Азалія лежала на канапі. Її модна зачіска розповзлася. Вітер, що вривався в кімнату крізь розбиту шибку, ворушив пасма її волосся. Азалія лежала без ознак життя. Перелякана Афіна плакала і гнівно докоряла батькові:
– Тату, ти убив її. Ти не мав права того робити.
– Афіно, я тебе вже просив: ніколи не втручайся в мої справи. Ти в них нічого не смислиш.
– Мушу втручатися, бо ти – старий дивак. Спершу ти створив Азалію, милувався нею, хвалився перед колегами, а тепер-от спокійно її убив. Хто дав тобі право?
– Афіно, не стій мені тут над душею не заваджай нам. Піди і займися якоюсь корисною справою. Ну хоча б допоможи матері на кухні. А вас, пане Доленко, запрошую до співпраці. Спробуємо разом розібратися в електронному мозку тієї особи.
Не без труду Северин зняв штучний череп з голови своєї штучної дівчини.
– Від вас у мене таємниць нема. Тільки, прошу вас, дуже обережно. Це дуже делікатна конструкція. Я над нею працював… Та це вже не так важливо, скільки я над тим працював. Бачите… Ось ці найтонші волокна… Є й такі, що їх не бачить око… Це і є нервова система Азалії. Це неймовірно кропіткий труд. Кожне волокно за щось відповідає. Як і в людини. Я хочу встановити, від чого у неї така агресія. Поки що не бачу.
– Мушу зізнатися, що для мене все це нове і мало відоме. Мені прикро, але думаю, що я вам тут нічим не допоможу.
– Допоможете. Ви будете моїм асистентом. Так… А це що таке? Того я тут не закладав. Це наче маленька пухлинка. Не могла ж вона і справді утворитися у штучному мозку.
– А чому не могла? Ваша Азалія наближена до людини. Хоча ні, це не пухлинка. Це… Звичайнісінький чіп.
– Чіп? Зайва деталь у мозку Азалії? Як таке могло трапитися? Як він міг потрапити у її мозок?
– Треба подумати. Знаю лише те, що це справа ваших недоброзичливців. Комусь ваша Азаля очі коле.
– Та коле, це я знаю. Але яким же чином ця штука потрапила в її мозок?
– Безпосереднього контакту дівчина з ними мати не могла?
– Це виключено. Тому я й тримав її вдома.
– Тоді… Через інтернет. Могло таке бути?
– Цілком. Правда, я не уявляю собі, як саме, але це ймовірно. Азалія любила посидіти в інтернеті. А я й не боронив. Нехай собі шастає. Щось почерпне.
– От і почерпнула.
– Але як же?
– А дуже просто. Хтось зумисне направив на неї пучок електронів, з яких складався отой чіп агресії. Ті електрони фіксувалися в її мозку, притягували один одного, аж доки не утворився чіп. Зловмисникам було не так вже й важливо, в якому місці ті електрони сконцентувалися. Їх дія була передбачувана: агресія. Це ще нічого. Ми тільки перелякалися. Могло б статися щось значно страшніше.
– Ви впевнені, що все було саме так?
– Впевнений. А тепер ви подумайте, хто це міг зробити.
– Є на роботі один невіглас, хоч і доцент. Але в нього на таке кебети не вистачило б.
– Так, то мусила робити людина з розумом. Правда, розум цей спрямований на зло, але, щоб чинити таке зло, треба теж володіти неабиякими знаннями.
– Значить, Карпенкові хтось допомагав. І допомагав хтось серйозний. Думаю, що це був наш ректор.
– Ректор? Не можу повірити, щоб поважна особа займалася такими ганебними справами. Не можу в таке повірити.
– А я можу. Чому б інакше він не давав ходу моїй Азалії? Ігнорував і мене, і мою дівчину і був страшенно невдоволений, що я показав її перед учасниками конференції. Я тоді подивився на нього, – а його від злості аж перекосило. Я сам йому спільника знайшов, Карпенка підставив. Я виніс на загал те, що Карпенко намовляв Азалію, аби вона викрала для нього мої креслення і розрахунки.
– А таке було?
– Так. Було. Тоді після конференції Азалія розсердилася на мене і ходила по місту сама.
– Добре. Давайте думати, як тому лиху зарадити.
Северин довго дивився на тонкі волокна, що проходили в мозку Азалії, і на «пухлину», що вгніздилася між ними.
– Доведеться нам з вами побути нейрохірургами. Така собі безкровна операція з невідомими наслідками.
І Северин став обережно вивільняти стороннє тіло з найтонших волокон, намагаючись їх не пошкодити.
– Все. Втомився, – нарешті видихнув він. – Таке напруження, знаєте… Вже не для мене. А тепер, колего, візьміть мої креслення і звірте, чи я нічого не порушив. Бо мої очі вже втомилися і відмовляються мене слухати.
Володимир довго вивчав креслення, потім звіряв їх з тим, що мав перед очима, і нарешті сказав:
– Все. Відхилень нема. Принаймні я їх не побачив.
– Тоді закриваю.
І Северин обережно і скурпульозно став припасовувати череп Азалії.
– Все. Вмикаю живлення. Стежте уважно. Можна очікувати всяких несподіванок.
Азалія поворухнулася, потім сіла.
– Ой, я заснула чи що? – сказала, наче проспівала, Азалія.
– Так, ти трошки задрімала. Нічого страшного, – заспокійливо сказав Северин.
– Мені навіть здається, що у мене болить голова.
– Може бути. Нічого дивного. Адже ти все більше стаєш схожа на людину.
– Ви так думаєте, професоре?
– Я так думаю. І пан Доленко теж так думає. Правда, пане Володимире?
– Поза всяким сумнівом, – в тон Северину потвердив Доленко. Обидва чоловіки незмигно дивилися на Азалію. Чи і справді у неї нема ніяких змін? Наче все впорядку. Тепер треба було, щоб Азалія встала. Чи зможе вона так граційно рухатися, як раніше? Але тут погляд Азалії ковзнув по дзеркалу.
– Який жах! Моя зачіска! Професоре, як ви дозволяєте, щоб сторонній чоловік бачив мене в такому вигляді?
– Нічого, Азаліє. Ми з тобою вдома, а пан Володимир – наш друг.
Тут в кабінет заглянула Афіна.
– Ой, Азаліє.
Северин застережно підняв палець.
– Афіно, – попросив Северин, – будь така добра, поправ Азалії зачіску. Вона трохи задрімала і… Не зовсім добре себе почуває. А зачіска, бачиш…
– Зараз, люба, я тобі все поправлю, і ти будеш у нас красуня, як завжди. От… Бачиш? Глянь у дзеркало. Все, як було.
– Афіно, пройдися з Азалією по кабінету. Я хочу знати, чи у неї не крутиться голова, а то Азалія скаржилася на головний біль.
Дівчата ходять по кабінету. Вони посміхаються.
– Все впорядку, Азаліє?
– Так, професоре. Не варто хвилюватися. О, а хто це розбив вікно? Це ти, Афіно?
Северин знову підняв застережно палець.
– Так, це я. Ненароком, – взяла на себе чужу провину Афіна.
– Як же ж ти так? От розтяпа. Треба бути обачнішою, – докірливо похитала головою Азалія.
– Між іншим, тату, я замовила скляра. Обіцяв сьогодні прийти.
– Добре, дочко. Дякую. Ти в мене справжня господарочка.
– Я можу зайти в інтернет? – запитала Азалія. – Чи це буде вам заваджати?
Чоловіки переглянулися.
– Не в тому річ, Азаліє, що заваджати. Просто у мене є інформація, що в інтернеті побутує вірус, особливо небезпечний для штучного інтелекту.
– Ого, – здивувалася Азалія. – Наука не дрімає. Але ж для чого було придумувати такий вірус?
– Ну… Так само хтось міг би запитати, для чого я придумав тебе, Азаліє. Люди працюють в усіх напрямках. Іноді й придумують щось зайве, непотрібне.
– А й справді, професоре, я давно хотіла вас запитати: для чого ви придумали мене?
– Ну… Це важко тобі пояснити. Я хотів довести, що наука і людина може все або майже все.
– Ви довели це, професоре. І далі що? Далі я вже вам не потрібна? Ні вам, ні науці. Тепер мене можна розібрати на деталі і скласти у валізу?
– Азаліє, ти ж знаєш, що я того ніколи не зроблю.
– Чому?
– Бо я – людина, а не штучний інтелект. Ти дорога мені як моє творіння. Та й науці ти потрібна.
– Навіщо?
– Щоб досліджувати штучний інтелект. Твої здібності будуть удосконалюватись, ти ставатимеш все більше схожою на людину.
– А ще, щоб випробовувати на мені віруси?
– Знаєш, Азаліє… Тобі ще того не зрозуміти, бо ти все-таки ще не людина. В науці, як і в житті, люди бувають всякі. Одні приносять користь, творять щось добре, а інші чинять зло. Так і з вірусами. Нічого, я придумаю від них захист, свого роду антивірус. І тоді ти і далі зможеш заходити в інтернет.

Володимир Доленко поверкався додому. До свого теперішнього дому. Ще мав заїхати на Тернопільщину і – на літак. Причастився від рідної землі. Аби тільки надовше вистачило. Він був радий, що побачив Северина і його Азалію. До Северина він перейнявся великою повагою. Не проста доля того чоловіка. Не прості стосунки з донькою, а тепер ще Азалія…
«Це, звичайно, шедевр. Але з тим шедевром можна ускочити в таку халепу, що… Штучний Інтелект… Галузь зовсім недосліджена. Ніколи не можна передбачити, що збреде йому в голову і як спрацює його електронне начиння. А Северин… Такий розум! Така творча потужність – і в провінції! Містечко Н. гарне, затишне, але для такого розуму потрібний простір. Спалить себе професор. Надаремно спалить. От з дружиною йому поталанило. Всім би так. О, Галина Оверківна цінує свого чоловіка, піклується, створює йому умови для праці. Ще б так його колектив цінував. А тут – хижа задрість. Це не дивина. Такого повнісінько скрізь».
Літак вже летів, набираючи висоту, а Володимир все думав, думав. Щось йому щеміло у серці. А що? Якесь змішане почуття туги і щастя, а ще… Доля Северина, про яку сам Северин думати не хоче. Не хоче – і все. Або не може… Як йому допоможеш? Тут справа не в грошах. Якби тільки в грошах, тоді все було б значно простіше. Заманути його за кордон? Пан Северин не буде щасливий. Ні, не буде. І навіть у Києві він себе не знайде. Велике місто для Северина не годиться. Він може бути щасливий тільки тут, у містечку Н., де в нього є свій квітник, свій такий цікавий будиночок. Який талановитий чоловік. Дивак, але в гарному сенсі того слова.
«Азалія… Чому я весь час думаю про неї? Як закоханий… А може й закоханий. Цікаво. Так і стоїть переді мною. Гарна, витончена, з чисто людськими надмірними емоціями. В цій дівчині прихована якась гіпнотична сила і… Небезпека. Бо це штучний інтелект. Але ж така гарна. А як же Северин? Ні, він її ніколи не демонтує. І нікому він її не віддасть і не продасть. Навіть за великі гроші. Бо то його творіння. Азалія… Я – старий дурень. Не можу себе опанувати».

А що ж Северин? А він в цей час сидів у своєму кабінеті і, підперши голову рукою, думав, думав. Про що? Про себе, про своє життя і, ясна річ, про Азалію.
«Треба їхати в Київ, – думав Северин. – Не можна все пускати на самоплин. Мої недоброзичливці вкрай обнагліли. Треба їх поставити на місце. Візьму Азалію, то й чіп – та й поїду. І Афіну візьму, щоб мені допомагала. Бо що я сам? Може там в Києві вдасться дослідити те джерело, звідки був запущений чіп. У них там все фіксується. У них там можливості великі».
Підійшла Азалія, поклала йому руку на плече. Такого за нею ще не спостерігалося.
– Професоре, я інколи почуваю себе самотньою. Дуже самотньою.
– Чому, Азаліє? Ти живеш у нашій родині, тебе тут люблять, ти не повинна себе так почувати.
– А я почуваю.
– Мабуть, недосконалість програми. А можливо якийсь збій.
– Ні, професоре, не те.
– Не те? А що, Азаліє?
– Мені здається… От я інколи дивлюся фільми. Там люди обов’язково шукають собі пару. Потім вони женяться, потім у них діти. Я в тому, професоре, нічого не смислю. Для чого женяться? Для чого діти? Але це породжує в мені якийсь неспокій.
– Це тебе, Азаліє, не стосується.
– Чому не стосується?
– Бо ти все-таки не людина.
– Я майже людина. Я мислю.
– Є такі речі, котрі стосуються тільки людини.
– Скажіть, професоре… А я могла б стати вашою дружиною?
– Дружиною? І як таке прийшло тобі до голови? Ні, Азаліє, не могла б.
– Чому?
– Ну хоча б тому, що в мене дружина вже є, і ти її знаєш. Це Галина Оверківна.
– А ви не могли б мати, скажімо, дві дружини? Це ж дуже просто.
– Ні, Азаліє. У нас так не заведено. Є такі країни, але це не у нас.
– А розлучитися з Галиною Оверкіною ви не могли б? Ну хоча б заради мене. Я не раз у фільмах бачила: чоловік і жінка розлучаються, потім вона має іншого чоловіка, він має іншу жінку – і живуть. Хіба так не можна?
– Ні, Азаліє. Такого і не думай, і не кажи. Твоя розумна голова ще не може того усвідомити. І емоцій у тебе ще не так багато, щоб ти це відчула. Я люблю свою дружину Галину Оверківну. Ми з нею прожили 25 років. Це солідний відтинок часу. У нас є Афіна. Ми б не могли так легко розлучитися.
– А не дуже легко змогли б? Я ж краща за Галину Оверківну. І народжувати вам вже нікого не треба, бо ви маєте Афіну. Подумайте, професоре.
– Тут і думати нічого, Азаліє. Я накладаю заборону на такі твої думки. Думай про щось інше, а ці дурниці викинь з голови. Це думки хибні. Зрозуміла?
– Ні, не зрозуміла. Але я змушена вам коритися, професоре. Так вимагає моя програма.
– Отак буде краще. І ніколи більше не поверкайся до тих розмов. Ти ж розумна дівчина. Як можна вигадувати такі дурниці? А ще я тебе хотів би попросити: ніколи не висловлюй тих своїх думок ні при Афіні, ні при Галині Оверківній. Бо інакше ми з тобою будемо мати великі неприємності і тебе ніхто не буде любити.
– Чому?
– Ти ще того не зрозумієш. Може, колись… А може й ніколи.
– У вас, у людей, це так складно. Ви самі собі все ускладнюєте.
– Нічого не зробиш. З тим просто треба змиритися. Люди – вони люди. Скажу тобі ще одну річ, якої ти не знаєш. Ми з тобою про те не говорили. Ти не можеш бути нічиєю дружиною.
– Чому, професоре?
– Бо ти створена для іншого.
– Для чого ж я створена?
– Для науки.
– А я хочу бути чиєюсь дружиною.
– Не можеш, я вже сказав.
– Але чому?
– Ну… Хоча б тому, що ти не можеш народжувати дітей.
– Не можу? А чому не можу?
– Бо ти все-таки дівчина штучна. Ти не все можеш те, що може людина.
– Ну чому? Чому? Я хочу бути людиною. Я так стараюся, я удосконалююся. Чому я не можу стати людиною? Допоможіть мені, професоре.
– Це не в моїх силах. Я і так зробив все, що міг. Більше я нічого не можу.
– Тоді ваша наука нічого не вартує. Як це так влучно кажуть? Вашій науці гріш ціна.
– Не треба так казати, Азаліє. Наука тебе створила.
– Інколи я почуваю, що можу набагато більше, ніж людина.
– Може й так, Азаліє. Але є такі речі, які може лише людина.
– Я вмію сміятися і плакати. Пам’ятаєте, як дивувалися на конференції, коли побачили в мене справжні сльози?
– Пам’ятаю, Азаліє. І все-таки ти не людина. Або скажімо так: ти людина штучна. Але ти не сумуй. Ти досягнула дуже багато. В тебе гарна мова, граційна хода, цілком людські емоції і раціональне мислення. Такої дівчини більше нема. Тішся тим.
– І все ж я не можу бути нічиєю дружиною, не зможу ніколи народити дитину.
– Не зможеш, Азаліє. І мусиш з тим змиритися.
– Ви, професоре, припустилися помилки.
– Якої, Азаліє? Мені дуже цікаво почути це від тебе.
– Ви наділили мене людськими емоціями, а не подумали про те, як я з ними буду жити. Ви не подумали про те, які страждання принесуть штучному інтелекту ті людські емоції.
– Так, Азаліє, визнаю, я про те не подумав.
– А я, скажімо, хотіла б побачити того хлопця, котрого я зустріла колись на вулиці.
– Якого хлопця, Азаліє?
– Ай, ви зовсім забули, професоре. Хлопця, котрий запрошував мене на каву. Він тоді тримав мене за руку і казав, що любить мене.
– І що, Азаліє? Я не пам’ятаю.
– Ну як можна було про таке зовсім забути? Потім я включила струм і втекла від нього.
– Тепер я щось таке пригадую.
– А тепер я думаю: навіщо я тоді від нього втекла? Я навіть не знаю його імені.
– Заспокойся, Азаліє. Нічого доброго з того не вийшло б. Якби той хлопець довідався, що ти штучна дівчина, то він був би дуже розчарований. І на тому все закінчилося б. А тобі було б дуже прикро. Ну, не сумуй, Азаліє. Незабаром ми поїдемо в Київ. Там ти побачиш багато цікавого.
– А Афіна?
– І Афіна поїде з нами. Їй теж буде цікаво.
– А може там знайдеться хтось такий, що захоче взяти за дружину дівчину зі штучним інтелектом?
– Ні, Азаліє. Таких не знайдеться ні тут, ні в Києві, – ніде.
– Тоді, професоре… Щоб все поправити, у вас є єдиний вихід.
Северин посміхнувся. Йому подобалося спілкуватися з Азалією. Часом вона вражала його своїм розумом, досконалістю, незвичайною пам’яттю, а інколи дивувала своїми дитинними розмірковуваннями. Цікаво, що вона придумала цього разу.
– То що ти, Азаліє, мені порадиш, аби поправити становище.
– Доведеться, професоре, сконструювати ще одного робота, тільки цього разу уже чоловічої статі. Тоді я не буду самотня. Тоді у мене буде пара.
– Цікаво. Дуже цікаво. Ти, Азаліє, навіть не задумуєшся, наскільки це складно – сконструювати робота. Робота з інтелектом.
– Але ж мене ви придумали, професоре.
– Так, придумав. Але я бився над тим не один рік. Легше виховати людину. Набагато легше. А тепер, Азаліє, уяви собі, що я придумав для тебе штучного хлопця, гарного, розумного, як і ти. А той хлопець взяв та й закохався, скажімо, в Афіну. Або ще в якусь іншу дівчину. А на тебе й не дивиться. Я ж не можу змусити його дивитися тільки на тебе і любити тільки тебе.
– А запрограмувати?
– Ні, Азаліє, любов запрограмувати не можна. Ти дивишся фільми, ти бачиш, як страждають люди без взаємної любові.
– Так буває дуже часто.
– От бачиш. А тепер подумай сама, чи варта конструювати для тебе робота-хлопця. Затрачу я на нього колосальний труд, а потім з’ясується раптом, що він буде страждати від любові до іншої дівчини, а ти й надалі будеш самотня.
– Тоді… Тоді що ж виходить, професоре? То, по-вашому, професоре, я приречена все життя бути без пари?
– Так, Азаліє. Та й в тому нема потреби. Ти можеш мати просто друзів: Афіну, мене, Галину Оверківну.
– Ні, професоре, то все не те. Я хочу мати пару.
Азалія пішла, а Северин глибоко задумався. Він не знав, як йому вийти з тієї колізії. Він просто не бачив виходу, не міг нічого придумати.
– От як воно не просто – конструювати штучний інтелект, – сказав уголос Северин. – Дуже не просто.

Якось Азалія сиділа біля вікна і знічев’я гортала якусь книжку. Читала чи не читала, а так, гортала собі. Їй було дуже невесело. Розрадою для Азалії був інтернет, та професор чомусь не дозволяв їй туди заходити. Чому? Азалія того не знала. Не дозволяв – і все. Казав щось про якісь віруси, але Азалія таке серйозно не сприймала. Сиділа отак, вряди-годи у вікно виглядала. Тільки що там цікавого у тому вікні? Десь хтось пройде по вулиці у якихось справах – і знову порожньо. Нудно Азалії. А професор того ніяк не може зрозуміти. Раптом Азалія від несподіванки ледь не скрикнула. І добре, що не скрикнула, бо привернула б до себе увагу, а це зараз їй було ні до чого. Вона побачила того хлопця, що тоді кликав її на каву. Того самого хлопця, від котрого вона так ганебно втекла. Чи називав він тоді своє ім’я? Не пам’ятає. Може й називав, та Азалія забула. Хлопець стояв біля воріт і дивився на її вікна. Ось він побачив Азалію, радісно посміхнувся, замахав руками.
«Він чекає мене, – радісно посміхнулася Азалія. – Не Афіну, а мене!»
Чому це для неї було так важливо – того вона й сама не знала. А в серці був такий щем, такий незнаний лоскіт, який буває тільки у людини. Азалія просто не могла більше отак незворушно сидіти, а притьмом вибігла з хати. Штучний собака Рекс щойно тільки збирався загавкати, та Азалія вчасно його зупинила.
– Тихо, Рекс, не гавкай. Все гаразд.
І підійшла до воріт.
– Азаліє, привіт, – обізвався Остап. Ви вже здогадалися, що це був він.
– Я – Остап. Ти впізнала? Чому ти тоді так швидко втекла? Я ж тебе ніби не образив?
– Ні, не образив.
– Ти злякалася, я знаю. Чи дощу, чи мене?
– Обох.
– Азаліє, чому? Я хотів би бути з тобою. Розумієш? Я хотів би мати тебе за дружину.
– За дружину? Але я не можу бути твоєю дружиною.
– Чому, Азаліє?
– Бо я ніколи не зможу народити тобі дітей. Так сказав професор.
– Та плюнь ти на свого професора. Стариган з причудами. Він навмисне говорить тобі всякі дурниці, щоб тебе якомога довше утримати біля себе. Хоча… Якби я мав таку доньку, то може б і я їй говорив усякі дурниці, аби вона довше заміж не виходила та довше біля мене була.
Азалія голосно і дзвінко сміялася.
– Я пам’ятаю, у тебе проблеми з суглобами. Може ти того боїшся? Не бійся, Азаліє, нічого не бійся. Послухай, давай ми гайнемо звідси.
– Куди?
– Я знаю, куди. Є такий райський куточок на землі. Там нас ніхто не знайде. Там нам ніхто не завадить бути щасливими. Вір мені. Я тебе не одурю. А якщо хочеш… Якщо хочеш, можемо з тобою відразу й розписатися.
– Розписатися – це як?
Глянув на неї непорозуміло. Часом вона його дивувала. Була, як дитина.
«Це батько її так у шорах тримає».
– Ну… Я хотів сказати… Якщо ти мені не зовсім довіряєш, сумніваєшся в мені… Ми можемо відразу й одружитися. А вже потім поїдемо звідси.
– Не можу.
– Чому, Азаліє?
– Бо я ще мушу поїхати в Київ.
– Навіщо тобі той Київ? Що там цікавого?
– Е, це цікаво. Я ще ніде не була. І в Києві не була.
– Ми з тобою поїдемо. Куди скажеш, туди й поїдемо. Тільки будь зі мною, Азаліє. Я такої дівчини ще не зустрічав. Я люблю тебе, Азаліє.
Після таких слів Азалія, здавалося, була згідна на що-завгодно. Але тут з хати вибігла Афіна.
– Азаліє, що ти тут робиш? Ходімо, батько кличе.
– Я… Ось розмовляю. З Остапом. Хіба не можна?
– Можна, Азаліє. Тільки не зараз. Зараз ніколи.
– А я хочу зараз.
Тут в розмову втрутився Остап.
– Що ви собі дозволяєте? Чому ви з нею поводитеся, як з прислугою? Хіба вона ваша наймичка? Та й наймичка має якісь права. Я люблю Азалію. Як буде на те її згода, то ми одружимося і поїдемо звідси. І ніхто нам не заборонить бути щасливими.
Афіна злісно посміхнулася.
– Іди собі, хлопче, звідси. Пошукай собі пригод де-інде.
– Це не пригоди. Я люблю Азалію.
– Як там в народі кажуть? Не знаючи броду, не лізь у воду. Ходімо, Азаліє. Батько чекає. Будемо в дорогу збиратися.
Та й, взявши Азалію за плечі, повела її в будинок. Остап ще трохи постояв та й пішов геть, сповнений рішучості.
– Я ще прийду сюди. Я так легко не відступлюся. Ця гарна дівчина таки буди моєю.
Северин здивовано глянув на Азалію.
– Де ти була, Азаліє?
– Я? На подвір’ї, біля воріт. А що? Хіба не можна?
– Та можна. Чому ж ні?
Северин трохи розгублений, збентежений.
– Вона, таточку, з хлопцем романсувала. Бачиш, тобі не каже.
– Це правда, Азаліє?
– Романсувала! Ми просто розмовляли. Хіба що?
– Розмовляли! Він сказав, що любить Азалію і що збирається з нею одружитися.
– Це правда, Азаліє?
– Так, він таке говорив. Але я ще нічого не вирішила.
– Ого, дівчинко, ти ростеш.
І Северин заклопотано потер чоло.
– Мало ти ще фільмів дивилася, особливо про любов. Хоч би, Афіно, з нею поговорила, пояснила б її деякі речі, які я не можу їй пояснити. Поясни їй, по-дівочому, чому вона не може вийти заміж за звичайного хлопця. Бо я вже від того всього втомився. А зараз, Афіно, скажи матері, щоб ставила чай. Будемо вже їхати.
Сиділи у вітальні, пили чай з тістечками. Азалія гортала енциклопедію. Розмова не клеїлася. Всі були якісь наче пригнічені. Афіна завжди любила пити чай біля вікна. Сиділа собі, у вікно дивилася і пила чай. З тим вже нічого не можна було зробити. Така звичка. Раптом Афіна зіскочила зі свого місця, ледве чай не розлила.
– Тату, до нас гість. Мабуть, до тебе. Священик.
– Священик? Чого йому?
А той уже у дверях.
– Слава Ісусу Христу.
– Слава навіки.
– Перепрошую за таку несподівану візиту, – отцеві Михайлу ніяково. Цікавим поглядом обвів вітальню, дівчат, мимобіжно кинув погляд на Галину Оверківну.
– Я, власне, до вас, пане професоре.
– Прошу. Я до ваших послуг.
– Чи не могли б ми з вами поговорити десь так…
– Прошу, панотче, до мого кабінету. Але чи не погодилися б ви спершу випити горнятко чаю з тістечками? Моя дружина сама тістечка робить, і в неї це непогано виходить.
– Дякую. На жаль, мушу відмовитися. Поспішаю. Вічні проблеми мирян. Та й ви, бачу, налаштувалися в дорогу. Я вас довго не затримаю.
– Так, ми теж у вічній круговеркі. То ходімо.
Вмостилися на зручній канапі. Розмова мала бути явно неофіційна. Панотця Северин знав лише здалеку. До церкви він не вчащав. Не те, щоб був затятим атеїстом, але в Бога вірив якось по-своєму.
– Навіщо мені посередники? – казав не раз. – Я собі з Богом сам поспілкуюся. Без посередників. Бог почує мене і зрозуміє. А священик… Він така ж людина, як і я: грішна і не завжди порядна. Може той священик ще грішніший, ніж я. То навіщо я маю йому про свої гріхи розказувати? Наші стосунки з Богом не потребують посередника.
Галина Оверківна не могла свого чоловіка ні похитнути, ні переконати. То ж Северина розбирала цікавість: що ж привело до нього таку поважну особу? Панотець, видно, також почував себе не дуже комфортно. Він терся, м’явся і не знав, як йому почати ту незвичайну розмову. Очевидно, справа була дуже делікатна. Пауза затягувалася до непристойності. Треба було щось казати. Панотець відкашлявся.
– Знаєте, пане професоре… Мені дуже прикро, але громадськість, знаєте… Я волію не втручатися в такі справи. Наука знає своє, а церква – своє. Досі наші шляхи ніде не перетиналися, а тепер… Ви вже вибачайте, але мені сказали, між іншим, дуже поважні люди, що ви в домашніх умовах створили демона.
– Що? Демона? Це цікаво.
– Я б в таке не повірив, але громадськість наполягає. І це зовсім не цікаво, шановний пане професоре, а страшно. Ви собі навіть не уявляєте, які можуть бути наслідки. Такі чутки поширюються між вірянами. А люди… Самі розумієте. Ми ще не так далеко відійшли від тих часів, коли полювали на відьом.
– Так… Тепер я бачу, наскільки це серйозно. Мої недоброзичливці не дрімають. Скажіть, панотче, а ви також схильні так думати?
– Ну… Мені складно щось сказати. Я про це нічого не знаю.
– Добре. У вітальні поряд з моєю донькою сиділа дівчина. Хіба вона схожа на демона?
– Якщо чесно, то я не звернув на неї уваги. Я вже, знаєте, давно на дівчат не дивлюся, – посміхнувся. – Але, якщо це дівчина, створена вами без участі жінки…
– Саме так.
– Тоді вона не має душі. А якщо вона не має душі, тоді це щось нечисте.
– Отче, ви – високосвічена людина. Ви ж, певно, у побуті користуєтеся магнітофоном, музичним центром та й зрештою комп’ютером.
– Так, звичайно. Ми часом і в церкві все це використовуємо.
– І на авто, мабуть, їздите?
– Так, звичайно.
– І вам ніколи не приходить до голови, що все це від демона?
– Та ні. Хіба ж ми не розуміємо, що наука пішла вперед і що…
– Моя Азалія – це теж конструкція, тільки вища, витонченіша.
– Як ви сказали її звати?
– Азалія.
– Ім’я якесь… Скажімо так: не християнське.
– А чого б воно мало бути християнське? Це ж не людина, а штучний інтелект.
– Але ж вона рухається, ходить, розмовляє. То як тоді?
– Он у мене пес на подвір’ї. Він теж рухається, гавкає, але ж він штучний.
– Пане професоре, я заскочений, здивований таким поворотом справи. Мене ще ви якось можете переконати. Але прості люди вам, вибачте, не повірять. Вони можуть причинити вам зло. Я не знаю, яке саме, але можуть. І ніхто, і ніщо, їх не зупинить. Ваш ректор – особа поважна і авторитетна. І він проти вас.
– Ясна річ, з ректором мені змагатися важко. Зрозумійте, отче, Азалія створена не з людського тіла, а з металу, поролону та електронних волокон. Вона навчилася ходити, говорити, поводити себе, як людина.
– То й охрестили б її, щоб ніхто не мав до вас ніяких претензій.
– Отче, ну як би я міг Азалію охрестити? Це був би гріх. Азалія – лялька, досконала електронна лялька. А хіба можна ляльку хрестити в церкві?
– Думайте самі, професоре, що вам робити. Я вас попередив. Я проти вас нічого не маю, а от люди… Їх хтось проти вас вміло підбурює. Ну, я пішов. Вибачайте. Зоставайтеся з Богом.
Коли виходив, уважно глянув на Азалію, скрушно похитав головою. Северин був блідий, потягнувся за ліками. Афіна і Галина Оверківна стривожилися.
– Що трапилося?
– Чого приходив священик?
– Та… Дурниці, – махнув рукою Северин. Він не хотів нічого розповідати своїм, не хотів хвилювати ні доньку, ні дружину. Великі надії Северин покладав на Київ. В Києві він надіявся вирішити всі свої проблеми. Тепер він ще більше впевнився, що ця поїздка просто необхідна.
Але ця поїздка коштувала Северину чимало нервів. Відрядження вибити так і не вдалося. Навіть до Києва. А що вже казати про закордонну поїздку? Ректор десь мабуть відчував, що Северин до Києва їде не просто так собі. Не в гості він їде, ой, не в гості. Зрушити того старого гриба могла тільки якась дуже поважна справа. Це добре розумів Михайло Петрович. Тому й не давав своєї згоди на відрядження.
– Нема чого роз’їжджати, коли роботи повно. От буде відпустка – то нехай собі їде хоч в Київ, хоч у Париж.
І відпустку за свій рахунок надати відмовився. Ох, і розсердився професор Вернигора. Що називається, вийшов з берегів. І… Поклав на стіл заяву на звільнення з роботи.