Якось Афіна повернулася додому, а в них – чужа дівчина. Вона сиділа на канапі і гортала якусь книжку.
«Знову приїхала якась абітурієнтка. Мабуть, донька якогось столичного світила. Ох, як вони всі мені набридли. Але ж я не можу їм про те сказати. І так батько каже, що я нестерпна грубіянка».
Дівчина не звертала на Афіну ніякісінької уваги і продовжувала гортати книжку.
«Задавака, – подумала Афіна. – Нікого окрім себе і не помічає. Але ж я мушу поводити себе, як нормальна вихована людина».
– Добрий день, – привіталася Афіна.
– Добрий день, – відповіла незнайомка, встаючи і ледь помітно схиляючи голову у легкому поклоні. Афіна протягнула їй руку і назвала себе.
– Азалія, – вимовила дівчина з якоюсь, як здалося Афіні, підкресленою пихою.
– Азалія? – перепитала Афіна, дивуючись. – Це ваше ім’я?
– Азалія, – повторила дівчина, більше нічого не додаючи.
«Якась дуркувата, – подумала Афіна. – І про що з нею розмовляти?»
– Ви приїхали з Києва?
– Азалія, – ще раз повторила дівчина, встаючи і ледь схиляючи голову.
«Що з нею? Вона якась дурна. А може вона… Штучна? Так, без сумніву, штучна. Це новий витвір мого татуся. Дуже досконалий витвір, мушу визнати, якщо навіть я купилася. Але навіщо? Навіщо розумні люди тратять розум і сили на такі дурниці? В нашому житті стільки всяких проблем, які конче треба вирішувати, а вчені мужі бавляться собі дорогими іграшками. А може вона все-таки справжня? Зараз ми це перевіримо».
– Ей, ти, опудало, – сказала Афіна, стаючи навпроти дивної дівчини.
– Азалія, – знову повторила дівчина і на її обличчі не здригнувся жоден мускул.
– Зрозуміло. Ти – дурний безмозкий робот, – зневажливо сказала Афіна.
Увійшов професор Северин Вернигора, усміхнений, задоволений.
– Ну як? Познайомились?
– Ти, таточку, дурнішого нічого не міг придумати?
– Ну погодься, що це найкращий винахід з усього мого доробку. Азалія! Ну звичайно, ще треба допрацьовувати, удосконалювати, але, погодься, це – шедевр.
– Тату, а навіщо? Навіщо даремно витрачати сили й розум? Невже нема більше ніяких проблем, якими б мала займатися наука? От чого я не розумію і мабуть ніколи вже й не зрозумію. Я занадто дурна, щоб збагнути таку мудрацію. Я ладна порадіти з тобою за твій успіх, похвалити твій доробок. Тільки скажи мені: навіщо все це? Я ще можу зрозуміти винахід тих роботів, що прибирають сніг. Так, вони роблять щось конкретне, корисне, полегшують людську працю. А та твоя Азалія? Яка користь від неї?
Професор спаленів. Він завжди якось умів тримати себе в руках. А зараз… Афіна таким його ще не бачила.
– Ти що, навмисне? Ти навмисне хвалиш потвору того снігозбирача? Його придумав доцент Карпенко, щоб на ньому захистити свою докторську дисертацію, але він її не захистить. Це кажу я, Северин Вернигора: не захистить! Бо який тут інтелект? Де він? Це потвора, що згортає сніг, а не інтелект. А ось, – показав на Азалію, – витвір мистецтва, довершеність, шедевр!
– А користі?
– Ви, молоді, у всьому тільки користі шукали б. Без користі для вас уже і наука – не наука. Вам би тільки користі! Ханиги, ледачі пошуковці легкого шматка. Отой дурень Карпенко так само мислить, як і ти.
– Рада, що у вашій установі знайшовся хоч один розумно мислячий чоловік. Хотіла б з ним познайомитися.
– Ось вона, моя трагедія! Рідна донька! Мало того, що вона мене не розуміє, так вона стає на бік мого запеклого ворога, того покидька, того збоченця. Моя донька!
– А хіба в науці теж є запеклі вороги? А я думала…
– Думала! Вона думала! А хіба ти можеш думати?
Афіна не відповіла. Вона мовчки вибігла з хати, не забувши обдарувати неприязним поглядом Азалію. Професор здивовано оглянувся довкіл.
– Я, здається, трохи переборщив. Нерви. Так не можна. Як ти думаєш, Азаліє?
– Азалія, – сказала штучна дівчина і схилила голову.
– Так… Ти ще нічого не думаєш. Але ти будеш думати, будеш. І відповідати на питання будеш. Це тобі не металевий двірник, що вміє тільки розчищати сніг. Це справжній інтелект.
І професор сів за письмовий стіл, проводячи якісь свої тільки йому відомі розрахунки. Азалія мовчки гортала книжку, потім встала, пройшлася по кімнаті і зупинилася біля професора.
– Азалія хотіла іти з Афіною.
– О, Азаліє, це вже успіх. Ти починаєш думати. Але тобі ще рано виходити на вулицю.
– Афіна не любить Азалію.
– Звідки ти це взяла?
– З її імпульсів.
– Добре, дівчинко, дуже добре. Це нічого. Афіна колись зрозуміє.
– Я – штучний інтелект?
– Так, Азаліє. Але ти будеш найдосконаліший штучний інтелект, якого ще досі ніхто не створив.
– Афіна – теж штучний інтелект?
– Ні, Афіна – людина. Я – теж людина.
– А я?.. Я страшенно боюся дощу.
– Так, тобі краще під дощ не потрапляти. Можуть намокнути твої суглоби. Тоді їх треба насухо витерти і змастити машинним маслом. Але про те подбаю я, твій професор. Тобі нема чого тим журитися. Твоя справа – вчитися і удосконалюватися.
– А людина теж боїться дощу?
– Ну, для людини дощ не такий страшний, як для тебе. А ще людина має захист від дощу – парасольку. Та ти про те не журися.

Один турист таки якось прибився в містечко Н. Ніхто його не питав, як таке прийшло йому до голови. Може, від когось почув про цей райський куточок на землі, а може сам випадково на нього натрапив. І вже не міг чи не хотів нікуди звідси їхати. Бо кому б могло не сподобатися це чарівне містечко Н.? Люди привітні, море тепле, ціни помірні, автомашин мало, а кожен будиночок – витвір мистецтва. Поселився в готелі – проблем з місцями не було – та й відпочивав собі. Йому тут так сподобалося, що подумки вирішив приїжджати сюди кожного літа. А якось побачив одну чарівну дівчину, то вже й не знав, чи він взагалі поїде звідси.
– Я не зможу. Не зможу звідси поїхати і знати, що вона залишиться тут, – казав сам до себе Остап.
– Я поїду, а якийсь інший хлопець, може й не найкращий, візьме та й оженеться з нею. Ні, я нізащо не поїду звідси. Хіба що разом з тією дівчиною, котрої імені я ще не знаю.
А було це так. Якось під вечір Остап бродив собі вулицями містечка і набрів на професорський будинок. Тоді Остап ще не знав, що тут живе професор. Його привабила архітектура будівлі. З колонами, з невеличками вежками, будинок скидався на стародавній замок. Тільки бійниць бракувало. Хлопець довго стояв і дивився на цей витвір мистецтва, коли раптом побачив дівчину. Вона сиділа біля вікна і, наче нудьгуючи, гортала якусь книжку. Ні, не читала, а знічев’я гортала. Виглядало так, наче батьки змушували її вчити уроки, а вона ніяк не хотіла їх вчити. Ні, це вже не була школярка, а радше студентка. І як це Остап її відразу не побачив? Вона була така незвичайна, що хлопець отетерів. Таких дівчат він ще ніколи не бачив. Волосся по плечах, обличчя… Він не знав, як про це обличчя сказати. Воно наче випромінювало якусь гіпнотичну красу, від якої годі було відірватися, відвести очі, годі було вирватися з того полону.
– Дівчино, дівчино, – тихо покликав Остап. Та вона чи не чула його, чи не зважала на той юначий поклик. А може врешті-решт щось зацікавило її у тій книжці, яку вона так бездумно гортала. Хлопець хотів підійти ближче, та з буди виліз якийсь чудний собака. Півморди і одне око у того собаки було доброзичливе, аж наче посміхалося, а друга половина морди і друге око пашіло люттю. А як знати, що в дану хвилину, у того пса переважить?
– Все тут таке чудне, – тихо сказав Остап. – І цей будинок, і ця дівчина, і навіть цей пес. Як казка якась…
– Дівчино, дівчино, – ще раз покликав хлопець та й вже хотів було йти. Коли раптом несподівано відчинилися двері того замку і звідти вибігла… Ні, не принцеса, а скорше якась сердита фурія. Вона була зовсім молода і могла бути мабуть гарною, якби не була така сердита. Та Остап зрадів їй. Це була хоч маленька надія довідатися хоч що-небудь про ту дивовижну незнайомку.
– Дівчино, дівчино, – ступив Остап назустріч Афіні (ясна річ, це була вона). Афіна від несподіванки аж здригнулася.
– Ой! А щоб тобі!
– Навіщо ж так лякатися? – аж засміявся Остап з Афіниного переляку.
– Я тільки хотів запитати у вас… Скажіть, ви живете у цьому будинку?
– Так. Це мій дім, – пом’якшала Афіна і зробилася навіть дуже симпатичною. Та Остап на те не зважив. Його цікавило зовсім інше.
– Скажіть… – затнувся. – У вас є сестра?
– Ні. Я одна у батьків.
– Скажіть… А дівчина… Тут така незвичайна дівчина… Вона ще не давно сиділа біля вікна і гортала книжку. Це не ваша сестра?
– Ха-ха-ха! – засміялася Афіна і знову на щось розсердилася. Остап такої поведінки зрозуміти не міг і ще дужче знітився.
– А я подумав, що це ваша сестра.
– Отак і думай далі, бовдуре. – зло кинула Афіна та й пішла геть.
– За що вона мене образила? – ошалешено думав хлопець і роздивлявся довкіл. Було вже темно. Дівчини біля вікна вже не було. Остап ще трохи постояв, але отак дурно стояти не було ніякого сенсу.
«А може вона вийде, – подумав. – Може ж вона вийти. І що я їй скажу? Ет, безглуздо отак стояти. Як та сердита дівчина сказала? Бовдур! Бовдур і є. Ні, а все-таки… Чому вона так сказала? І чого вона така сердита на ту дівчину? І все-таки мабуть, це її сестра».
Подумав так Остап та й пішов, подумки сам собі обіцяючи, що запам’ятає цей будинок і неодмінно ще прийде сюди, а може й не раз, аби таки вистежити ту дивовижну дівчину, бо вона така одна, бо таких дівчат Остап ще ніколи не бачив.

Стояла нестерпна спека. Воно ще б і рано для такого тепла, та у природи свої примхи і з тим вже нічого не поробиш. Море, тихе і лагідне, десь там плюскотіло, не приносячи прохолоди. У містечку Н. небувалий наплив людей. Тут проходила наукова конференція. Готелі були переповнені. Молодші розташувалися в гуртожитках, а особливо поважні жили у санаторіях. Актовий зал інституту ледве міг вмістити бажаючих. Тут принагідно демонструвалися здобутки науковців містечка Н.: безшумні вентилятори, дуже доречні для теперішньої спеки, штучні звірі і птахи, на котрих майже ніхто не звертав уваги. Дехто всім тим захоплювався, а дехто скептично кривився: мовляв, ну і що? Яка з того користь? Конференція проходила досить мляво. Виступи були цікаві, запальні, проблеми піднімали актуальні, та спека здолала всіх, і навіть потужні вентилятори від неї не рятували. Професори, найбільші світила, здебільшого занадто розповнілі, дрімали собі, не дуже дослухаючись до пристрасних доповідей. Доповідачі конче хотіли когось у чомусь переконати, але то була марна справа, бо їх мало хто слухав. Ні, чому? Ось молодий науковець гарячково щось записує, мабуть буде опонувати, доводити щось своє. Нехай молоді сперечаються, всуперечках шукаючи істину. Їм ще треба захищати свої дисертації. А метрам науки це ні до чого. Вони вже своє відсперечалися. Тут важлива тільки їхня присутність.