ТЕТЯНА ФРОЛОВА

«КИНУ КУЖІЛЬ НА ПОЛИЦЮ»
(казки для дорослих)

Львів
ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ
Замість приказки скажу лише кілька слів, бо все-таки маю справу з дорослими читачами.
Кину кужіль на полицю,
Сама піду на вулицю.
Так співається в народній пісні. А я б вам не радила поспішати на вулицю. Ще встигнете. А краще… Почитайте казки для дорослих, котрі я для вас написала.
– Бабусю Тетяно! Який кужіль? Тепер вже ніхто не пряде.
– І шкода, що не прядуть. Який же той одяг був чистий та справжній. Таку сорочку одягнеш – і саме здоров’я вселяється в тіло.
– Але це вже відійшло в минуле. Пощо його ворушити?
– Ні, не відійшло, якщо в народних піснях про те співається. А зараз… Мами і тата, бабусі і дідусі, дівчата і хлопці, котрі вже, як кажуть, виросли з дитячого віку, ануте казки читати. Кому читати, кому казати, а кому слухати.
– Але ж ми вже не діти.
– Хто це сказав? Не правда, ми залишаємося дітьми все наше життя. Інколи й самі собі не зізнаємося, що десь там на денці нашої душі посміхається дитинство. А якщо в когось ще живуть батьки, тоді ви справдешні діти. Ви того до кінця й не усвідомлюєте, які ви щасливі. То як? Ідемо в казку? Спробуйте – і переконаєтеся, що це прекрасно.
На моєму рахунку вже багато книжок: поетичні збірки, повісті, оповідання і… Казки. О, світ казок – це світ особливий. Зануришся в нього – і виринати не хочеться. Але увесь час жити в казці не можна. Треба повертатися до своїх повсякденних справ: кому – вчитися, а кому – борщ варити. А ще ж робота, город, живність всяка, а у дітей – школа, уроки, домашнє завдання, щось мамі допомогти, молодша сестричка чи братчик смикає, щоб побавитися. Це теж треба. Бо як же ж інакше? Словом, у житті, як у житті: у кожного свої клопоти. Але казка поруч. Про неї забувати не можна. Її тільки треба помітити. Он кіт загадково очима світить, а он макітра хитро посміхається. Не вірите? А ви придивіться. Ага! Побачили? Це все – казка.
Досі я писала казки для дітей. А потім подумала, подумала – та й вирішила: а чому казки тільки для дітей? А дорослі хіба казок не люблять? А як ви думаєте, дорогі мої? Чи дорослі люблять казки? Я думаю, що люблять. Аби тільки ті казки цікаві були. Бо де ж таке видано, де ж таке чувано, щоб казок не любити! Хіба може декотрі, і то не всі, бізнесмени казок не люблять. Бо це люди практичні, ділові, вони чітко знають, що казкові скарби, мішки золота – то не для них. Це смішно. Вони чітко знають, що гроші заробляти треба. Бо якби так сподівався на казкові скарби та чарівну паличку, то й бізнесу не було б. Ну, це серйозні і ділові люди. А ми з вами, а ще багато таких, як ми? Думаю, що всі ви любите казки, як і я їх люблю. Для вас і пишу. Читайте і насолоджуйтеся. Вірю, що таких казколюбів багато. Отже, занурюйтеся в казку. Винирніть з неї тільки тоді, коли діти їсти захочуть, страва збіжить або… Корови треба доїти. Це справи невідкладні. Їх конче треба владнати. А все решта… Почекає. Бо так же хочеться знати, чим казка закінчиться. А ще… Чим почнеться наступна казка. Я вас розумію, бо й сама така. І це у моєму похилому віці! Але це не примхи старості. Я й замолоду така була – любила казки. Коли читала гарну казку, то все заглядала: чи далеко ще до кінця? Так не хотілося, щоб та казка закінчувалася. Може через те я пишу такі довгі казки. Інколи мені тим дорікають. Але я однак пишу так, як мені пишеться. Часом і сама хотіла б щось змінити в якійсь казці – а не виходить: так заплівся сюжет. І вже є – як є. Буду рада, якщо у моїх казок знайдуться читачі. І вірю, що вони таки знайдуться. Бо для кого ж я ті казки писала? Нумо, вирушаймо у казку. Вирушаймо разом, а повертатися будемо окремо: кожен своєю дорогою. Хтось – веселий, а хтось – задуманий. Хтось може розмірковує собі:
«Чому у житті все не так, як у казці? І щоб кінець неодмінно був щасливий…».
І мені також хочеться, щоб у вас все було гаразд, як у тій казці. Нехай так і буде.
ЧАРІВНИЦЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Вона стояла під ясними зорями, дивилася в небо і молилася. Кому молилася? Того вона й сама достеменно не знала. Чи тому єдиному всюдисущому Богові – творцеві всього видимого і невидимого, чи… Текля завжди була трохи язичницею. Вона вірила в сонце і місяць, в квіти і трави, в дощ, грім і вітер, а ще в того дуба, що ріс неподалік. Він здавався їй старим грізним велетом, що міг покарати, а міг і заступитися за скривдженого. На дев’яностому році життя Текля так і не визначилася зі своєю вірою – чи вона християнка, чи язичниця. Все це в ній якось суміщалося і не заваджало одне одному. В Теклиній хаті висіли образи, жінка ходила до церкви, світила паску, сповідалася і причащалася, та так і не знала, в кого і в що вона вірить. Казала якось про те священику на сповіді. Він скрушно похитав головою і нічого їй на те не відповів. Мабуть подумав собі, що Текля вже стара і що недовго вже їй зосталося світом нудити та Бога шукати. От помре – то там вже визначиться. Це був старий священик. Він всякого набачився на своєму віку, всяких сповідників наслухався. А може й подумав собі, що у баби на такі немолоді літа з розумом щось не теє. Він знав, що таке буває. Сам був людиною, боявся того і благав Бога, щоб помилував його і такого не допустив. Священики теж люди, тільки ближче до Бога стоять. Це накладає на них високу відповідальність за наші гріхи. І за свої також. Отож, не розрадив він стару Теклю, не прояснив її розуму. Сказав тільки, щоб вона молилася. А Текля й так молиться. Встає і лягає – молиться. Інколи жінка відчуває не тільки владу неба, а й велику силу землі, що дає всьому життя: і травам, і квітам, і деревам, і людям. Тоді Текля молилася до землі, просила в неї сили і захисту від недуг, що на старості всім дошкуляють. І земля допомагала їй. Он скільки років прожила вже Текля на світі. Вже дев’яностий тупає. Та роки її не зігнули. Трималася рівно, була ставна і висока. Зморшки ховалися в її добрій усмішці. Тільки коли задумувалась, морщилося чоло. А декотрих її приятельок вже давно на світі нема. Гай-гай! Задумається отак Текля, а потім ніяк не може до тями прийти. Ні, з розумом у неї все гаразд. Сама те знає, без всяких лікарів. А от з Богом… Тут Текля сама розібратися не могла. Довго зважувалася, щоб розказати про те священику, сподівалася, що він розвіє цей туман. Не розвіяв. Нічого їй не прояснив. Ну, та Бог з ним. А може він і сам того не знає? Ні, він мабуть знає. Він же священик. А чому ж тоді їй не розказав? Та вже вона якось сама в тому розбереться. Якщо не тут, на землі, то там, за межею. Ох, і сваритеме її Бог на тамтому світі, що вірила не тільки в нього, єдиного, а ще у сонце, дощ і вітер, вірила, що кожен потічок, кожна річечка – то живі істоти, їх треба любити і берегти.
А ось тепер стара Текля стояла під ясними зорями і молилася. Її молитва була ні на що не схожа. Такої молитви не знав ніхто. Тільки Текля її знала. Вона співала її і проказувала – і це був якийсь незвичайний ритуал, якесь магічне дійство, відоме їй одній, закладене в ній з діда-прадіда, що обізвалося її словами. А може це зовсім не Теклині слова, а слова її прабабусі чи ще дальшої прародички з тисячоліть.
«Молюся вам, небесні сили і сили землі. Молюся тобі, Боже наш, і синові твоєму, що на хресті муки прийняв, і духові святому. Молюся матері Божій, заступниці всіх скривджених. Молюся кожній квіточці, кожній травинці, кожній деревинці, кожному потічку, кожній річечці і великій воді морів та океанів, котрої я ніколи не бачила, та відчуваю силу її. Слухайте мене, гори і доли, нетрі-нетрющі, де звір не пробігає, птах не пролітає, гад не проповзає, де нога людська не ступає. Слухайте мене всі. Я маю на те право, бо я – людина. Небавом і я зіллюся з вами, стану піщинкою чи порошинкою, травинкою чи билинкою. Люди чомусь прагнуть спокою, і на цьому, і на тому світі. А я спокою не хотіла ніколи. Я завжди прагнула руху. Не хочу спокою і після моєї смерті. Дай мені, Боже, таку силу, щоб карати зло і приносити розраду скривдженим. Якщо я велика грішниця, то дай мені силу, Боже, таким чином спокутувати свій гріх перед тобою».
Отака дивна була її молитва. Чи хтось дослухався до неї? Може й так, бо довкола була така тиша, наче світ щойно тільки створювався, щойно тільки народжувався. З Теклею творилося щось неймовірне. Її босі ноги, скупані в росі, відчували дужу силу, що йшла від землі. Груди вдихали терпке настояна на травах повітря – і серце билося рівно і молодо. Над чолом її війнув легенький вітерець, знімаючи з неї втому від прожитих років і напругу після наповненого клопотами дня. Повернулася Текля до хати оновлена і наче аж відмолодла. Посміхнулася до місяця, що заглядав до неї через вікно, перехрестилася до образа та й лягла.

В селі сперечалися. Одні доводили, що баба Текля відьма, а другі її захищали.
– Ну яка вона відьма? Ходить до церкви, паску святить, у сповіді була, причащалася, я сама бачила. То яка вона відьма?
– І відьми до церкви йдуть. І паску святять. Хіба ж ви не знали?
– А я бачила, як вона молилася до старого дуба.
– Казна-що ви, кумо, говорите. Як би це Текля молилася до дуба?
– А отак і молилася. Та побий мене сила Божа, коли брешу. Отак стояла, склала руки і молилася.
– Та то вона може по старості сама з собою говорила. Знаєте, як ото зі старими буває? А ви – молилася. Найлегше наклепи зводити на стару жінку. Бо за неї нема кому заступитися. А хто скаже, кому Текля хоч яке зло зробила? Ага, ніхто не скаже, бо не було такого. А от добро не одному зробила. Нема такої хати, щоб до Теклі за чим-небудь не зверталися. То худоба занедужала, то дитина. А баба Текля і зілля зварить, і пристріт зніме, і, якщо треба, яйце викачає. А їй за те – відьма! Невдячний світ. Невдячні люди.
– Але погодьтеся, сусідко, що Текля дивна і не зовсім звичайна жінка. Не така, як усі.
– Не така. То й що? То вже й відьма? Ні, людоньки, кажіть, що хочете, але Текля не відьма. Даю голову на відріз.
Отак сперечалися жінки, а Текля жила собі, як могла, як уміла. Чи доходили до неї ті людські пересуди? Може й доходили, та вона на те не озивалася. Самотою жила на світі – як кажуть про таких: ні роду, ні плоду – самотою і померла у ясну місячну ніч. Ніхто б і не знав, та вранці до Теклиної сусідки Ганни голуб у вікно постукав. Щойно лиш розвиднятися стало, так і постукав. І загуркотів.
– Погана новина. Щось недобре той голуб сповіщає, – сказала Ганна чоловікові.
– Ет, дурні бабські балачки. Голуб собі, птах. Що він може сповіщати? Завше ви, баби, щось видумаєте. Як вас послухати, то все життя з прикмет складається. Сорока кричить – одне, голуб – друге. Тьху!
– Не кажи, Петре. Хтось помер. Звідаюся-но я до Теклі. Хоч би з нею чого не трапилося.
Двері зачинені. Заглянула у вікно – а вона лежить, горопашна. Руки склала, очі закрила – та й лежить. Виходить, голуб таки правду сказав.
Зійшлися сусіди, обрядили, поховали, хрест поставили – та й байдуже. Померла стара самотня жінка. Чи мало людей вмирає на селі? Коли є родина, то й поплачуть, пом’януть, а коли нема… Ні, Ганна таки дала до церкви, і на дев’ятини, і на сороковини. А як же! Нехай з Богом спочиває. Добра людина була, царство їй небесне.

Та й забули люди про бабу Теклю за своїми щоденними клопотами. Аж якось Панько Підосичний пішов до криниці по воду, а прийшов до хати – лиця на ньому нема. Білий, як стіна. І слова сказати не може.
– Що з тобою, чоловіче? Що тобі Бог дав?
– Та я… Бачив…
І дух йому перехопило. Відсапатися не може. Жінка аж розсердилася.
– То кого ж ти бачив, трясця твоїй матері? Аж мене налякав. Що там тобі з похмілля приверзлося?
– Та яке там похмілля! Тут би й п’яний отверезів. А бачив я, от не повіриш… Теклю.
– Яку Теклю?
– Та стару Теклю, що жила на вигоні. Ту, що її ще відьмою називали.
– Так вона ж померла.
– Отож-бо й є, що померла. А я її бачив.
Жінка не повірила.
– Спросоння, певно, добре очей не продер – от і приверзлося казна-що. Щоб хлоп вірив у таке дурне. Тьху!
– А я тобі кажу, що бачив я стару Теклю, як от тебе бачу.
– Та цур тобі і пек, навіжений! Зрівняв!
І Пріська перехристилася.
– Чула і я всяке. Але, щоб мерці ходили серед білого дня? Такого ще не чула. Слухай, а може ти й справді вчора перебрав?
– Не сердь мене, жінко, бо вгрію. Кажу ж тобі, бачив я стару Теклю. Йшла мені назустріч. Я поздоровався. А що мав робити? Не відповіла. Тільки головою кивнула та й пішла як на глиняники.
Пріська Панькові не повірила. Може та розмова і забулася б, та стару Теклю бачили то тут, то там, то ті, то інші. І ходила вона не вночі, а в білий день. Ту звістку передавали пошепки. Наче аж боялися, що Текля почує і з’явиться. А сміливіші жінки казали:
– Я ж казала, що вона відьма. Відьма і є. А Ганна ще її захищала. От і вийшло на моє. Таки відьма.
– Чекайте-но, а може у неї є ще на цьому світі якісь справи. Кажуть, таке буває.
– Які там справи! Відьма вона – от і все. А може й упириться.
– Свят! Свят! Свят!
Аж тут підійшла Настя, що жила на другому краю села.
– Ви про Теклю? – спитала молодиця.
– Та про неї, кляту. Нема кому на її могилі осиковий кіл забити. То може б не ходила, людей не морочила.
– Не кажіть так, – сказала Настя. – Краще послухайте, що я вам розкажу. Ви Трохима Передерія знаєте? Не знаєте? П’яниця. Що Ніну Загребельну взяв. Двоє дітей у них, дівчинка і хлопчик. А він п’є – що дурний. Коли не п’яний, то хоч його до рани клади: і роботящий, і батько дітям, і господар. А як вип’є – страх Божий: жінку б’є, дітей лупцює, все в хаті трощить – спасу нема. Ніна вже його і до лікарів возила, і по монастирях – нічого не помагає: п’яниця є п’яниця. Хто йому поможе?
Якось після погрому вдома сиділа його мала та й плакала. Та так гірко, що аж заходилася. І тут перед дитиною з’явилася Текля. То ми вже потім здогадалися, що то була вона. Мала ж її не знала. Стала Текля перед дівчинкою та й питає:
– Чого ти, доцю, так гірко плачеш?
– Тато набив, – хлипаючи, каже дитина.
– А за що ж він тебе набив?
– П’яний. Він завжди п’яний б’ється.
– А мама що?
– А він, як п’яний, то й маму б’є, і братика.
– То тато в тебе поганий?
– Ні, коли тверезий, то добрий. Іграшки нам купляє, цукерки. А коли п’яний, то б’ється.
– Ну… Не плач. Він не буде більше битися. Я його попрошу, щоб не бився.
– Він вас не послухає. Він, коли п’яний, то нікого не слухає.
– Мене послухає. Не плач. А ти часом не знаєш, де зараз твій тато?
– Та в буфеті. П’є. З дядьком Миколою.
Поговорила отак з дитиною та й пішла.
А хлопи і справді сиділи собі в буфеті та й пили. Аж тут халепа трапилася. Взяв Трохим чарку, вже хотів було випити, але не залпом, а смакуючи. Коли попробував – а в чарці вода. Сердито глянув на кума Миколу.
– Ти що, Миколо? Вар’ята з мене робиш?
– Що ти, Трохиме? Що тобі Бог дав? Пий.
– Пити? Що пити? Воду? Нащо ти, скурвий сину, мені замість горілки води налляв? Ти думаєш, що я вже такий п’яний, що воду від горілки не відрізню?
І далі пішли такі матюки, що аж сонце від сорому за хмари сховалося, а намальовані козаки, що висіли по стінах, очі позакривали. Хлопи з-за сусідніх столиків повставали і підійшли ближче.
– Трохиме, та присяй-бо, з тієї пляшки наливав, що й собі. То як таке могло бути, що в мене горілка, а в тебе вода?
– Ні, мать твою… На, пий. Щоб ти смоли напився! Пий!
– І вип’ю. А що ти думаєш? Не вип’ю?
Пробує з Трохимової чарки. Непорозуміло дивиться на Трохима.
– Ти що, Трохиме, смак втратив? Так в тебе ж горілка! Що з тобою? На, пробуй!
Трохим пробує. Матюкається.
– Ти що, надумав з мене глузувати? Ану, наливай з пляшки. Щоб я бачив. І собі, і мені наливай.
Микола налив і випив. Закусив огірком. Трохим попробував і сплюнув.
– Вода!
Встав, п’яно хитнувся та й зацідив кумові такого намордника, аж виляск пішов. Підбігла перелякана буфетниця.
– Що ви, хлопці? Бійтеся Бога. У нас так не водиться.
Хлопи з-за сусідніх столиків повставали, хопили Трохима за руки.
– Ти що, Трохиме, здурів?
– Ти собі матюкайся, коли тебе взяло за живе, а рукам волю не давай.
Тут і буфетниця знову ж таки своє слово вставила.
– За що ти його? Що він тобі зробив? Випийте ще та помиріться.
– Щоб я? З ним? Мирився? Та нікогда! Він мені воду замість горілки наливає. Думає, що я дурний!
– Хлопці, та ж в нього білка! Ось попробуйте. З пляшки й з його чарки. Я ж і собі звідси наливав.
Хлопи пробують, хитають головами. Буфетниця й собі скуштувала, бо, зрештою, це ж наклеп і на неї.
– Ну що? – переможно Трохим.
– Та… Горілка.
– А-а, то ви змовилися? Всі проти мене?
Та й рвонувся до бійки, розкидавши чоловіків, що розслабилися і вже майже його не тримали.
– Та я вам зараз покажу, як з Трохима Передерія робити варіята.
На нього навалилися, скрутили руки, зв’язали його ж таки паском.
– Заведіть його, хлопці, додому, – попросила буфетниця. – Та не розв’язуйте, аж доки не прочумається, бо він злий, ще позабиває і жінку, і дітей.
Привели додому. Зв’язали ще й ноги для певності, щоб не брикався і не поривався всім морди понабивати. Жінці звеліли не розв’язувати ні в якому разі, як би не просився.
– Тобі ж гірше буде. Бо ти ж знаєш, який він, коли п’яний. Проспиться – то й розв’яжеш.
Та й пішли собі. Трохим борсався, лаявся, просив жінку, щоб розв’язала, а врешті заснув, аж захропів. І тут у сні з’явилася йому Текля, яку він при житті мало й знав. Вся в чорному, як черниця, сувора аж грізна, довго стояла, дивилася на Трохима, а потім заговорила.
– Ти, Трохиме, що собі думаєш? Чи ти зовсім нічого не думаєш? Хоч би про дітей подумав. Що ти собі дозволяєш? Нащо горілку п’єш? Нащо дітей і жінку б’єш?
– А яке чиє діло? Мої діти, моя жінка. Хочу – то й б’ю. А горілку пив і буду пити. Хто мені заборонить?
– Я забороню.
– А ти хто така, щоб мені заборонити? Що ти маєш мені до розказу?
– Я? Текля. Хіба ти про мене не чув.
– Не чув.
– Я жила колись у цьому селі.
– Жила? Колись? А де ти тепер живеш?
– Живу? Я, чоловіче, вже не живу. Я померла.
– Померла? То чого не лежиш спокійно, як усі мерці лежать? Чого ходиш по світу і живим спокою не даєш?
– Та, бачиш… Бог дозволив мені бути на варті спокою добрих людей, а таких, як ти, на путь істини наставляти. Силу Бог дав мені.
– Я тебе зараз як наставлю.
Та й рвонувся – а мотузки не пускають. Прокинувся, матюкнувся – а чорне видиво стоїть, не зникає.
– Що за мара? – пробурмотів. – Допився.
І почув голос, на яву, а не уві сні.
– Ти, Трохиме, берися за розум і кидай пити, доки ще зовсім не пропав.
– Та хто ти така, щоб мені тут вказувати? Відьма? Упириця?
– Ні, я чарівницею стала після смерті. Мені велика сила дана. Моя сила в молитві. Я можу карати, а можу захищати. Я можу просити у Бога заступництва. І я тобі кажу: ти більше горілки пити не будеш.
– Чого це не буду? Буду, ще й як буду. Щоб мені якась стара карга мала щось до розказу? Та нікогда!
– А я тобі кажу, що ти даремно напустився на свого кума Миколу. Ти даремно його образив та ще й вдарив. Він тут ні до чого. То я в твоїй чарці горілку на воду перемінила.
Трохим знову рвонувся, забув, що він зв’язаний. Рвонувся – і заболіли руки й ноги. Аж застогнав, бідолаха. І попросив цілком миролюбно:
– Послухай… Як там тебе?.. Якщо ти така мудра, то розв’яжи мене. Ну це ж нечесно: я тут лежу, спеленутий по руках і ногах, а ти стоїш і збиткуєшся наді мною.
– Кажеш, розв’язати? А ти потім будеш глумитися над своїми дітьми і над своєю жінкою? І це буде чесно?
– Не буду. Ось тобі хрест, що не буду.
Хотів перехреститися – а не може, бо руки зв’язані.
– А, чорт!
І матюкнувся.
– Ай-ай-ай! І як це в тебе так виходить: і хрест, і чорт, і матюки на одному язиці? Так не годиться, Трохиме. Двом господарям одночасно служити не можна.
– Послухай… Якщо ти не хочеш мені допомогти, то будь така добра, іди звідси. Набридла. Всі мені набридли.
– То ти сам собі набрид, Трохиме. Я піду. Я вже зараз піду. Але знай, що ти більше не вип’єш ні одної чарки горілки. Горілка – яку ти питимеш, ставатиме водою. Щоб ти це знав і ні на кого не ремствував. Ніхто тобі не винен. Сам собі завинив. Бо пити, голубе, треба з розумом. Бо коли без розуму, то он що виходить.
– Мовчи. Іди звідси. Кому сказав? От напасть!
Текля засміялася та й відпливла в куток. Трохим не міг бачити, чи зникла вона зовсім, чи десь там стоїть у кутку та й сміється собі з нього, спостерігаючи, як він безпорадно борсається у мотузах, як мала дитина в пелюшках. Трохимові стало страшно.
«І де та бабище взялася на мою голову! – думав чоловік. – Чи я її справді бачив? Чи й справді я чув її голос? А може все це мені здалося? А може то вже у мене біляк починається? От…»
Та й застряг матюк Трохимові у горлі. Голова йому боліла, в очах туманилося, а в роті було так, наче там сто пар коней ночувало.
«І вража жінка десь запропастилася. Знає, що я зв’язаний, а не звідається. От бісова баба! Ну почекай, доберуся я до тебе! Будеш ти бідна аж синя!»
– Одарко, – гукнув – аж вікна задзвеніли. – Одарко! Вража жінко! Де ти там шляєшся? Де тебе нечиста сила носить?
Тихо. Ні руху, ні звуку. Мабуть, подалася до своєї матері. От шельма. Тоді мені довго доведеться отак лежати, спраглому і зв’язаному. Лежи, дурню, і чекай свою жінку. Може й до самого вечора. Ох, як руки болять, як ноги ниють! Ну, чекай же, жінко. В тебе отак буде боліти кожна твоя кісточка. Знати б тільки, хто мене так зв’язав, хто мене змотузував. Я однак дізнаюся. Хтось та й скаже. Ну, начувайтеся. Я вам того так не подарую. Мені б тільки чарку горілки. Щоб так голова не боліла і щоб в очах трохи розвиднілося».
І згадав слова старої, що тепер горілка в його чарці буде перетворюватися на воду.
«Чи ж то правду стара казала? Е, де там! Брехала мабуть, щоб мене настрашити. Як таке може бути? Горілка – горілкою, а вода – водою. А може й старої ніякої не було? А може все це мені сп’яна приверзлося? І стара, і вся її балачка. Таке мабуть приверзлося. От як тільки прийде жінка, розв’яже мене – то так і спробую».
І знову гукнув, аж шибки забряжчали.
– Одарко, Одарко! От вража жінка! Таки пішла. І дітей з собою забрала. Тепер її довго можна чекати. Доки все матері розкаже, доки поплаче, доки та її жалітиме… Я вже те добре знаю. І сонце ще високо. Ще дуже далеко до вечора. І чого ми, дурні, так зарання сіли пити? А чорт нас знає! Неділя! То й що, що неділя? От тепер лежи і чекай, заким Одарка прийде.
«А може та стара ще стоїть у кутку? Може б її попросити, щоб розв’язала? То й що, що покійниця? Аби тільки розв’язала».
– Бабусю, голубонько, я знаю, що ви тут. Розв’яжіть мене. Христом-Богом вас прошу. Несила вже мені ту муку терпіти. І жінки нема, повіялася кудись. Розв’яжіть, благаю вас. Та я на ту кляту горілку від сьогодні і не гляну. Хай вона пропаде, нехай вона згорить синім полум’ям.
Тиша. Ніхто не ворушиться і не озивається. О, десь, либонь, рипнули двері.
«Певно, Одарка прийшла. Зараз вона мене звільнить від тих пут. Ой, як руки болять. Аж судоми».
– Одарко! Чуєш, Одарко, це ти?
Вбігла дівчинка. Вона з острахом дивилася на батька. Спинилася біля дверей, а далі й не йшла.
– Галюню, доцю, чого ти тата боїшся?
– Бо ви б’єтеся.
– Тато більше не буде. Не бійся. Ми поїдемо на базар і тато купить велику гарну ляльку.
– А Петрикові?
– І Петрикові щось купимо. Мабуть, автомат.
– Він машинку хоче.
– Машинку купимо. Все купимо. Скажи, доцю, а де мама?
– Качкам їсти дає.
– А може ти спробуєш, га? Спробуй, доцю, мене розв’язати. Так у тата руці болять.
– Е, ні, я не буду вас розв’язувати.
– Хіба тобі тата не шкода?
В оченятах дитини загорілися сердиті вогники.
– А вам не було шкода, як ви нас били?
В голосі дитини забриніли сльози.
– У мене і досі синці, а в Петрика гуля на лобі. А він ще такий маленький.
Трохим важко зітхнув.
«Таки те кляте зілля до добра не доводить. Дуріє чоловік».
– Поклич, Галюню, маму.
– Мама сказали, що до вас не підійдуть, навіть не глянуть у ваш бік.
– А ти все ж поклич маму. Скажи, що я дуже просив.
Дитина вийшла, а по хвилі в дверях стала Одарка. Її сердитий погляд нічого доброго не обіцяв.
– Ну? Прочунявся? Чого тобі?
– Дарусю, серденько, розв’яжи.
– А-а, он як заговорив. Полеж, полеж, нам так спокійніше.
– Жінко, не дурій. Руки і ноги віднімаються.
– У мене теж віднімаються, коли ти мене б’єш. Щоб тебе сира земля побила.
– Дарусю, не буду. От заприсягтися можу, що не буду.
– Ой, ой! У тебе присяга, як у жида ой-вей.
– Хто ж мене так замотузив?
Трохим спробував поворушитися, але тільки застогнав.
– От зволочі! Кров би їх залляла. А все той кум Микола. Мабуть, помагав мене в’язати.
– За добрі справи не в’яжуть порядного хлопа.
– Я однак дізнаюся, хто це зробив. Я їм…
– Ну, полеж і позлися. Ще рано тебе розв’язувати.
– Дарусю, я тебе прошу, розв’яжи. Або… Або дай хоч напитися. Не можу. Вогнем пече.
– А смоли б ти вже напився.
Трохим притишив голос.
– Дарко, подивися, он там в куті нікого нема?
– В якому куті?
– Он в тому, – повів очима.
– А хто там має бути?
– Баба. Стара така. Вся в чорному. Покійниця. Сама сказала. Страшна така.
– Е, чоловіче, то тобі треба до лікаря. Це вже в тебе починається…
І несподівано заплакала.
– Ой, Господи, допився вже. І що я тепер буду робити? Діти маленькі, а в мене крижі болять – здоров’я мені відібрав.
Підійшла до Трохима, розв’язала його, він, охаючи, сів і став розтирати руки і ноги.
– От бузовіри! Що зі мною зробили! Що в тебе пити є? Дай хоч що-небудь, бо не витримаю.
Дарка вийшла і повернулася з кухлем кисляку. Трохим залпом випив.
– Ще, – проричав. А після другого кухля сказав:
– Ні, ти уявляєш? Микола мені замість горілки води налив.
– Добре зробив. Хіба ж він не знає твоєї дурної вдачі.
– Слухай, Дарусю, налий мені чарку горілки.
– Що? Горілки? Не дам, хоч лусни. Або голову твою дурну чим-небудь розвалю. Нехай мене тоді судять. Скільки ж я можу терпіти?
– Дарусю, півчарки. Я хочу щось спробувати.
– Напробувався вже. Досить.
– Послухай, Дарко, та стара баба казала, що відтепер горілка, яку я схочу пити, буде перетворюватися на воду. Дурне сказала, але я хочу…
– Не мороч мені голову. Знаю я твої штучки.
– Ну присяй-бо, не брешу.
– Ні, сказала, – і все. Ти б на дітей подивився. Поперелякувані ходять. Йди-но краще води наноси.
– Коли ж руки болять. Якби ти знала, як болять.
– Не від роботи.
Трохим зрозумів, що в Одарки годі шукати співчуття, встав, стогнучи та крекчучи, та й пішов по воду. Біля криниці побачив Миколу і відвернув голову.
– Куме, чого сердишся? – засміявся Микола. – З ким не буває? А якщо чесно, то дурну вдачу маєш, Трохиме. Як тільки випив, відразу й битися. Дурне діло, братчику. І жінка плаче, і діти – жаль дивитися.
– А тобі яке діло до моєї жінки?
– Е, чекай, та ми ж не чужі. Раз те, що сусіди, а друге те, що таки ж куми. Ну все. Забули. Досить тобі гніватися, як середа на п’ятницю. Пити для примирення не кличу, бо знов почнеш, але давай помиримося. Нам не можна сваритися. Ми ж таки куми.
І раптом Трохим, як прокинувся з якогось запаморочливого сну. Аж розпогодився чоловік, аж засвітився.
– Правильно ти кажеш, Миколо. Все те дурня. Забули. Хочу тебе щось попросити. Налий мені чарку горілки. Навіть не чарку, а півчарки. А то Дарка сердита, з нею не домовишся.
– Що, голова болить? Знаю, знаю. Але тут півчарки не поможе. Тут треба…
– Ні, Миколо, не те. Голова, звісно… Ох! – потер лоба. – Але не про те йдеться. Розумієш, коли я лежав зв’язаний… Тільки я тебе прошу, не кажи відразу, що я допився до білої. Так-от… Коли я лежав, з’явилася мені стара баба. В чорному вся. Може черниця, а може відьма якась, хто її знає. Що покійниця – це точно, сама сказала.
– Е, Трохиме…
– Не екай. Слухай. Вона сказала мені, що всяка горілка, яку я захочу пити, буде перетворюватися на воду. Второпав? То може там у буфеті це були її штучки? Га? То я оце хотів спробувати.
– Я навіть не знаю, що тобі сказати, – почухав потилицю Микола. – Горілка є, і мені не шкода. Хоч чарку, хоч шклянку, хоч пляшку. Та от штука: чи можна тобі пити? Бо то діло, бачиш, таке… Покійники до тебе приходять… То, брате, небезпечно.
– Та нормальний я. Я, їй-Богу, хочу спробувати. Тільки губи вмочу.
– Ну, ходім. Але тільки півчарки. Самому цікаво стало.
Микола жив тут-таки через дорогу.
«Ото добрий чоловік мій кум, – думав Трохим, йдучи, – другий вже б нагнівався на мене до кінця днів, а той…»
Прийшли на літню кухню.
– Моєї нема, – сказав Микола. – А в мене тут загашник є. Сам розумієш… Наші жінки до чоловічих забав не дуже…
– Та знаю. Як би не знав? Ну, наливай.
– Тільки півчарки. Як домовилися. Мені не шкода, але… Сам розумієш.
– Та розумію.
Налив собі чарку, а Трохимові половину. Трохим нюхнув, потім спробував.
– Ну що? – нетерпеливився Микола.
– Вода! – в розпачі сказав Трохим. – На запах – горілка, а на смак – вода. Значить, правду стара сказала.
І, не повірите, аж сльози заблисли в Трохимових очах. Кожен чоловік, котрий любить випити, міг би зрозуміти його. Постояв ще трохи, так і не допивши свою чарку.
– Піду, – сказав тихо. – Там Одарка воду чекає.
З того часу Трохим більше не пив. Як підмінили чоловіка. Як сім баб пошептали. І жінка віджила, і діти веселенькі бігають. Одарка тепер молиться за Теклю і до церкви дає.