– Ти не віриш? І не дивно. Учасники конференції, на якій чоловік впереш демонстрував свій шедевр, теж не вірили. Почекай, я зараз.
Галина Оверківна метнулася до хати і винесла цілий оберемок газет і журналів.
– На, погортай. Тут ти знайдеш і статті про Азалію, і її фотографію.
«Шедевр професора Вернигори», «Штучний інтелект. В таке важко повірити», «Народження Азалії» і т.і. А була й цілком застерігаюча стаття: «Не закохуйтесь, хлопці, в Азалію».
– Ну, тепер повірив?
– Не знаю. Я однак хочу її побачити.
– Її нема. І скоро мабуть не буде. По виставках всяких їздять. Київ, Брюсель, Америка, Італія, Німеччина. Науковий світ зацікавився.
Остап встав, мовчки вклонився Галині Оверківні та й пішов. Почував себе одуреним, скривдженим. І навіщо доля з ним так зле пожартувала? Чи є сенс чекати Азалію, чи може завтра ж їхати додому? Ні, він таки її почекає. Ще тільки раз, єдиний раз подивиться на ту штучну дівчину, відчує на собі дивовижний вплив того штучного інтелекту, що навіщось придумав на його голову професор Северин Вернигора.

За час цих подорожей Азалія дуже змінилася. Тепер вона ще більше стала схожа на сучасну розумну дівчину. Вона багато читала, дивилася телевізор, інколи заходила в інтернет, з нею було про що поговорити. Професора Вернигору це не могло не тішити. Його не покоїло тільки те, що її емоції дуже загострилися, а думка про заміжжя не тільки не пригасла, а стала її найголовнішою думкою. Професор не міг ту думку якось викоренити чи бодай переконати Азалію, що це не для неї і що про це думати не треба. Вже й Афіна пробувала їй щось пояснити – марна справа. Якщо чесно, то Северин дуже втомився від тих мандрівок, від темпу життя, від постійної необхідності бути на людях. Було добре, що на якийсь час Северин забув за свою роботу, не згадував ні про свого шефа, ні про центр. Сумував за домом, за домашнім затишком, за своїм квітником і навіть за Рексом. А чого? Цікавий пес. А найдужче Северин сумував за Галиною Оверківною. Як вона там, його голубка сиза? Як йому тут бракує її турботи, її доброго слова. Ні, на Афіну професор не може поскаржитися. Вона робила все, що було треба. Але то Афіна, донька його. А дружина – то зовсім інше. Вона вміла якось відгадувати навіть те, про що Северин їй не казав. Ні, що не кажіть, а з дружиною йому поталанило. Знав, як воно буває в інших. Всяко буває. Наслухався, надивився. От тільки як би йому з Азалією впоратися, з її емоціями? Навіть за Афіну професор так не журився. Бо що Афіна? Вона собі раду дасть у цьому житті. А Азалія… Вона часом буває така безпорадна. Про те навіть ніхто не здогадується. Про те знає тільки Северин.
Його роздуми обірвала Азалія. Вона вбігла, схвильована і розпашіла. Інколи Северин ловив себе на думці, що він і сам не вірить, що Азалія – штучний інтелект.
– Що там таке, Азаліє? Що тебе так схвилювало?
– Професоре, ми з Афіною дивилися телевізор. Ми таке бачили, таке бачили. А ви казали… От і Афіна підтвердить.
– Ти, Азаліє, заспокойся і толком розкажи, що ви з Афіною бачили.
– Це не у нас, а здається, в Японії… Там, професоре, вінчали двох роботів. Уявляєте? Вона була у фаті, все, як годиться. Хоча їй до мене далеко. Що вона робот – це було відразу видно. Ні вроди, ні емоцій, ні інтелекту. Але він… Він підійшов до неї, підняв фату і поцілував її штучне волосся. Здалека було видно, що воно штучне. З такого волосся ніяку зачіску не зробиш. Вона стояла без будь-якого виразу на обличчі. Навіть посмішки їй не запрограмували. А мені, професоре, було так образливо. Ви не повірите, але я плакала. Я була в такому розпачі, що хоч кричи. Всі так багато говорять про мою досконалість, про те, що я майже як людина, а я самотня. А вона, якась бляшанка, що не має ні вигляду, ні розуму, має пару. Хіба ж це нормально?
– На жаль, Азаліє, так буває. У людей, між іншим, також. Прикро, але з тим треба змиритися.
– Не хочу я з тим миритися. Мені прикро, що ви, професор, не хочете мені допомогти.
– Я вже тобі казав.
– Казати можна що-завгодно я вже це зрозуміла. А от щось зробити, щоб допомогти – це важче, але інколи конче треба. Це просто необхідно.
– Ти хочеш мені дорікнути, Азаліє?
– Ні, професоре. А може й так. Я ще остаточно не визначилася. Але це нічого. Я сама собі спробую зарадити.
– Як саме, Азаліє?
– Не скажу. У штучного інтелекту також можуть бути свої таємниці.
– Дивися, дівчино, щоб ти не вскочила в якусь халепу. Ти ще так мало знаєш про людський світ.
– Достатньо знаю, щоб собі допомогти. Ви, професоре, мушу те визнати, добре мене запрограмували. Я – цілком довершена і на щастя можу й далі удосконалюватися. Це прекрасно. І я заслуговую того, щоб бути щасливою.
– А хіба ж ти не щаслива, Азаліє?
– У нас з вами, професоре, різне уявлення про щастя.
– У тебе слава, про тебе пишуть газети й журнали, твої фотографії популярніші, ніж фотографії найкращих кінозірок. Кожна дівчина була б з такого щаслива.
– Я – не кожна дівчина, професоре. Я дівчина особлива. Тому для щастя мені потрібна пара.
– Але ж про пару мріє кожна дівчина, навіть така, що не дуже дбає про свій інтелект. Що ж тут особливого?
– У мене потреби зовсім інші. І я доб’юся того, чого хочу.
– Радий за тебе. Але твоя настирливість мене непокоїть. Дивися, Азаліє.
А потім була розмова з Афіною. Афіна сказала:
– Тату, Азалія щось задумала.
– Що саме?
– Не знаю. Вона із своїм задумом криється. Нічого не каже.
– А звідки ж ти знаєш, що вона щось задумала?
– Щось пише, перекладає на різні мови, шастає по інтернету. Не знаю, тату, але мені дуже тривожно.
– Так, Азалія знає англійську, німецьку і грецьку мови.
– Ну от… Вона ними і користується.
– Що ж вона надумала? Я сам хотів би те знати.
Та якось Азалія з професором без Афіни були на зустрічі з журналістами, а Афіна тим часом стягнула з інтернету оголошення Азалії. Коли Афіна зрозуміла його зміст, їй стало якось не по собі. Вона вже не могла дочекатися, доки прийде батько.
«Азалія, дівчина зі штучним інтелектом, звертається до наукового світу, особливо до молодих вчених, щоб працюють в тій царині. Я прошу вашої допомоги. Я дуже самотня. У мене є і врода, і слава, і людські емоції, та мені потрібна пара, такий самий штучний інтелект, як і я. Хто може мені допомогти, відгукніться. Гонорару не буде. Про це я мушу завчасно попередити. Бо що може мати штучний інтелект? Нічого. Тільки моральні переваги над людиною. Думаю, що вчені молодшої генерації зрозуміють мене і допоможуть».
Це оголошення було розіслане по інтернету в перекладі на різні мови. Тепер професор знав, з чим крилася Азалія і що вона замислила.
– Не так вже й погано, чорт забирай, – посміхнувся професор. Афіна ніяк не могла зрозуміти, чого батько посміхається, з чого він так радіє. Інколи Афіна просто-таки сердилася на Азалію. І то були не тільки ревнощі. Азалії часто сходило те, що Афіні не зійшло б нізащо.
– Тату, Азалія собі дозволяє бозна-що, а ти радієш. Та в неї треба вилучити комп’ютер.
– Ні, Афіно, штучний інтелект також мусить мати певну свободу. Ясна річ, доки це нічим не загрожує людині.
– А ти впевнений, що нам з тобою через витівки Азалії нічого не загрожує? Ти їй дав необмежену свободу. Вона може спілкуватися з усім світом через інтернет. Зваж, без нас.
– Заспокойся, Афіно. Нам і справді нічого не загрожує. Тепер треба тільки слідкувати за розвитком подій.
А події не забарилися. Азалії стали надходити листи і відгуки на її оголошення, і вона змушена була розказати професору про свій задум.
– Добре, Азаліє. Це дуже добре. Але чому ж ти відразу мені про це не розказала? Ти хотіла мати свою таємницю? Ти її маєш. І тепер не знаєш, що з нею робити. Хіба ж ти не знала, що без мене тут не обійдеться? Ти розумна, але не настільки самостійна, як тобі здається. Запам’ятай, Азаліє: штучний інтелект завжди залежить від людини, котра його створила.
– Ну, на ту тему ми ще посперечаємося, професоре. Думаю, що штучний інтелект, самоудосконалюючись, з часом може перевершити того, хто його створив.
– Поки що ні. Але час покаже.
Професор вивчав відгуки. Найобгрунтованішими Северину видалися відгуки молодих вчених з Німеччини. Вони пропонували Азалії свою допомогу. Чули про Азалію і професора Вернигору. Хотіли б з ним сконтактувати.
Афіна була в розпачі.
– Тату, і ти збираєшся дати їм свої креслення і розрахунки?
– Збираюся. А що ж тут такого? Мій винахід запатентований. А тепер нехай попрацюють молоді. Я готовий поділитися з ними досвідом і надати їм посильну допомогу. Якщо вони і справді збираються серйозно зайнятися тим проектом, то й з Азалією їм треба ближче познайомитися. Так що готуйся, Афіно, приймати ще одну делегацію.
– Якщо чесно, то мені набридло. А якщо ще чесніше, то я вже хочу додому.
– Щось я за тобою не помічав рвійної любові до нашого провінційного містечка.
– Ну… Як тобі сказати… Тепер я маю з чим порівнювати.
– І висновок?
– А висновок… Що наше провінційне містечко не таке вже й погане.
Северин посміхнувся.
– А ти мені не вірила.
– Вірити – це одне, а от порівняти і відчути – це зовсім інше.
– Я радий, що ти нарешті визнала наше скромне містечко. Воно таки має свої переваги. Хоча думаю, що вдома ти вже довго не засидишся. Відчула простір.
– Може й так, – лукаво посміхнулася Афіна. І батько зрозумів, що йдеться про особисте життя його дорослої доньки.
– Що ж… Так і має бути.
– А якщо чесно, – Афіна перевела розмову в інше русло. – Якщо чесно, то я вже дуже скучила за мамою.
– Обіцяю тобі, що як тільки владнаємо сімейні справи Азалії, то відразу й поїдемо додому. Принаймні, на якийсь час.
– Я бачу, таточку, що сімейні справи Азалії більше клопочуть твою голову, ніж мої.
– Ну чому ти так кажеш?
– Бо знаю. Ти про мого хлопця нічого навіть не спитаєш.
– А що про нього питати? Він же не штучний інтелект.
– От бачиш, бачиш.
– Та я жартую, дочко. Я про твого хлопця знаю більше, ніж ти думаєш.
– Звідки?
– Та… Є таке джерело, звідки я черпаю інформацію.
– І яке у тебе склалося враження?
– Враження таке, що, коли ви хочете бути разом, то комусь з вас доведеться міняти свій характер.
– Ого! А чого так суворо?
– Бо ви з ним – два лідери. Він ніколи не допустить, щоб ти ним керувала. А ти ніколи не змиришся, щоб хтось керував тобою. Ти не звикла нікому коритися, нікого слухатися.
– Бо в мене про всі події, ситуації і обставини є власна думка.
– От-от. Я й кажу.
– А хіба ж це зле, тату?
– Воно може й не зле, але, знаєш, у сімейному житті інколи доводиться йти на якісь поступки. Адже і в чоловіка може бути власна думка, якщо він не викінчений дурень.
– Знаю, знаю. Ти вже колись мені казав, що чоловікові треба у всьому потурати. Навіть тоді, коли він захоче назвати нашу дитину яким-небудь чудернацьким іменем, на кшталт мого.
– Ти, Афіно, невихована, невдячна і жорстока.
– Ну, тату, не ображайся, але ж я права.
– А ти завжди права. В тому й біда. Ти навіть уявити собі не можеш, що може бути правий хтось інший.
Але тут увійшла Азалія – і розмова обірвалася. Азалія втягнула носом повітря і сказала:
– В повітрі накопичилися нейтрони незгоди. Про що ви тут сперечалися?
Афіна неприязно глянула на Азалію. Афіну часом дратувала така обізнаність Азалії.
– А ти, Азаліє, ті нейтрони незгоди на запах вловлюєш?
– Я не знаю, чи на запах, але якось вловлюю. От зараз, Афіно, я вловила твій імпульс недоброзичливості до мене.
– Не вигадуй.
– Він просто-таки літає в повітрі, як… Сніг. Я не можу тобі того пояснити, але штучний інтелект це якось вловлює і майже ніколи не помиляється.
– Азаліє, – втрутився професор. – Ти просто забагато сидиш біля комп’ютера. З інтернету й набралася негативної енергетики. Таке часом буває. У нас тут все гаразд. Ти краще розкажи, що тобі цікавого пишуть.
– Ой, пишуть всяке. Ви не повірите. Один хлопець з Лівії, а другий, здається, зі штатів, пропонують мені вийти заміж. Звичайні хлопці! А ви, професоре, запевняли мене, що це не можливо.
– Чекай, Азаліє, а може ті хлопці розраховують потім продати тебе за великі гроші і таким чином заробити кругленьку суму.
– Так… А я про таке й не подумала.
– А думати треба, Азаліє. В людському світі не все так просто і не все так гарно.
– Тату, – втрутилася Афіна. – А може це якісь диваки, зіпсовані свободою і цивілізацією, збоченці якісь?
– Може бути й таке. Також доброго мало. Ти, Азаліє, не роби необачних кроків. Ти ще надто мало знаєш людський світ.
– А я й не роблю. Я просто вам розповідаю, що мені пишуть і що пропонують. А ще… Мене запрошують переїхати в Гонконг, в Париж і навіть в Нью-Йорк. На постійне проживання. Там обіцяють допомогти з партнером.
– А що ж ти? – Северин зацікавлено глянув на свій витвір.
«Росте дівчина, – подумав, – самовдосконалюється».
– А що я? – Азалія на мить задумалася. – Все це якось не переконливо. Вони собі там думають, що штучний інтелект так легко можна одурити. Вони зовсім не знають природи штучного інтелекту, його розвитку і самовдосконалення. То чим же вони можуть мені допомогти? О, професоре, мушу визнати, що ви мене навчили мислити.
– Дуже радий, що хоч чомусь я тебе все-таки навчив.
– Ну хіба ж я коли-небудь заперечувала вашу геніальність?
– Але мою геніальність, Азаліє, ти якось пов’язуєш зі своєї геніальністю. Чи не так?
І Северин засміявся, а Азалія знітилася.
– Ну, десь так. Але погодьтеся, професоре, що я – найкращий ваш винахід.
– Може й так. Але це не твоя заслуга, Азаліє. Я не певний, що не придумаю ще щось більш досконале.
Штучна дівчина спохмурніла.
– А я так не думаю, – різко сказала Азалія.
– Чому раптом така зневіра, такий сумнів щодо моєї геніальності?
– Бо ви старий, професоре.
– От бачиш, яка ти ще недосконала. Такі речі не можна казати людині. Це не етично.
– Бо я не хочу, щоб ви сконструювали ще щось більш досконале. Я ваш шедевр і хочу ним залишатися. На тому все. Ви належите мені.
– Е, люба моя, в тобі знову назбирується агресія. З тим, Азаліє, треба боротися. Не допускай таких думок. Це в тобі заговорив робот, машина, а не штучний інтелект. Творець не може коритися своєму витвору. Запам’ятай, Азаліє: штучний інтелект мусить коритися людині. Він врешті-решт для того й створений.
– А ви, професоре, кому маєте коритися? Чи нікому?
– А я… Маю коритися суспільству. Ти ще того не зрозумієш.
– А що таке суспільство?
– Подивись в інтернеті. Може, там щось знайдеш.
– А я не можу підкрити собі те суспільство?
– Ні.
– Бачиш, тату? А ти мені не вірив, – сказала Афіна, що мовчки слухала всі ті міркування професора та Азалії. – Все це не так уже й безпечно.
– Афіно, – втрутилася в розмову Азалія. – Тобі нема чого боятися. Тобі нічого не загрожує.
– Я знаю. Бо я маю розум і силу. І я не боюся ніякого інтелекту: ні штучного, ні справжнього. Бо я маю свій інтелект.
– Гаразд, – резюмувала Азалія. – Ти, Афіно, краще відчини вікно. Тут і справді накопичилося багато негативної енергетики.
– Хвилиночку, – затримав дівчат Северин. – Запам’ятай, Азаліє, ще одне: я в будь-який час, якщо мені вже вкрай щось не сподобається, можу тебе демонтувати. Розумію, що це крайній захід, але хочу, щоб ти це знала.
– Мене? Демонтувати?
В очах Азалії проймануло щось хиже і загрозливе.
– Я ж сказав: якщо мені вкрай щось не сподобається. Скажімо, твоя агресія.
– Ви мене ніколи не демонтуєте.
– Цікаво знати: чому?
– Бо ви мене любите.
– А ти за мою любов платиш агресивною невдячністю.
І про себе сказав, як подумав:
«З цим треба щось робити. Того так залишати не можна».

Писали, дзвонили, телеграфували, посилали по інтернету, щоб професор Вернигора повертався в інститут. Або на своє місце, або очолити кафедру, а як захоче, то посів би місце ректора. Науковим центром ще й досі керує виконуючий обов’язки. Його тривалу поїздку готові були оформити як відрядження. Ого! Це ж треба! Та Вернигора не спішив. Він вдихнув вільного повітря і тепер йому було важко запрягатися в ярмо обов’язків. За цей час Северин написав стільки наукових праць. Працював продуктивно, як ніколи. Правда, він таки скучив за своїм провінційним містечком, за дружиною, за своїм квітником і навіть за Рексом – своїм чедернацьким штучним псом. Та й в інституті можна було б ще трохи попрацювати, але не на керівних посадах. Нехай Бог боронить. Це не для нього. Тут він вільний. У нього є всі умови для роботи. А чого нема – тільки скажи – і буде. У світі вміють цінувати людський розум. Не те, що у нас. Професора Вернигору теж запрошують на постійне проживання. Та назовсім він не хотів би нікуди їхати. Він не міг би жити ніде. Тільки вдома. І даремно Галина Оверківна плакала по телефону і дорікала Северину, що він забув її і вже зостанеться за кордоном назовсім. Северин посміхнувся, згадавши про дружину. Вона навіть собі не уявляє, як він за нею скучив. Ні, він таки мусить вже поїхати додому. Чи назовсім, чи тимчасово – того Северин ще не знав, але мусив їхати. Там його душа. Там на нього чекає його Галя і… Чудернацький пес, до якого в Северина ніяк не доходили руки.