– Єдине бажання моє ти не хочеш виконати.
– Яке?
– Відпустити мене додому.
– Не хочу і не можу. Про таке і думати забудь.
– Все інше для мене не має значення.
– Все. Досить про те. Зосередься. Будемо вчитися. Ти ж хотіла?
– Так. Я хотіла, – сказала Галина і стала дуже серйозною.
Це були дуже ретельні уроки. Отаман не міг надивуватися, що в Галини все так добре виходить.
– Дивовижно, але ця дівчина до всього має хист, – казав він Сонорі. – Ніколи не думав, що таке буває. Одна біда: по живій мішені стріляти не може. Їй шкода підстрелити якусь там ворону. А що, коли доведеться стріляти в людину?
– Якщо доведеться, то вистрілить. Будь певен. Головне – ти не гарячкуй. Все прийде згодом. По собі знаю. Вона ще дуже молода. А якщо доведеться захищатися, тоді й вистрілить. А навіщо їй більше? Не буде ж вона з тобою в походи ходити.
– Звісно, що не буде. Скажи, мати… Я все хочу у тебе запитати… Чи ще не пора? Вона вже повністю сформована. Мені здається, що саме час. Я так довго чекав. Я беріг її. Думаєш, мені це було легко? Часом така пристрасть буяла в мені, що хотілося плюнути на всі застороги і…Та я слухався тебе, я чекав.
– І правильно. Ти ж хочеш, щоб вона народила тобі здорових дітей.
– Сина, мати, сина. А може й не одного. То коли, мати?
– Скоро вже. Ще почекай. Я тобі скажу.
– Несила, мати, більше чекати. Коли я дивлюся на неї, таку гарну, таку юну, то, повіриш, шаленію. Боюся, що колись…
– І зробиш велику дурницю. З такою дівчиною так не можна. Її ще треба підготувати.
– А чому ж ти, мати, її досі не готувала? Часу в тебе було достатньо.
– Мала ще була. А ось тепер… Дай мені ще трошки часу.
– Тільки недовго, мати. Бо я плюну на всі твої застороги і…
– І зробиш дурне. Тоді ти її можеш втратити.
– Як це втратити?
– Отак, дуже просто. Не питай мене більше ні про що. Дай лише мені ще трохи часу. А от ти, мій розумний сину, докоряєш мені, що я її не підготувала. А що ти зробив, щоб підкорити її серце? Нічого ти не зробив. Чи не зумів, чи не міг, чи просто не хотів.
– Як нічого не зробив? Хіба мало я дарував їй всяких подарунків? І коштовності, і сукні, і всякі дівочі витрибеньки. А ти кажеш – нічого не зробив.
– То все не те, сину мій. Як мало знаєш ти про жіночу душу. Та це й не дивно. Звідки тобі про те знати?

Галина гарячково думала. Міркувала, аж голова їй паморочилася, а ніяк не могла придумати, як їй краще діяти. Вирішила порадитися з Федором. Кращого порадника у неї не було. Небезпека, звісно, була велика, але треба було зважитися. Осідлала Барона та й поїхала. Побачивши дівчину, Федір посміхнувся.
– А я думав, ти забула про старого бандита.
– Не забула, Федоре, не забула.
– А чому ж так довго тебе не було?
– Не мала часу, Федоре. Мала дуже пильну справу.
– Хотів би я знати, яка ж це у принцеси пильна справа? Нові сукні, нові коштовності. Чи не так?
– Ні, Федоре, не так. Є і у принцес клопоти, і дуже поважні.
– А ти засмагла, погарнішала. От був би я молодший, тоді б… А так що? Я вже старий. А знаєш, коли я відчув, що старий?
– Звідки мені знати?
– Тоді, коли мені отаман довірив тебе навчити їздити верхи. Отоді я й зрозумів, що старий, і сказав собі:
«Все, Федоре. Тобі клямка. Ти вже нічого не вартий. Можеш вже і вмирати».
– Послухай, Федоре… А перед тим, як вмирати, чи не хотів би ти зробити одну добру справу? І навіть не одну, а дві.
– Ну ж ну. Що надумала принцеса? Я до її послуг, якщо це…
– Не спіши давати свою згоду. Спершу подумай. Справа небезпечна.
Федір зітхнув.
– Я вже старий, дівчино, для небезпечних справ.
– Нема в мене, Федоре, більше нікого. Якщо ти не погодишся, тоді… Тоді плакатимуть за мною і Барон, і Кусик. Бо більше нікому. Батьки мої вже давно відплакали.
– А що ж таке? Ти мене лякаєш, принцесо.
– Я вже тобі казала, що я – отаманова невільниця.
– Казала. Але я тобі, признаюсь, не повірив. Яка ж ти невільниця?
– Справжнісінька. Ще малою викрав мене отаман у моїх батьків, щоб колись зробити отаманшею.
Федір присвиснув.
– Думка непогана. Та й отаманша з тебе, скажу тобі, гарна буде.
– Замовкни, Федоре. Замовкни, бо інакше ти станеш моїм ворогом. А я того, сам розумієш, не хотіла б.
– Мовчу. Але скажи мені, поясни старому: чому ти не хочеш стати отаманшею? По-моєму, це не так вже й погано. Друга б…
– Федоре, я не друга. Для мене це страшніше від смерті. Я не прийняла ні вашого світу, ні вашого життя. Якщо ти мені не допоможеш, тоді… Тоді я пропала. Бо отаманшею я не буду.
– Добре. Але що я для тебе можу зробити?
– Можеш. Якщо захочеш. Недавно я відкрила печеру, про яку ще ніхто не знає. Я тобі її покажу. Я наносила туди харчів, одягу, теплих речей. Там може розміститися до десяти чоловік. А може й більше. У печері є вода і запасний вихід. Якщо ти знайдеш однодумців, котрим набридло таке життя, ви заховаєтеся в тій печері і будете там доти, доки вас не перестануть шукати. А потім на коней – і подалі звідси. Але мусиш ще заїхати в моє село, розказати батькам, де я і що зі мною. Нехай збирають людей, військо, кого знають. Нехай рятують мене, бо може бути пізно. Та й справа не тільки в мені. Нехай знищать всю ту банду, що несе загрозу для людства.
Федір знову присвиснув.
– Ну і принцеса! Захоплений твоєю фантазією. Але все це не так просто, як здається.
– У мене є коштовності. Не крадені, а подаровані. Багато коштовностей.
– Це добре. Найскладніше буде знайти однодумців. Люди зневірені, вони не повірять мені. Та все ж дехто є. Спробую. Бо що моє життя? Але мусиш найперше показати мені печеру, щоб я подивився на неї чоловічим оком, прикинув, на що вона здатна.
– Ходімо. Покажу. Барон нехай побуде тут.
Оглянувши печеру, Федір сказав:
– Так, мушу визнати, принцесо, що ти маєш не дівочий розум. І як це в тебе виходить?
– Мусить виходити. Бо про мене нема кому подбати.
– А все ж шкода, що ти не хочеш бути отаманшею.
– Перестань.
– Не буду. Послухай. Але ж твої рідні, навіть якщо вони зберуть цілу армію, ніколи не знайдуть наш табір. Ця місцина якось дивовижно віддалена від людей. Хіба…
Федір зітхнув.
– Залишається тільки одне: мені бути їхнім поводирем, привести їх сюди. То може я хоч так спокутую свою провину перед людством.
– І ти б на таке зважився?
– А що моє життя? Єдиний його сенс – то коні. Та й ті чужі.
– Якщо так, Федоре, то ти…Ти врятуєш мене. Може… Запам’ятай: якщо мені буде непереливки, якщо мені буде кепсько, то я теж ховатимусь у цій печері. А тепер на, візьми.
І Галина передала Федору свої коштовності – отаманові подарунки.
– Того вам має вистачити.
– А ти?
– Я й собі трохи щось лишила. Про вас я буду знати від отамана. Він не забариться з розповідями. Він все розказує своїй матері. Прощай, Федоре. Або до зустрічі, якщо ти не побоїшся і не передумаєш.
– Не побоюся і не передумаю. Хіба загину. Тоді вибачай.
– Не загинеш. Я буду за тебе молитися.
– А ти й молитися вмієш?
– Вмію. Пам’ятаю «Отче наш», що колись мене вчила моя мама. Може тому Бог мене береже.
– А чому Бог мене береже? Я ж не молюся. Не вмію.
– А тебе Бог береже, щоб ти мене врятував.
– Може й так.
– А молитися треба. Це допомагає. Якщо не знаєш молитов, то молися своїми словами. Бог почує тебе і прийме твою молитву. Я знаю. Тільки головне – не робити зла. А ти… А ви всі… Не знаю. Це знає тільки Бог, чи простити вам ваші гріхи, чи ні.
Замовкла, задумалася, а потім сказала:
– Послухай, Федоре…
І очі її загорілися, як це бувало, коли їй до голови приходила нова думка.
– А може й мені гайнути з вами? Я небезпеки не боюся. Ти навіть собі уявити не можеш, як мені хочеться вирватися звідси.
Тепер задумався Федір.
– Ні, дівчино, – сказав після довгої мовчанки. – Тобі з нами не можна.
– Чому, Федоре?
– Бо люди наші не певні. А спокуса занадто велика. Звідки я знаю, що комусь не заманеться здати тебе отаману за високу винагороду? А тоді… Ти уявляєш, що буде тоді?
Дівчина зітхнула.
– Мушу з тобою погодитися. Хоч дуже мені жаль відмовлятися від своєї мрії.
– Нічого, принцесо. Ще трохи почекай. Хоч я на лицаря й не скидаюся, та, якщо буду живий, то я тебе врятую.
– Якщо ти в своїх людях не певний, тоді про мене їм нічого не кажи.
– Не хвилюйся, я знаю. Живи собі спокійно і слідкуй за розповідями отамана.
Вони попрощалися. Галина повернулася верхи – і в тому нічого особливого не було. Всі вже давно звикли до її прогулянок. Затамувавши подих, дівчина кожного дня з нетерпінням чекала приходу отамана. Не його вона так ревно чекала, а цікавих новин.
І нарешті. Дочекалася. Якось він пришов сам не свій. Блідий, насуплений, очі пригаслі. Сонора відразу наполохалася.
– Що там знову?
– Біда, мати. Втеча.
– Втеча? Хто втік?
– Дванадцять чоловік втекло. А головне, що серед них Федір, якому я найбільше довіряв.
– Отой коняр?
– Так. Отой найкращий коняр.
– Ти послав за ними погоню? Їх неодмінно треба зловити і скарати. Щоб другим не кортіло.
– Та бачиш… Тут якась хитрість, котру я не можу розгадати. Коні всі на місці.
– Виходить, вони втекли пішки?
– Не знаю.
– Тоді їх легше буде зловити. Куди вони пішки зайдуть?
– Та от… Мої вже весь ліс прочесали. Ну, наш, той, що поблизу. Нема. Тут якась хитрість, якої я не можу розгадати. Хто ж там серед них такий розумний? Ніяк не придумаю. Щезли – і все. Нема. Послухай, Галино…
Дівчина аж здригнулася від несподіванки.
– Ти коли останній раз була у Федора?
– У Федора? Не пригадую. Тиждень чи два тому. Ми з Бароном їздили.
– Він тобі нічого такого не казав?
– Якого «такого»? Про втечу? Ні, не казав. А чого він мені мав би таке казати? Хіба ж про таке розказують?
– Ну, не знаю. Може у розмові щось таке прослизнуло.
– Ну, знаєш, це несерйозно. Хто ж про таке буде розказувати отамановій принцесі?
– Так. Ти либонь маєш рацію.
– А якби розказав? Як ти думаєш, щоб я зробила?
– Відразу повідомила б мені.
Дівчина засміялася.
– Аякже! Довго чекав би. Я б і сама втекла з ними. Тільки мене і бачив би.
– Ти? Втекла б? З тими бандитами? Ти чуєш, Соноро?
– А чому жити з бандитами можна, а втікати ні?
– Ну, ти вже і справді забагато собі дозволяєш. Мені це вже починає набридати. Пора тому покласти край. Готуй, мати, її до нашого весілля. Я поставлю її перед своїм товариством і скажу всім, що це моя дружина, отаманша, що вона народить мені сина, котрий колись посяде моє місце.
– Сином не хвалися, бо в тебе будуть самі лише доньки.
– Мати, не сердь мене, бо я сьогодні і так сердитий.
– Ну добре. Коли ти хочеш святкувати своє весілля?
– Через… Тиждень. Ох, і погуляємо, мати. Бенкет має бути пишний, отаманський. Хлопцям треба трохи відпружитися. Вони, чорт забирай, того вартують. А ти, мати, збери все, що там треба. Вона має бути найкраща. Якщо є така потреба, поїдь у цивілізацію, купи, що там знаєш. Візьми з собою, якщо хочеш, тих дуреп, Фантину та Лекастру. Тьху! Імена собі попридумували, що можна язика зламати.
– Це танцівниця і музикантша? Що ти! Хіба їх можна брати в цивілізацію? Від них люди будуть шарахатися або ж, навпаки, збігатимуться дивитися, як на цирк. Ні, краще я вже поїду сама.
– Взяла б і малу з собою, так вона ж може викинути якогось фортеля.
– Кого? Галину? Ні. Я її потім не зловлю. Ні вже, краще я поїду сама.
– Одягнися відповідно.
– Знаю. Мене вчити не треба. Не перший раз.
– І запам’ятай: щоб все було найкраще.
– Знаю. Не вчи.
Галина мовчала. У неї ніхто ні про що не питав. Вона навіть не плакала. Дивилася на своїх кривдників затуманеним поглядом. Тільки її мозок гарячково працював. Вона в деталях продумувала свій план.
«Де ж Федір? Щось не хвалиться отаман, що зникли коні. Та ще, либонь, рано. Ще треба почекати».
Задощило. Ліс став понурий та неговіркий. Тільки вороння каркало та рвучкий вітер струшував з дерев цілі потоки води. Сонора в таку непогідь нікуди не їхала, так що Галина могла ще жити спокійно. Ніхто нікуди не спішив. Тиждень раніше чи тиждень пізніше – це не мало суттєвого значення.