Минув час. Стоїть в центрі села на горбочку великий ошатний будинок, на всі сторони ясними вікнами посміхається. Довкола того будинку молодий садок насаджений. Ще не родить. От тільки вишні сього року зародили – червоніють здалеку, наче аж запрошують перехожого і проїжджачого: заходь, мовляв, ягодами освіжися. Живе у тій хаті Свирид. З якогось часу загосподарювався: хату поставив, поля прикупив, на коней розстарався, на реманент всякий. Дивуються люди: ще ж недавно наймитом був, а от розгосподарювався. Про Марічку ніхто у нього не питає, ніхто й не згадує, чи була вона на світі. Замовляють слово Свиридові про женячку: пора, мовляв. Бо як таки чоловікові без дружини, господареві без господині? Вже б і про дітей час подумати. Мовчить Свирид, відмовчується. Нікому й не каже, що боїться він женитися, аби знов так не вийшло, як з Марічкою. Але мабуть-таки незабаром жениться. Бо вже впала йому в око дівчина, сирітка одна. Вже й пристоївав з нею вечорами під калиною – то може з того щось і вийде. А ще кажуть люди, що в церкві часто поминають спочилого Григорія та ще якогось Василя. Дивуються люди, в пам’яті перебирають – не знають таких. Батька Свиридового Петром звали, діда Семеном. А хто такі той Григорій і Василь, щось не пригадують. Та що ж, нехай з Богом спочивають, коли заслужили собі таку ласку, що за них моляться.
Ото, власне, і все. Чи казка то була, чи так, оповідка… То вже як хто хоче, так хай собі розуміє. А нам дай, Боже, ще сто літ прожити без напасти та для людей добрих ще не одну казку скласти. А слухаючим та читаючим дай, Боже, багато літ без всяких бід та у злагоді, та в гараздах, з дітками, з родиною, та з вірною дружиною. Пам’ятайте, хто вам казку казав, а я буду пам’ятати, хто її слухав та читав.

Перстень від прабабусі

Надвечір’я. Вже снувалися сутінки. Орися, господиня дому, жінка статечна, не надто молода, але ще й не стара, щось дошивала. І не видно вже було, а наче й ранувато світити. Знадвору долинали дитячі голоси, дзенькіт відра, мукання корови. Незабаром закінчиться порання, і все стихне. Тільки коники все сюрчатимуть та й сюрчатимуть, наче для них і ночі нема. Та коникам що? Тільки й їхнього свята, доки літо, доки тепло. Від клубу долинала музика. О, тих не скоро додому дочекаєшся.
«І Олена моя десь там. Витанцьовує з Василем та виціловується. О, їм і до ранку не набридне. Та нехай там. Вже недовго зосталося. Незабаром я своїй дівці роги обламаю, хоч вона й пручатиметься. Ну-ну! У мене довго не поскаче. Таки віддам її заміж. І не за Василя, як вона того хоче, а за Олексія, за господаря. Ну і що з того, що він вдівець? Ну і що з того, що вже немолодий? Зате ж і хата, і в хаті, і надворі, і в коморі. І гроші, я чула, водяться. А Василь що? Тільки й того, що врода. А що з тієї вроди? Тьху! Та дівка того не розуміє. Її не переконаєш. Вперта. Така, як і я колись була. Яблуко від яблуні далеко не падає. Та то нічого. Я таки впертіша за неї. Я таки мати. Поплаче, ясна річ, спершу, а там звикне, ще й дякувати буде, як порозумнішає».
Отак, задумавшись, Орися і не помітила, що вже зовсім споночіло.
– І чого я , дурна, сліпаю? Наче світло шкода засвітити.
Орися й не почула, що двері рипнули. Коли глянула – аж біля порога жінка стоїть. Немолода вже, вся в чорному, в чорній хустині.
«Отакої! – здивувалася Орися. – Чи монашка яка, чи що… І чого б це? Стоїть і мовчить. Навіть «Добрий вечір» не скаже. Для наших бабусь це не зовсім звичайно».
І таки сама заговорила.
– Добрий вечір, бабусю. Проходьте та сідайте. У нас дівка на виданні – то нехай старости сідають.
Жінка зробила кілька кроків, перехрестилася на образи та й сіла на ослоні біля порога. І далі мовчала.
– Ви, бабусю, видно, здалеку йдете? Бо щось я в нашому селі Вас не пригадаю.
– Авжеж, що не пригадаєш, – таки заговорила жінка. – Де ж пак! Я – твоя бабуся.
– Бабуся? То яка бабуся?
– Яка! Яка! Та ж твоя рідна бабуся, мати твоєї мами.
– А-а! Не пам’ятаю.
– І не дивно, що не пам’ятаєш. Тобі тоді , либонь, років два чи три було, як я відійшла. То де вже тобі пам’ятати!
Орися зблідла. Руки у неї затремтіли. Відклала шиття і перехрестилася.
– Ай-ай-ай, як злякалася! А чого? Ну померла я. То й що? Могла б колись і згадати свою бабусю. Помолитися, на службу дати. Та де там! Певно, навіть імені мого не знаєш.
– Не знаю, – ледве ворушила губами Орися.
– Так я і думала. Глікерія я, Глікерія. А ще «вічну пам’ять» співають. Яка там вічна пам’ять! Ніякої нема. От Оленка – то добра дитина, не в тебе. Вона теж не знає мого імені, але на могилку приходить. І помолиться, і квіточки поставить. А що імені мого не знає… То звідки ж їй знати, коли ти його не пам’ятаєш? Але Оленка пошанівок знає. Постоїть, позітхає, «Отче наш» змовить. А я дивлюсь на неї та й собі думаю:
«Оце моя правнучка. Не те, що онука».
Та вже не бійся так. На тобі лиця нема. Чого всі мертвих так бояться? Живих боятися треба. Бо мертві що?.. А я до тебе, Орисько, прийшла.
Орися ще більше збіліла, її ще більше затрясло.
– За мною прийшли? – прошепотіла, бо й голос пропав.
– Що ти! За тобою ще рано. Живи собі, доки Бог здоров’я дає. Я, Орисько, прийшла сказати тобі за Олену.
– А що за Олену?
– Господи, та не тремти, як осінній листок на вітрі. Я хотіла тобі сказати… Не неволь ти доньку свою Олену. Не змушуй ти її виходити заміж за Олексія. Не любить вона його.
– А Василя?
– А Василя любить. Нехай іде за того, кого любить.
– Але ж він голий!
Аж голос в Орисі прорізався.
– Овва! Голий! Будуть працювати – то й наживуть. А любов! Це ж так… Як згадаю, то, здається, оживаю.
– То все дурниці.
– О, зі мною краще не сперечайся, бо я, знаєш, того не люблю. Послухай, Орисько, а ти колись любила?
– Ні, я в таке не бавилася.
– Тому ти й така недобра. Бо якби любила… Бідна ти, бідна. Однак… Олени знівечити не дам. То добра дитина. І нехай заміж виходить по любові.
«Ага, буду я тебе слухати, – думала у злості Орися. – Я – мати і зроблю так, як вважаю за потрібне. Дивися на неї! Вона мені тут буде керувати».
Орися вже зовсім оговталася і, здається, зовсім престала боятися старої.
«Бо й справді, чого покійників так уже боятися? Воно прикро, але не треба вже так дуже. Ну померла людина. Царство їй небесне. Молитися треба, – це я ще розумію. А боятися? Чого? Але з другого боку: чого вони приходять? От… Прийшла і сидить. А я її навіть не пам’ятаю. То й що з того, що бабуся? Спи собі спокійно, якщо тебе вже поховали. А вона ще мною керувати тут хоче».
І вже сердто глянула у бік старої. А та сиділа собі, наче нікуди йти не збиралася. Вже зовсім стемніло, а Орися не знала, чи їй світити світло, чи ні.
«Сидить. І Олена десь віється. Не скоро ще її дочекаєшся».
– Я засвічу, бабусю, світло. Нічого?
– То світи. Давно пора. І чого сидіти поночі? Ще насидишся і належишся, як прийде час, бодай не приходив. Коли б так що…
Орися засвітила світло. А стара й далі сидить.
«Ото морока. Що ж я тепер маю робити? У мене ще нічого не порано. Що ж мені тепер, мерців бавити?»
Нарешті стара встала.
– Ну, піду я вже. Пора мені. Та й в тебе, либонь, робота є.
– Та є. Порання того вистачає.
– Знаю, знаю. Сама колись…
Та й зітхнула.
– А Вам, бабцю, дозволено отак до нас приходити?
– Ну… Не всім і не завжди. Я попросилася – і мені дозволили. То я й прийшла, власне, за Олену тобі сказати. Не неволь дівку. Не руйнуй її щастя.
– Це Василь – щастя? Яке там щастя! З усіх боків голий. Щастя!
– У кожного щастя своє. Щоб ти знала. Повір мені, не завжди те щастя в багатстві. Нащо тобі, щоб Оена на тебе весь свій вік нарікала та плакала?
– Нехай плаче, як дурна.
– Не май себе за наймудрішу. І ще от що… Ледве не забула.
Стара підійшла до стола і поклала на стіл коштовний перестень. Аж засяяв він якимсь неземним блиском. Аж наче світліше в хаті стало.
– Це Олені. Весільний подарунок, – сказала стара. – То наша сімейна реліквія. Мене з ним поховали. А того робити не можна було. Він має від покоління до покоління переходити і тішити людей при житті. От я і вирішила… Нехай Олена потішиться. Діло молоде. Так і скажеш: від прабабці Глікерії. Тільки не надумайся його сховати. Бо я тебе знаю. Та того робити не раджу. Що не тобі – то не тобі. Скажу чесно: із-за тебе я б не приходила. Ти того не вартуєш. Ну, пішла я вже. Зоставайся з Богом та з добром у серці.
І стара щезла, як розвіялася. Орися навіть подумала, що стара десь зачаїлася, в якомусь кутку. Їй стало моторошно. Ще якийсь час Орися сиділа, як заворожена, і не знала, що це з нею було. Перстень лежав на столі і сяяв.
– Як сяє. Я такого й не бачила. А що я в житті бачила? Аж страшно в руки взяти. Від покійниці. Але ж коштовний! Олені! Ще чого! А навіщо він їй? Вона його абоз агубить. або у неї хтось його вкраде, або тому невігласу подарує. Сховаю я його, доки Олена не бачила. Сподіваюся, стара більше не прийде. А як прийде, то нескоро.
Взяла перстень, загорнула в хустинку та й сховала у скриню, на самісіньке дно.
– Нехай лежить, доки Олена порозумнішає. А може й мені ще згодиться. Якщо подумати, то я не така вже й стара. А що? І здоров’ям, і вродою Бог мене не обділив. Чоловіки ще дивляться в мій бік. Ще всяке може бути. Принца я вж не чекаю, та…
Хтось загупав у сінях.
– Бачу, що моя корова буде сьогодні недоєна.
Увійшла сусідка Варка.
– Добрий вечір, Орисю.
– Доброго здоров’я.
– Позич мені горнятко солі. Догосподарювалася, що без солі сидимо.
– Солі? Гм! А хто ж так поночі сіль позичає? Хіба ворожки та відьми.
– Та Бог з Тобою, Орисю. Хіба ти мене не знаєш? Не ворожка я і не відьма, а просто вийшло так, що солі не купили.
– По заході сонця я з хати нікому нічого не даю.
– Та це ж, коли діти маленькі є. У тебе ж дітей маленьких нема. Чи може десь заховала у запічку?
Сусідка ще пробувала звести все на жарт.
– Тіпун тобі на язик. Це яких дітей я ховаю в запічку?
– Та я жартую, Орисю. Ти що, жартів не розумієш?
– Дурні твої жарти, такі самі дурні, як і ти.
– Це хто дурний? Це я дурна?
– Авжеж дурна.
– Я не твого батька дитина. Казали мені люди:
«Не йди до тієї придзигльованої Ориськи, бо у неї серед зими снігу не випросиш». Так і є. А я не вірила.
– Тьху на твою дурну голову!
– На свою плюй. Солі пошкодувала. Ворожіння боїться. Щоб ти не діждала на доньчиному весіллі гуляти.
– Геть мені з хати! І свої прокльони з собою забери. Прийшла проти ночі.
Сусідка пішла. Аж дверима хрясьнула. А Орися вже при світлі мусила доїти корову.
– Ото напасть! А все почалося від старої, – бурмотіла Орися. Стелячи постіль.
Лягла, не вечерявши, та їй не спалося. Раз те, що стара з того світу приходила, – мабуть, то поганий знак, а друге те, що з сусідкою так по-дурному посварилася. Було б із-за чого! Це дуже зле. Та що поробиш? Такий вже якийсь напасний вечір для Орисі випав. Отже, крутилася і не спала. Година вже пізня була, коли знадвору почулося гупання та шимиркання.
«То Олена. Побий мене сила Божа. То Олена з тим своїм… Ну я їй зараз надівую і напарубкую».
Вхопила держално від лопатки, що саме в кутку стояло, та й надвір. Василь і Олена на таке не сподівалися. Стояли собі любенько укупочці, обнявшись. Аж ту – хрясь, хрясь, не розбираючи по кому. Василь отямився перший. Він відштовхнув Олену у корчі, приймаючи удари на себе. А потім, побачивши, що Орися розходилася не на жарт, вхопив її за руки.
– Тітко, схаменіться. Нащо ви доньці на заваді стаєте? Я не гульвіса якийсь. Я Олену по честі сватати буду.
– А-а, скурвий сину! Сватати? Та ти, вилупку, вдома жодного поганого хвоста не маєш.
– Та тихо, тітко. Не знімайте галасу посеред ночі.
Орися шарпалася з Василем, та держално він тримав міцно, а потім зненацька відпустив – і Орися так і беркицьнула, аж ноги задерла. Олена стояла і реготала зі своєї матері, що не знати чого серед ночі зняла веремію. Той доньчин регіт не на жарт роззлостив Орисю, і вона стала лементувати щосили, сливе не на весь куток.
– Гвалт! Убивають! Рятуйте, люди добрі!
– Та, тітко, вгамуйтеся. Хто Вас убиває?
– Мамо, престаньте кричати. Зараз всі сусіди повстають.
– Нехай встають. Нехай чують.
І справді, у сусіда Трохима засвітилося світло, а потім сам господар на поріг вийшов.
– Що сталося, Орисько? Чого ти кричиш?
– Що сталося! Що сталося! Не знаєш? Дівка з клубу прийшла.
– Ото дурна! Добре, що прийшла. То чого кричиш? Пів села збудила. А ти не ходила? Забула своє? Своє минуло, то доньці заздриш? Ох-ох-ох! Її діло – хлопців глядіти, а твоє діло – в запічку сидіти.
– А сам ти сидиш?
– Сиджу чи не сиджу, а сусідам спати не заваджаю. А ви, діти, на неї не зважайте. Любіться собі, доки молоді. Казиться стара, що не може в околоті спати.
– Попашталакай ще мені – то зараз і ти держалном дістанеш.
– З дурною говорити – що проти вітру плювати.
Пішов спати Трохим. А Олена тихо сказала:
– Мамо, ідіть до хати, бо я зараз розсерджуся та й піду геть з дому.
– Куди це ти підеш серед ночі?
– До Василя піду.
– Навіжена!
– То ходім до хати, бо таки піду.
Потрохи Орися заспокоїлася та й пішла з Оленою до хати. Василь постояв, почекав трохи, чи в хаті не зніметься веремія, та й пішов додому, щось собі насвивстуючи.
Вранці треба було братися до роботи, ніколи було баталії розводити. А увечері – для Олени не менш важливі справи: знову до клубу, а потім любощі в садочку чи над річкою. І нехай там мати хоч сердиться, хоч кричить, однак буде так, як Олена того захоче.
Село вже знало, який шарварок Орися серед ночі влаштувала Олені.
– Що, Олено, – підсміювалися з дівчини. – Гонила мати патиком?
– Яке там! Посварилася трохи та й тільки.
– Знаємо, знаємо. Не червоній. Старі завжди так. Тільки так роби, як їм хочеться. І що то з вами молодими буде?
– А буде так, як я схочу.
– Ой-ой! Чи ж так воно? А як мати нічого не дасть?
– То й нехай не дає. То не колишні часи.
– То буде зле.
– Буде – як буде.
А Василь, посміхаючись, заспівав:
А я візьму в одній льольі,
Аби мені до любові.
– Ой, Василю, це ти зараз так кажеш, а як не буде за що руки зачепити, тоді іншої заспіваєш.
А хлопці теж собі кепкували з Василя.
Ой женила мене мати,
Женила, женила,
То по сінях, то по хаті
Патиком гонила.
Василь сміявся собі та жартами відбувався.
– Не мати патиком гонила, а теща руку пробувала.
– І як тещина рука?
– Та нічого, легенька.
А котрийсь з парубків докинув:
– Відступився б ти краще від тієї Олени. Хіба більше дівчат нема? Та за тобою вистрибом побіжать.
– Щоб я відступивсь? Та нізащо в світі.
– А як мати не хоче?
– То я її й не сватаю.
Регочуть хлопці. І Василь сміється, хоч самому і не до сміху. Та що йому ще?
– Нічого. Захоче теща. Мусить змиритися. То не колишні часи.
– А я б казав…
– Кожен казав би своє, доки його не торкнулося. А я своє знаю, і мені казати нічого не треба.
Такі розмови точилися біля клубу. А Орися мала свій клопіт. І то не малий. Як тільки стало смеркати, до Орисі знову навідалася стара. Вона була сердита, від неї віяло могильним холодом.
– Ти, Орисько, що собі думаєш? Що я сказала та й забула? А я не забула. Я добре все пам’ятаю. Ти навіщо веремію знімаєш? Навіщо на все село ганьбиш дівку і себе?
Цього разу Орися вже старої не боялася. А може від злості і про страх забула.
«А може вона і не мертва зовсім, – думала жінка. – Може то намова якась. Скорше за все, що так і є. Бо де ж таке видано, щоб мертві до живих приходили?»
– Бабо, не пхайтеся не в своє діло. То справа живих. Як Ви вже вмерли, то спіть собі спокійно і не лізьте до живих. Ми вже якось самі дамо собі раду.
– Ти он як заговорила! Ну почекай. Буде тобі рада. Тепер ти знатимеш, по чім ківш лиха.
Та й зникла стара, як розвіялася. Отут Орися і злякалася.
«І що воно за біда? Невже і правда, що покійниця до мене приходить? Свят! Свят! Свят! Як же ж мені її віднадити? Ну, та нехай собі. Однак буде так, як я захочу. Бо Олена таки моя дочка. І за Олексія заміж видам, і цей коштовний перстень Олені не віддам. Навіщо він їй? Ні, то все-таки, певно, не покійниця. Яке там! Намовили сучі діти якусь стару, щоб мене трохи полякала. А дзуськи вам! Однак буде по-моєму. Так то воно так… Але ж звідки той перстень?»
Думала собі отак Орися, а сама робила лад на подвір’ї. Завтра ж неділя.
«А дівка собі танцює в клубі. Їй і не в голові. Нічого, Олено, скоро тобі урветься. Олексій не дасть тобі байдикувати. О, то господар. Він тебе присадить, що й не пікнеш. Ні, Олена в мене не ледача. Гріх Бога гнівити. Якби не той клуб та не той Василь. Ну та нічого, минеться. Шукай, Василю, собі іншу дівку. Ця не для тебе».
Вже й підмела. Тепер можна і до хати.
«Та й спати ляжу раніше. Щось натомилася я сьогодні. Олена і так під ранок прийде».