній людиною природі знаходила дівчина дух непокори, всотувала його в себе, і в тому було її єднання з тією дикою майже первозданною природою. Забравшись на якусь особливу крутизну, дівчина раптом побачила між двома скелями майже непомітний вхід. Куди? Певно, в якусь печеру, ще ніким не обжиту. Добре, це дуже добре, це було її відкриття, це була її знахідка.
«Це буде моя печера. Більше ніхто без мого дозволу не сміє сюди потикатися. Це будуть мої володіння. Шкода тільки, що Барона сюди не візьмеш. Дуже крутий підйом. А ще дуже шкода, що Барон ніколи не зживеться з Кусиком. Бо Кусик – вовк. І що я буду робити? Як мені їх примирити? Поки що я ще того не знаю. А зараз… Треба обстежити печеру. Трохи страшно, але треба».
Печера була досить простора. Мала ще один вихід, що виводив на крутосхил. Виглядало так, що тут і справді ще ніхто не був. Посеред печери у кам’яну заглибину звідкись скапувала вода. Галина зачерпнула і напилася. Вода була чиста і холодна.
– Я відкрила печеру. Це печера моя! – гукнула Галина. Відлуння довго повторювало її слова.
«Значить, тут є ще якісь відгалуження, – подумала дівчина. – А може навіть тут цілий лабіринт. Але зараз я не буду нічого більше досліджувати, бо я знаю, що це дуже небезпечно. Так, чого доброго, можна й заблудитися. Щоб досліджувати печерні лабіринти, треба відповідно підготуватися. Я про те багато читала. Печера має запасний вихід. Це дуже добре. Але про свою знахідку я не скажу нікому. Це буде моя печера і моя таємниця. А може вона мені згодиться. А може й не тільки мені, а ще комусь».
У дівчини в голові визрівав якийсь химерний план.
«Ні, ні. Це потім. Все це треба ще добре обдумати. Маю ще час».
Але розуміла й те, що часу у неї було не так вже й багато. Останнім часом отаман на неї дивився аж надто прискіпливо. Хто знає, що може прийти йому до голови. Хто знає, чи не захочеться йому зробити її отаманшею найближчим часом. Ніхто в неї згоди питати не буде. Вона ж у його владі.
«Добре, дуже добре, що знайшлася така печера. Добре, що тут є вода і запасний вихід. Треба тільки сюди харчів всяких наносити і теплих речей. Тоді тут можна буде якийсь час перебути. Одяг теплий, ковдри принести, – всього того у нас скільки хочеш. Ніхто й не помітить. А ще сухої трави треба наносити. Словом, треба попрацювати. Зате ж сховок який!»
Тепер у дівчини була робота. Вона упорядковувала своє нове житло. При потребі тут могло переховатися і десятеро людей, а може й більше – і це було добре. Тільки треба було наносити якомога більше продуктів. Харчі Галина потрохи брала з їхніх запасів. Там того всього було вдосталь.
«Треба готуватися, – думала Галина. – Треба ретельно готуватися».
До чого готуватися – того дівчина ще й сама до ладу не знала. Але знала, що готуватися неодмінно треба.
З таких прогулянок вона поверталася обшмульгана, часто в подертому одязі.
– І де ти лазиш? – дорікала їй Сонора. – Пора дорослішати. Я думала, що, коли в тебе з’явиться кінь, ти весь час будеш з ним. А ти десь вештаєшся, Бог зна де. Отаман би на таке сердився.
– Нехай собі сердиться. Це мене не обходить. А за Бароном я доглядаю. Він у мене в порядку. І вичищений, і нагодований, і напоєний. Я кожен день кілька годин їжджу верхи. А що лажу… А що мені ще робити? Живу тут, як у в’язниці. Осточортіло. Мушу сама собі розраду шукати.
– Що за слова! Від кого ти їх навчилася?
– Ні від кого. Хіба що від отамана. Бо з ким я ще тут спілкуюся?
– Нічого. Незабаром тобі буде веселіше.
Галина зашарілася і промовчала. Це була засторога. В її житті либонь-таки мало щось змінитися. Десь, мабуть, наближався той час, про котрий дівчина воліла б краще не думати. Але думати вона мусила. Бо хто за неї буде думати і вирішувати всі її проблеми?
«Так…Тепер я маю бути готова до найстрашнішого. Це мені буде іспит на витримку. Я маю вступити в боротьбу з тим хижим світом і маю його перемогти. От якби ще мені трошки часу».
Але вона знала, що часу могло й не бути.
«Ні, він ще мене мусить навчити влучно стріляти. Мусить навчити, щоб я коли-небудь могла поквитатися з тими «виконавцями». Стріляти в людину? Ні, я не зможу. Не зможу? А як тоді? Це ж не люди, а вороги людства. Однак не зможу. Але навчитися стріляти таки мушу. Тільки зброї в печеру не наносиш. Це буде важко. Хіба куль. Куль можна буде наносити. Це теж добре».
Дівчина так задумалася, що й не чула, що їй казала Сонора.
– Ти мене не чуєш? Про що ти так задумалася?
Вигулькнула з задуми.
– Та я, Соноро, думаю про те, що жити мені зосталося не так вже й довго.
– І як таке може прийти в твою дурну голову? Ти така молода і гарна, у повному розквіті. Мій син…
– Мене не цікавить твій син, Соноро. Запам’ятай, я ніколи не буду дружиною твого сина. А якщо все ж таке станеться всупереч моїй волі, тоді це буде останній день в моєму житті.
– Але ж таке мусить статися. Це неминучість.
– Тоді… Я вже тобі сказала.
– Дурне рішення дурної дівчини.
– Соноро, я не хочу прожити так, як жила ти.
Сказала так Галина та й пішла, щоб не продовжувати ту розмову. Вийшла – а назустріч їй той ненависник, отаман з рушницею.
– О, а я до тебе. Ходімо, повчу тебе трохи стріляти. Я довго думав і вирішив, що це й справді потрібно. Всякі ситуації можуть виникнути.
– Я так і казала.
– Бачиш, я виконую всі твої бажання. Цінуй.